Про що потрібно піклуватися, відновлюючи менталітет?

Напевно, не дуже помилюся, якщо скажу, що відновлення національного менталітету потрібно починати із самого себе. Ми звикли оперувати абстрактними поняттями, які, по суті, ні до чого не зобов’язують. Так, наш народ працьовитий і щедрий, смиренний і добрий, веселий і співучий… Так, є в нього, на мою думку, і негативні риси, але хто дав мені право судити про цілий український народ. А чи часто ми запитували себе: “А ким є я, маленька піщина мого народу?” А скільки серед нас людей безпам’ятних і байдужих до всього, сонних і напівсонних душ,

позбавлених генетичної пам’яті народу!

Саме Тому так гостро коштує сьогодні проблема відновлення високої цивільної свідомості. Тому що нам нема чого відповісти на ці й десятки інших питань. І коли ми говоримо про нашого сучасника, те не можна обійти конкретного й найголовнішого: хто ми? Чиїх батьків? Всупереч сумнівам песимістів і цинічні зауваження скептиків, все-таки таки щось духовно з’єднувало й з’єднує народ протягом всієї його історії. Можливо, це дух вільнолюбного козацтва, живаючи козацька кров, що тече в нас, стала нашою суттю, єством, що визначає рисою. Можливо, це наша безсмертній і єдина у своїй

неповторності пісня або віще Шевченково слово. Що б там не було, але нам потрібно пам’ятати про це. І тоді не будуть колоти ока чужоземці, що ми, мов, така вже нації, що забула свою мову, що не вміє дорожити своїм, що ми – нації бездоглядності! Якщо кожний з нас власним прикладом, власним життям буде доводити це, виходить, у нашого народу є майбутнє

Снову й знову вертаємося ми до Шевченко. Уже стільки сказано й написано, що, здається, немає серед його добутків недослідженої поезії або хоча б рядка. Не пощастило б Художникові стати понятим, не стало б його ім’я символом без знання змісту. Ми чуємо “Шевченко”, і в уяві виникають асоціації – “народний”, “національний”, “перший”, “поборник волі”, “захисник народу”… А чи розуміємо ми справді феномен Художника, чи знаємо ще щось, крім фактів біографії, перших романтичних балад і загальновідомого “Заповіту”?! Шевченко став для нас символом, образом, що перебуває десь у глибинах людської підсвідомості, біля самих джерел національних традицій. А тепер запитаємо в себе, чи живуть у нас традиційні ікона^-ікони-символи-ікони? Чи буде значним для людини Бог без віри в нього? Або це просто знання й констатування факту осяяння його силою й духом? З історії нашого суспільства, культури й літератури відомо багато прикладів того, як вищі зльоти людської духовності перетворюються в засіб ідеологізованого виховання й навіть політичної боротьби

Перечитуючи Шевченко, приходиш до думки, що творчість була його потребою, його призначенням, що він повинен був віддати себе людям як народний поет-пророк: “Не нарікаю я на Бога, Не нарікаю ні на кого. Я сам себе, дурний, обманюю, Так ще й співати…”. У Ницше ми прочитаємо про смерті Бога, “Бог умер”, – скаже Заратустра. На землю прийшла влада зла. Не про це чи сказав Шевченко, коли розповів, як люди знищували пророковестника Бога на землі? Наші ж “духовні вожді” висунули обвинувачення поетові в безбожности: адже необхідно було довести атеїзм Кобзаря. Насправді ж, чи не стояв він між вірою й розпачем, між життям і смертю. Думаю, саме тому, що Шевченко був у своїй Творчості пророком, вона актуальний назавжди!


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Про що потрібно піклуватися, відновлюючи менталітет?

Categories: Нові твори

Links