Продовження треба або роману Грасса

Свою наступний роман^-роман-книжка-роман “Камбала” (“Der Butt”, 1977) Г. характеризує так: “У ньому Мова йде про первинну основу людського існування, про харчування, тобто про недолік або надлишок, про більших ненажер і велику кількість людей, які страждали від голоду, про радості неба й про шматок хліба зі стола богатих”. Ми можемо додати, що в цьому романі мова йде також про історію людства із часів палеоліту й до наших днів, побачену, однак, з пародійно-іронічної точки зору, як це назвав один літературознавець, “з перспективи кухні

й спальні”.

Герой цієї історії – образ пикарескний, мандрує, перевтілюючись, крізь сторіччя, зав’язує любовні стосунки з жінками різних часів. При цьому всі ці представниці жіновий статі мають щось загальне з готуванням їжі. Вони неї готовлять через свою професію, необхідності або для задоволення. Як це характерно для теперішньої пикарески, “Камбала” складається з багатьох майстерно написаних сцен, які зв’язані досить вільно між собою. Крім багатоликого протагоніста, у романі діє ще один персонаж, і вони обоє допомагають об’єднати розрізнені елементи в єдине ціле – у роман (може, роман у

новелах?). Цей другий – камбала, винесена в назву книжки, балтійська риба, що вміє говорити. (Німецькою мовою слово “камбала” чоловічого роду. Для роману це має принципове значення й тому назву іноді перекладають як “палтус”.) Камбала мудра й рада допомогти людині, вона добра й всемогутня, як золота рибка з Казки, вона постійно супроводжує героя й дає йому ради. Камбала поєднує в собі фігури всіх тих, хто хотів звільнити людство, навчити його, повісті шляхом позитивної еволюції до світлого майбутнього. І люди не розуміють вищі заповіді, голос розуму. Єдине, що ними рухає, – це голод, потреба в їжі й потреба задоволення сексуального потяга. Історія людства, по Грассу, має за рушійну силу звичайну боротьбу між чоловіком і жінкою, що й визначає історичні формації, такі як матріархат і патріархат, і їхню заміну один одного. Другим двигуном цивілізації є пошук всі нових засобів харчування й створення нових страв, які стають усе більше складними, різноманітними й смачними, на жаль, лише для багатих і заможних. Під пером романіста весь історичний процес зводиться до елементарного апетиту й сексуального потяга

Велике оповідання за назвою “Зустріч у Тельгте” (“Das Treffen in Telgte”, 1979) належить до кращих добутків Грасса. Деякі навіть повторюють, що до кращого. Художній талант письменника виявився в цьому добутку в повному блиску. Його майстерне володіння словом, незвично вдале використання всіх засобів стилізації, майстерність у створенні переконливого історичного колориту й уміння малювати людські образи, портрети людей, відтворювати їхній психологічний образ – все це дозволяє назвати цю повість теперішнім шедевром прози

В “Зустрічі в Тельгте” мова йде про вигадану подію, а саме засіданні, “конгресі” поетів із всіх німецьких земель в XVII столітті наприкінці Тридцятирічної війни. Цього насправді не було, та й не могло бути в умовах війни, у ті пори, у Німеччині, розділеної на більші, малі й крихітні суверенні держави. І автор складає свою історію про вигадану подію так переконливо, з такими деталями й барвистими реаліями далекого часу, що просто неможливо йому не повірити

Всупереч всім труднощам воєнного часу в Тельгте зібралися не тільки відомі поети, а й прозаїки й драматурги. Серед них такі прославлені, як А. Грифиус, Ф. фон Логау, П. Гергардт, Г. Я. К. Гриммельсгаузен.

Учасники зустрічі в маленькому Тельгте вирішують створити маніфест, що призиває до миру. Але для них стає майже неможливим погодити текст документа, настільки різними виявляються їхні переконання. Зрештою, виникає заклик, що звучить досить абстрактно й декларативно, щоб нікого не скривдити досить конкретними словами або формулюваннями. Скепсис і іронія звучать у голосі Грасса через двадцять років, коли він був прийнятий в “Групу 47”. Вони стають ще похмуріше, коли наприкінці оповідання гостинний будинок пані Кураж, де проходила зустріч письменників, знищує раптову пожежу. При цьому виявляється, що маніфест, над яким письменники так старанно працювали, залишився в будинку й згорів разом з ним. Історія, що її з таким талантом розповів Г., стає як притча про марність зусиль літераторів поліпшити мир і людей

Роман “Крисиха” (“Die Rattin”, 1986), як і інші великі добутки Грасса, але в ще більш концентрованій і наступальній формі, у ще більшій мері присвячений головним проблемам і конфліктам сучасності

Автор розповідає дивну історію, що він або пережив наяву, або побачив у сні. Йому подарували пацюка в клітці, він поставив її на робочий стіл. Все подальше – це монологи з пацюком, що вміє говорити. Вона розповідає історію щурячого роду, порівнює особливості людей і пацюків. Причому робить це на користь пацюків – згуртованих, працьовитих, готових робити висновки зі свого й чужого досвіду, стійких, розумних, сміливих. Жах і відразаа, що пацюка зі стародавності викликають у людях, на думку пацюків, дурні забобони, які взагалі властиві людському роду. У перспективі часу безглузде, нездатне до розумного життя людство винищить саме себе. Грандіозна атомна катастрофа залишить на землі кілька живих істот, які зможуть жити далі й розмножуватися

Серед них і високорозвинених пацюків. Через те, що історія миру розвивається по колу й повторюється, після майже повного знищення людської цивілізації виникне нова – цивілізація пацюків. Або, точніше, новий поліпшений вид цих істот, яких Грасс по прізвищах двох Нобелівських лауреатів – Ватсона й Лементу – називає “ватсонкриками” (обоє учен-генетики). Ці крисолюди, створені шляхом генних маніпуляцій, поєднують, по романісту, кращі властивості великого мишачого роду й Homo sapiens.

Після написання роману “Крисиха” Грасс видав майже тридцять нових книжок. Більшість із них – це збірники віршів або статей, виступів і т. п. Серед цих видань є власноручно ілюстровані письменником, а також альбоми його гравюр і літографій. Особливе, часто неприхильна увага залучили до себе оповідання “Лемент жерлянки” (у переносному значенні – “знак лиха”) (“Unkenruf”, 1992) і роман “Широке поле”(“Ein weites Feld”, 1995). Публіцистичні виступи Грасса, як і завжди, викликають розпачливі дискусії. Наприклад, його епатажні статті, де він ставив під сумнів своєчасність об’єднання Німеччини, що, на його думку, ще не дозріла політично й, ставши велик і могутньої, може узятися за старе

Остання значна робота Грасса з’явилася влітку 1999 року й викликала до себе підвищений інтерес. Це книга коротких оповідань “Моє сторіччя” (“Mein Jahrhundert”). Відповідно до кількості років у столітті, воно складається зі ста добутків. Всі останні книжки Г. викликали з появою багато суперечок у критику, і жодна з них не перетворилася в таке явище в літературі, як добутку “данцигской трилогії” – “Камбала” або “Зустріч у Тельгте”. Проте, у кожного великого письменника є шедеври й добутки з менш голосною славою. Жоден із класиків у цьому плані не є виключенням. Що ж стосується Грасса, те, судячи з його бурхливої енергії, активної життєвої й суспільної позиції, літературної й художньої продуктивності, він не має наміру зупинитися у своїй творчій діяльності. Його девізом, якщо згадати назву Нобелівської лекції письменника, залишаються слова: “Продовження треба…”


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Продовження треба або роману Грасса

Categories: Нові твори

Links