Проблеми культури, природи, людину й шляхи їхнього рішення

Щоб себе й мир урятувати,

Нам потрібно, не втрачаючи роки,

Забуто всі культи

И ввести

Непогрішний культ природи.

В. Федоров.

Я в мир прийшов не свянуть, не упокоритися,

Не потонути в тьмі людських боліт.

Я жити хочу, але тільки – вільним птахом –

И зробити свій радісний політ.

Н. Тряпкин.

Даної проблеми взаємин були порушені багаторазово, але вони ніколи не втратять своєї актуальності.

Про проблеми природи, культури й людину говорили багато письменників минулих століть і сучасності. У російській

літературі радянського періоду взаимоотношение людини із природою часто зображувалися відповідно до тези тургеневского Базарова: “Природа не храм, а майстерня, і людина в ній працівник”. Довгий час кожний з гордістю вимовляв: “Широкий країна моя рідна, багато в ній лісів, полів і рік….” Якщо багато – чи значить це, що природні багатства не треба берегти? Безумовно, люди сьогодні сильніше природи, і перед їхніми рушницями, бульдозерами й екскаваторами вона встояти не може.

“Прощання із Запеклої” – книга про те, що взаємини людини й землі – проблема не звичайна, а глибоко моральна. Не випадково

слова “Батьківщина”, “народ”, “джерело”, “природа” – одного кореня. У повісті образ Батьківщини незмінно пов’язаний з образом рідної землі. Матера – це й острів, і древня деревенька з такою же назвою. Матера повинна бути стерта з особи землі. Повинне зникнути все: будинку, городи, луги, цвинтар – вся земля піде під воду навічно. З великою тривогою й безнадійною іронією говорить баба Дар’я: “Вона, жизть ваша, ишь які податі бере: Матеру їй подавай, оголодала вона. Одну б тільки Матеру?!”

Інша жителька села – Ганна, як і всі старі, знає тільки свою рідну Матеру, любить її й не хоче з нею розставатися. На її думку, найбільший гріх на світі – це позбавити людини його батьківщини. А стара Настасья відверто тужить: “Хто ж старе дерево пересаджує?!”

Символична та звістка, що спонукала героїв активно діяти, її приніс Богодул. Цей герой сприймається не інакше як своєрідний дух Матеры (живе він на острові одному Богові відомо скільки). Увійшовши до сидячим за самоваром стару хам, він возвестил: мертвих грабують. Напевно, багато чого баби могли б знести мовчачи, безмовно, але не це. Коли добралися вони до розташованого за селом цвинтаря, працівники санэпидемстанции “докінчували свою справу, стаскивая спиляні тумбочки, огорожки й хрести, щоб спалити їхнім одним вогнем”. Їм і в голову не приходить, що для Дар’ї й інших селян цвинтар – щось святе. Не зрячи навіть стримана Дар’я, “задихаючись від страху й люті, закричала й ударила одного з мужиків ціпком, і знову замахнулася, гнівно вопрошая: “А ти їх отут ховав? Батько, мати в тебе отут лежать? Ребяты лежать? Не було в тебе, поганця, батька з матір’ю. Ти не людина. У якої людини духу вистачить?” Її підтримує все Село…

Ця сцена в повісті дає привід для глибоких міркувань. Не нами починається життя на світі, і не нашим відходом вона закінчується. Як ми ставимося до предків, так і до нас будуть ставитися нащадки, беручи приклад з нас. “Неповага до предків є перша ознака аморальності”,- писав ще Пушкін.

Распутін, міркуючи про це, показує кілька поколінь. Виходить, що чим далі, тим зв’язки стають слабкіше. От баба Дар’я свято шанує пам’ять про збіглим. Син її, Павло, розуміє мати, але те. що неї хвилює, для нього не саме головне. А онук Андрій і зовсім не розуміє, про що мовлення. Для нього не представляє складності вирішити влаштуватися на будівництво греблі, через яку й буде затоплений острів. І взагалі, він упевнений, що пам’ять – це погано, без її краще.

Повість Распутіна сприймається як попередження. Такі, як Андрій, будуть творити, руйнуючи, і коли задумаються, чого ж у цьому процесі більше, будуть уже пізно: надірвані серця не виліковують. А такі, як Петруха (він підпалив власний будинок, щоб скоріше одержати за нього грошову компенсацію), і не стануть утруждать себе творенням: їх улаштовує, що за руйнування платять гроші.

Своєрідним символом попередження намальований нове селище, куди повинні перебратися селяни. Селище хоч і спрацьоване красиво, будиночок до будиночка, так поставлений якось нісенітно, не по-людському. Напевно, і прощатися у випадку потреби із цим селищем буде куди простіше, ніж із Запеклої. А людина обов’язково повинен почувати себе хазяїном землі. Інакше навіщо жити? “Якщо земля – територія тільки, те відношення до неї відповідне. Землю – рідну землю, Батьківщину – звільняють, територію захоплюють… Хто ми на цій землі – хазяї або тимчасові прибульці: прийшли, побыли, ні минулого нам не потрібно, ні майбутнього в нас немає?” Такі міркування викликає талановита повість В. Распутіна


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Проблеми культури, природи, людину й шляхи їхнього рішення

Categories: Нові твори

Links