Проблеми, порушені в “Трьох хвилинах”

У серпні 1905 року Леся Українка закінчує розпочатий раніше діалог “Три хвилини”. У листі від 3 червня 1905 року вона писала до О. Кобилянської: “Хтось не скінчив листа, раптом узявся до писання давно початої поеми драматичної з часів французької революції” ‘. Оскільки проблеми, порушені в “Трьох хвилинах”, тотожні з деякими проблемами “Заміток з приводу статті “Політика і етика”, початок роботи над твором слід віднести до 1903 року. У згаданому листі Леся Українка писала: “Хтось поему викінчив”. Отже, первісного закінченого

вигляду діалог “Три хвилини” набув на початку червня 1905 року, а в серпні поетеса його тільки відредагувала.

“Три хвилини” – філософський твір, побудований на зіткненні двох протилежних світоглядів, які з розвитком дії зазнають змін. Він становить значний інтерес для розуміння тих ідей, які бентежили думки поетеси в дні народного повстання. У творі поставлено питання про терор, як засіб політичної боротьби, про роль ідей у розвитку суспільства, про зв’язок між ідеєю і активною політичною боротьбою.

Задумом та ідеями діалог “Три хвилини” тісно зв’язаний з “Замітками з приводу

статті “Політика і етика”. Тут і спільна тема – ставлення до терору, і подібні погляди, і близькі або тотожні вирази (кат Самсон, “свята діва гільйотина”), і думки про те, як крамарі ставали героями, а невігласи геніями тощо.

Діалог розбито на три епізоди, дія яких відбувається напередодні якобінської диктатури, в часи диктатури і після неї. Для Лесі Українки французька революція 1789-1794 років була насамперед революцією буржуазною; їй вона протиставляє Паризьку Комуну 1871 року. Те, що Леся Українка віддала свої симпатії Паризькій Комуні і пов’язала з нею свої ідеали, є великою історичною заслугою письменниці. Однак недостатнє сприйняття нею загальнонародного характеру французької буржуазної революції 1789-1794 років у дні її найвищого піднесення зумовило слабкість ряду творів, написаних на цю тему. Це стосується й діалога “Три хвилини”.

У творі діють два персонажі: Монтаньяр і Жірондист. Було б помилкою вважати їх історично вірогідними виразниками ідей своїх партій. Монтаньярами, або якобінцями, звали представників буржуазної революційно-демократичної партії депутатів Конвенту в період французької буржуазної революції кінця XVІІІ ст.; жирондистами – представників партії, яка виражала інтереси великої торговельної і промислової буржуазії, головним чином провінціальної. У діалозі Лесі Українки “Три хвилини” йдеться про два світогляди, ЯКІ відтворюють позиції цих партій лише в окремих, часткових їх проявах.

У першому епізоді твору Монтаньяр висловлює свою зненависть до “великопанських мрій” Жірондиста і до його непереможного прагнення слави, жадоби стати героєм історії. Жірон-дисти йдуть на зраду революції, “аби на титул Брутів заслужити”. Для Монтаньяра жірондисти, вчорашнє велике панство, і є “те кодло”, з якого виходять цезарі, тому Монтаньяр говорить:

Хто хоче буть республіканцем добрим, хай гострить меч на Брута перш за все.

Жірондист виявляє себе оборонцем абстрактної ідеї, за якою ховається жадоба влади й слави. Він говорить, що всі негідні вчинки цезарів викупляться, змиються кров’ю, яку пролив Брут, тобто, що мученицька смерть Цезаря створила навколо нього ореол героїзму, ореол борця.

Другий епізод розгортається в тюрмі Копсьєржері. Тепер становище антагоністів нерівне: Монтаньяр став тюремником, Жірондист – ув’язненим. Жірондист розвиває далі думку про безсмертя ідеї, яка переживе її творця. Монтаньяр вважає, що ідея помирає разом з людиною. В його поглядах – відблиск ідей вульгарного механістичного матеріалізму: ідея не живе більше, ніж одне людське покоління. Однак Монтаньярові не можна відмовити в справедливості там, де він критикує християнство:

Не зогнив ще хрест

Після розп’ятих, як уже в ідею

Гнилизна кинулась і ті “церкви”,

Мов плями цвілі на сирій будові

Повстали на будові християнській.

