Просторові інтерпретації в романі “Євгеній Онєгін”

Взаимовложенность двох віршів “Онєгіна” як просторів із приклада С. Г. Бочарова показує, які невичерпні резерви змістів укладені в цій напруженій проникності-непроникності. Посилення смыслообразования в просторах такого типу в чомусь подібно функціям напівпровідників у транзисторному пристрої. Заодно видні й труднощі, пов’язані із просторовими інтерпретаціями: те, що виступає як сполучене, може бути описано тільки як послідовне.

Події, зображені в романі, належать, як правило, декільком просторам. Для витягу змісту подія проектується

на яке-небудь тло або послідовно на ряд фонів. При цьому зміст події може виявитися різним. У той же час переклад події з мови одного простору на мову іншого завжди залишається неповним у силу їхньої неадекватності. Пушкіна прекрасно розумів цю обставину, і його “неповний, слабкий переклад”, як він назвав лист Тетяни, про це свідчить. До того ж це був переклад не тільки із французького, але й з “мови серця”, як показав С. Г. Бондарів. Нарешті, події й персонажі можуть при перекладі з одного простору в інше трансформуватися. Так, Тетяна, будучи “переведена” з миру героїв у мир автора, перетворюється

в Музу, а молода городянка, що читає напис на пам’ятнику Ленскому, у цих же умовах стає з епізодичного персонажа однієї з багатьох читачок. Перетворення Тетяни в Музу підтверджується паралельним перекладом у порівняльному плані. Якщо Тетяна “мовчазна, як Світлана, Увійшла й сіла у вікна”, то Муза “Ленорой, при місяці, Із мною скакала на коні”. До речі, місяць – постійний знак простору Тетяни до восьмої глави, де й місяць, і сни будуть у неї відняті, тому що вона міняє простір усередині власного миру. Тепер атрибути Тетяни будуть передані Онєгіну.

Двуипостасность онегинского простору, у якому зводяться, що зводяться не в буденному досвіді поезія й дійсність, роман і життя, повторюється як принцип на рівнях нижче й вище розглянутого. Так, протиріччя і єдність видні в долі головних героїв, у їхній взаємній любові й обопільних відмовах. Колізія просторів грає в їхніх відносинах чималу роль. Так, “сам роман Пушкіна одночасно завершений і не замкнуть, відкритий”. “Онєгін” протягом свого художнього існування створює навколо себе культурний простір читацьких реакцій, тлумачень, літературних наслідувань. Роман виходить із себе в цей простір і впускає його в себе. Обоє простору на своїй границі надзвичайно експансивні дотепер, і взаимопроницаемость і взаимоупор приводить їх до змикання по вже відомих правилах незвідності-зведення. Роман, обриваючись, іде в життя, але саме життя здобуває вигляд роману, що, по авторі, не варто дочитувати до кінця:

* Блаженний, хто свято Життя рано

* Залишив, не допивши до дна

* Келиха повного вина,

* Хто не дочел Її роману…

Кинувши оком на просторову единораздельность “Онєгіна” з боку її якісної неоднорідності, перейдемо тепер до розгляду цілісного простору роману в співвіднесенні із самими великими утвореннями, що заповнюють його. Тут Мова йтиме про чисто поетичний простір, картина й структура якого будуть іншими. Самі великі утворення усередині онегинского тексту – це вісім глав, “Примітки” і “Уривки з подорожі Онєгіна”. Кожний компонент має власний простір, і питання полягає в тім, чи рівна сума просторів всіх компонентів поетичному простору роману. Найімовірніше, не дорівнює. Загальний простір всіх частин роману, узятих разом, значно уступає в розмірності або потужності цілісному простору. Уявимо собі евентуальний простір, яке можна назвати “далечінню вільного роману”. У цій “далечіні” уже існує весь “Онєгін”, у всіх можливостях свого тексту, з яких далеко не все будуть реалізовані. Евентуальний простір – це ще не поетичний простір, це протопространство, прототекст, простір можливостей.

