Протистояння “місто-село” в новітній літературі
На початку XX століття зростання міського населення, бурхливий індустріальний розвиток відривають людину від природи, землі. На відміну від річного хліборобського циклу, виробництво своєю монотонною стабільністю уподібнює робітника до машини, усвідомлення своєї виключності та всемогутності. В українській літературі 1920-х років така проблематика розгортається в контексті взаємин села й міста.
Багато представників письменства двадцятих років активно вживає в творах ознаки прогресу завод, електрику, машину, протиставляючи їх відсталому,
Це може відбуватися на наївно-агітаційному рівні, як в оповіданні “Брати” Івана Микитенка, де контрастні портрети братів Никанора (село) й Прохора (робітниче місто) доводять неминучу перемогу “прогресивного” світу цивілізації над “відсталим” світом села. Таке протиставлення може бути наділене й високохудожньою формою, як спостерігаємо, наприклад, у поемі Миколи Хвильового “В електричний вік”:
І молився я:
Отче наш – електричної системи віку! На твоїх крицевих віях запеклася майбутня сльоза. (…)
Да святиться твоє ім’я,
Да буде твоя
На землі,
Як тут в заводі.
Очевидно, автор використовує молитву-кліше зневажуваного ним християнства не з гумористичною або чисто художньою метою. Зі силою середньовічних містиків він прагне навернути село на “праведний шлях” непохитної волі батька індустріальної ери – робітника. Але в поета немає ілюзій – перемога буде куплена кровю “єретиків”-куркулів та “місюнерів”- комуністів. Від того на “крицевих віях Запеклася майбутня сльоза”.
Найтрагічнішим варіантом “міського песимізму” є шлях Павла Тичини. Привітавши новітнє українське відродження (поезії “Молодий я, молодий…”, “Я знаю…”), поет жахнувся від розуміння того, що сучасний городянин духовно не виріс, а здеградував. Він кидає “крик людини в обличчя здичавіння сучасного світу”: “Як страшно: людське серце до краю обідніло”! (поезія “Скорбна мати”).
Але цей “крик волаючого в пустелі” суперечить “соцзамовленню” молодої держави, і Тичина змушений прославляти те, проти чого остерігав, – релігійно-фанатичний характер жорстокої, руйнівної цивілізації:
Це що горить: архів, музей? – А підкладиь-но хмизу!..
З прокляттям в небо устає
Новий псалом залізу!
Критика Іваном Багряним міської цивілізації непримиренна, на відміну від того ж Хвильового, котрий захищав місто (“Я безумно люблю город”) і бачив “майбутнє не в обмашиненні життя, а в притягненні природи до машини”. Багряний так говорив про свою другу збірку “В поті чола”: “Я хочу показати, що можна і треба писати про працю, робітників, але не як про додаток до машини, а як творців їх”.
Навіть співці бурхливої індустріалізації та урбанізації задумувалися над доцільністю жертвування ради неї сільським світом – людським спілкуванням і єдністю з природою. Критики урбанізму намагаються “демістифікувати” фальшиві цінності й переваги лихоманки технологічного зростання, указати на природне існування людини як основу її щастя.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)