Ф. Енгельс у своїй праці “Свято народів у Лондоні” відтворює погляд найпередовіших англійських робітників на монтанья-рів і жірондистів: “Маса Гори складалася з розбійників, які думали тільки про те, щоб захопити в спої руки здобич революції, і нітрохи не турбувались про народ, який своїми трудами, стражданнями і мужністю довів цю революцію до кінця. Ці шкурники, які деякий час говорили ОДНІЄЮ мовою з друзями рівності і боролися проти конституціоналістів і? Кіронди, показали своє справжнє обличчя запеклих ворогів рівності, які тільки прийшли до влади” . Що стосується жірондистів, то вони “хитались між королівською пладою і демократією; вони марно намагалися, вдаючись до компромісу, обманути вічну справедливість. Вони впали, і їх падіння було заслужене. Люди залізної енергії роздавили їх, народ змів їх з свого шляху”

Для Лесі Українки і Монтаньяр, і Жірондист є представниками сил буржуазної революції, їх суперечка визначає дві внутрішні лінії боротьби панівних верств за владу. Монтаньяр для неї – буржуа, вчорашній купець, крамар, що рветься, як і весь його клас, до політичної влади. Його успіхи не дають спокою Жірондистові, який зрікається титулів і привілеїв теж заради слави і влади.

Засуджуючи окремі сторони французької буржуазної революції кінця XVІІІ ст. (терор, який знищив, за висловом Лесі Українки, “більше невинних і світлих розумів”, ніж ворогів революції), поетеса виводить обидва образи речниками двох філософських систем, неприйнятних для неї.

Питання про те, що фізична страта противника зрештою звеличує його в очах сучасників і нащадків, займає в творі багато місця. Воно щільно пов’язане з запереченням терору в умовах перемоги однієї партії над другою. В “Замітках з приводу статті “Політика і етика”, обстоюючи свій погляд на терор, Леся Українка писала про якобінську революцію 1793 року та жірон-дистську 1794 року: “…обидві революції (акція і реакція) були схиблені, бо обидві дегенерували в терор.., термін Іеггеиг перейшов у всі європейські мови для означення дегенеративної форми революції, і всі його вживають в такому значенні” 3. Невірно було б думати, що Леся Українка, засуджуючи терор, відкидає потребу в збройній боротьбі взагалі. Ні, вона обстоює боротьбу, а не розправу з беззбройним, знешкодженим. У зв’язку з цим поетеса виступила проти гільйотинування: “Гільйотиною боротись фізично неможливо, бо що зветься принаймні в практичному житті боротьбою? Конфлікт дпох активних сил. Одна може бути слабшою, менше активною, друга міцнішою, більше активною, але з того моменту, як одна стає зовсім па^ сивною, боротьба кінчається і дає місце єдиній, нічим не стриманій акції одної переможної сили” і далі: “…гільйотиною не можна боротись так, як словом на трибуні (де й противник може мати слово), шаблею чи багнетом на побойовищі, де й противник має зброю, а можна тільки так, як шибеницею екзекуту-вати вже не противника, а подоланого. Гільйотинувати його в партійній боротьбі – се все одно, що убити (повісити чи розстріляти) військового бранця на війні” .

Леся Українка заперечує нечесні способи боротьби, але не заперечує потреби в покаранні ворогів народу за їх злочин.

Характерно, що Моитапьяр доходить до усвідомлення марності терору. Його думка про потребу гострити меч на Брута дістає несподіваний поворот. Брут своїм самогубством після поразки в битві при Філіппах зрівнявся з Цезарем, бо

…й з Брута все болото обмила кров, пролита при Філіппах.

Провин у Брута було не менше, ніж у Цезаря й інших, у вбивстві яких звеличувалися потім подібні до Брута “герої”. Надуживання терором, гільйотиною може обернутися проти самих якобінців, бо, страчуючи одного за одним жірондистів, якобінці створюють їм незаслужений ореол мучеників.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Проблеми, порушені в “Трьох хвилинах”

Categories: Шкільні твори

Links