Цей простір, у якому Пушкін ще “не ясно розрізняє” свій роман, його ще ні, і все-таки він уже є від першого до останнього звуку. У цьому попередньому просторі виникають і оформляються послідовні згущення глав і інших частин. Оформлені словесно й графічно, вони стягають навколо себе простір, структурируют його своєї композиційної взаимопринадлежностью й звільняють його периферійні й проміжні ділянки за рахунок свого наростаючого ущільнення. Такий “Онєгін” воістину подібний “малої вселеної” зі своїми галактиками-главами, розміщеними в спустошеному просторі. Помітимо, однак, що “порожнє” простір зберігає евентуальність, тобто можливість породження тексту, напружену нерозгорнення змісту. Ці “порожнечі” можна буквально побачити, тому що Пушкін виробив целую систему графічних вказівок на “пропуски” віршів, строф і глав, що містять невичерпну семантичну потенційність.

Не заглиблюючись далі в малопроясненные процеси усередині чисто поетичного простору, затримаємося лише на одному його досить очевидній властивості – тенденції до ущільнення, концентрації, згущенню. У цьому змісті “Євгеній Онєгін” чудово реалізує неодноразово відзначене правило поетичного мистецтва: максимальна стислість словесного простору при безмежній ємності життєвого змісту. Правило це, втім, ставиться насамперед до ліричних віршів, але “Євгеній Онєгін” саме й роман у віршах, і ліричний епос. “Запаморочливий лаконізм” – вираження А. А. Ахматовій стосовно до віршованої драматургії Пушкіна – характеризує “Онєгіна” чи не у всіх аспектах його стилістики, особливо в тих, які можуть бути інтерпретовані як просторові. Можна навіть говорити про своєрідний “колапсі” в “Онєгіні” як приватному прояві загального принципу пушкінської поетики.

Однак односпрямоване ущільнення поетичного тексту не входить до завдання автора, інакше “безодня простору” зрештою зникне з кожного слова. Сама по собі стислість і спресованість простору неминуче пов’язана з можливістю вибухового розширення, у випадку з “Онєгіним” – семантичного. Стисле до крапки утворення обов’язково вивернеться в старий або новий простір. Пушкіна, стискаючи поетичний простір і захоплюючи в нього величезність і різноманіття миру, не збирався замикати безодню змісту, як джина в пляшку. Джин змісту повинен бути випущений на волю, але тільки так, як хоче поет. Противонаправленность стиски й розширення варто зрівноважити як у самому поетичному просторі, так – і це головне завдання! – і в його взаємодії із простором відображеним, внеположным текст.

Читач читає текст “Онєгіна” лінійним порядком: від початку до кінця, строфу за строфою, главу за главою. Графічна форма тексту дійсно линейна, але текст як поетичний мир замикається в коло циклічним часом автора, а циклічний час, як відомо, здобуває риси простору. Природно, що простір “Онєгіна” може бути представлено круговим або навіть, як це треба з попереднього опису, сферичним. Якщо ж простір “Онєгіна” кругове, то що розташовується в центрі?

Центр простору в текстах онегинского типу – найважливіша структурно-семантична крапка. На думку ряду дослідників, в “Онєгіні” – це сон Тетяни, що “поміщений майже в “геометричний центр” і становить своєрідну “вісь симетрії” у побудові роману”. Незважаючи на свою “вненаходимость” щодо життєвого сюжету “Онєгіна”, а скоріше, завдяки їй, сон Тетяни збирає навколо себе простір роману, стаючи його композиційним замком. Весь символічний зміст роману зосереджений і стислий в епізоді сну героїні, що, будучи частиною роману, у той же час уміщає в себе його весь (18)*. Здавалося б, по своїй природі мир сну герметично замкнуть і непроникний, але не такі умови романного простору. Сон Тетяни, поширюючись на весь роман, зв’язує його словесною темою сну, відсвічує в багатьох епізодах. Можна побачити глибинні переклики “Ночі Тетяни” з “Удень Онєгіна” (початок роману) і “Удень автора” (кінець роману).


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Просторові інтерпретації в романі “Євгеній Онєгін”

Categories: Нові твори

Links