Рецензія на повість В. Распутіна “Пожежа”

Звичним поглядом споглядаючи

Лиховісне свято буття,

Збентежений вид рідного краю.

Н. Фляків “Під час грози”

Важко уявити собі сучасну російську літературу без книг Валентина Распутіна. У своїх добутках він розкриває тайгову романтику, єдність людей із природою, зображує характери, що заворожують своєю силою, первозданністю, природністю. Такі характери Распутін відкрив у сибірських селищах. На матеріалі сибірського села написані такі повісті, як “Останній строк” (1970), “Гроші для Марії” (1967), “Нагору й долілиць

за течією”. Однак Распутіна цікавить не тільки особистість із її духовним миром, але й Майбутнє цієї особистості. Автор піднімає високі моральні проблеми добра й справедливості, чуйності й щедрості людського серця, чистоти й відвертості у відносинах між людьми.

“Горить Село, горить рідне…” Ці рядки, узяті з народної пісні, є епіграфом до добутку В. Распутіна. Пожежі здавна на Русі були звичною справою. Удома-Те стояли дерев’яні, от іноді й вигорало по полдеревни. І зараз пожежі трапляються часто, начебто б вони звичайне явище. Навіщо ж писати про цьому? Можливо, щось особливе зацікавило Распутіна?

А можливо, пожежа – просто привід до міркування про життя.

Герої письменника – корінні сибіряки. Головна проблема, що хвилює кращих з них і автора, моральна: століттями накопичений досвід, крапки його зіткнення з тим новим, що прийшло сьогодні, взаємодія старі й нового, придбання й втрати. Ця повість – розмова по душах про те, що болить сьогодні й що можна й необхідно зробити нам негайно.

Однієї з композиційних особливостей є те, що своєї думки про минуле й сьогодення, про моральні й економічні проблеми В. Распутін вкладає у вуста головного героя – ветерана війни й праці шофера Егорова. Іван Петрович бачить, що полум’я охоплює не тільки будови, вона випалює душі людей, залишаючи порожнечу й чернь. Егоров упевнений у правоті своїх поглядів, не зрячи автор підбирає для нього грунтовні, вагомі слова: “Правда – це ріка, ложе якої выстелено твердим каменем… Правда виникає із самої природи… поправити її не можна”. Валентин Распутін, розповідаючи про події, що відбуваються, часто звертається до спогадів. І не може зрозуміти його герой, чому в затопленому селі Егоровке всі жителі були дбайливими, ощадливими хазяями, сумлінними працівниками, що люблять свою землю, що твердо коштують на ногах. Може, тому, що це був їхній будинок, їхня земля, що заповіли їм предки. І відносини між людьми були чуйними, справедливими й довірчими. І стояло б це село, якби…

Якби не знищили, не затопили старе село, якби не приїхали “архаровці” – безвідповідальні люди, що не мають будинки й сім’ї, твердих моральних переконань. Їх ціль – заробити гроші й весело пожити. З появою нових безладних жителів, що керуються принципом “не своє – не шкода”, міняються й вигляд села, і психологія людей. Звичну чесність, “совісність, відношення до праці як до святого покликання” стали називати архаїзмом, а те, що було ганьбою й гріхом, – уважати “за доблесть і спритність”.

Легке й бездумне життя приведе до злодійства й пияцтва. Відбувається переосмислення моральних цінностей: сосновцы косо дивляться на всякого, хто по старинці “качає права й говорить про совість”. “Архаровці” погрозами тримають у підпорядкуванні все селище. Люди розбрелися, всяк живе сам по собі. Страшно те, що Афоня Бронников, говорячи: “Я працюю чесно, живу чесно…”, продовжує: “… і вистачить”. На інші йому наплювати. А Іван Петрович хоче й сам жити чесно, і щоб так жили інші.

Із чого ж почався в Сосновке цей моральний розлад? Сосновка – тимчасове пристановище, незатишне й неохайне. Безперспективність роботи породжує непевність у завтрашньому дні, хижацьке відношення до природи, розбещує жителів. Крім того, що були хлібороби зайняті невластивим їм справою: корчують, валять ліс. Знищують, а не творять! Дерева вирубують по-варварськи й безжалісно, не залишаючи ні подрост, ні молодняк. В усіх на першому місці план і заробіток.

” НеЗвертається правда, що,”, по думці Егорова, полягає в тому, що безгосподарна вирубка лісу спричинить важкі економічні наслідки: обміліє ріка, почнеться заболочування місцевості. Ліс – це не тільки дерева, це гриби, ягоди, горіхи, дичина й хутро, чисте повітря.

“План!? – обурюється Іван Петрович. – Краще б ми інший план завели – не на одні тільки кубометрів, а й на душі!”

Вирослий серед російської природи, Валентин Распутін уміє цінувати її красу, її своєрідність. Бажаючи наблизити читача до джерел рідного мовлення, він майстерно використовує діалектні вираження: “вечір мякотный, тихий”, “як растеплило вдень, так і не піджало” до вечора, – читаєш це й почуваєш себе жителем селища.

…І трапився в Сосновке пожежа. Сіло будували наспіх, абияк, про засоби гасіння пожежі не думали. І виявилося, що в критичній ситуації людей організувати комусь, а окремим особам навіть вигідно, щоб згоріли склади. На мій погляд, пожежу висвітив соціальну й моральну роз’єднаність жителів. Автор ділить своїх героїв на “архаровців” – приїжджих і на “законників” – корінних сосновцев. Чимало тих, хто відстоює державне майно до кінця: Афоня Бронников, Семен Кольцов – “надійна людина”, Борис Тимофійович Водників – мужик свій”, дядько Миша Хампо. Всі вони йдуть у вогонь, як в атаку.

Але є й ті, хто прийшов просто “погріти руки”. “Архаровці” начебто працюють азартно, “натхненно”, але працюють там, де можна поживиться. П’яні, піддавшись загальному пориву, вони поводяться майже героїчно. Але це триває недовго: одні сплять, інші, не ховаючись, крадуть горілку, валянки – усе, що можна, убивають Хампо. Дядько Миша гине, рятуючи добро, а Соня вмирає як мародер і вбивця.

Пожежа – підсумок загального неблагополуччя: горять старі порядки, горять душі чесних трудівників, кому дорога рідна земля. Але не тільки це страшно.

Я думаю, страшно й те, що все це приведе до щиросердечної утоми й безладдя “усередині себе”. “Страшне руйнування” почуває Іван Петрович, “начебто пройшла в ньому іноземна рать”, витоптала всі, залишила лише шматки від того, що раніше було устояним життям. Від цієї невпорядкованості й вирішує він виїхати із селища.

“Щоб почувати себе “сносно”, потрібно бути будинку”, – міркує головний герой. Удома – у собі, у своєму внутрішнім господарстві, будинку – у хаті, квартирі,

Будинку – на рідній землі. Маючи ці три “будинки” , людина набуває впевненості в житті, “твердінь під ногами ” , глибоко пускає коріння, береже й прикрашає землю, на якій він живе.

По думці В. Распутіна, пожежа – це не тільки стихійне лихо, це й попередження. Подумайте, люди! Чи треба розоряти рідний край, знищувати старе, порушувати закони суспільства й природи, щоб створити нове?!

Наприкінці повести головний герой ставить запитання: “Що робити будемо?” – і чує відповідь Афони: “Жити будемо…” Валентин Распутін закінчує оповідання на оптимістичній ноті, залишаючи читачам надію на зміни до кращого. А щоб ці зміни відбулися, людині необхідний “… будинок із сім’єю, робота, люди, з ким правити свята й будні, і земля, на якій коштує твій будинок”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Рецензія на повість В. Распутіна “Пожежа”

Categories: Нові твори

Links