Постать Пантелеймона Куліша в історії української культури

Роман “Чорна рада” П. Куліша є першим історичним романом в українській літературі. Задум написання роману виник ще у 1843 p., а через три роки було створено два тексти “Чорної ради” – український і російський. Проте через арешт і заслання П Куліша за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського братства та заборону друкуватися Твір не міг бути виданий досить тривалий час. Уперше роман у новій редакції побачив світ у 1857 р. Історичною основою і тлом твору є події Руїни (хроніка 1663 року) – часу, коли Україну після смерті Богдана Хмельницького

шматували претенденти на гетьманську булаву, часто вдаючись до інтриг, обману й підступу (щоб краще зрозуміти зміст роману, учням слід ознайомитися з добою Руїни в курсі історії України, визначити місце, роль, політичні засади кожного з претендентів на гетьманство).

П. Куліш, багато уваги приділяючи проблемі розвитку української мови, літератури, культури, 1846 р. здійснив давній свій задум написати історичний роман. Джерелами роману були козацькі літописи (зокрема, “Літопис Самовидця”, літопис Григорія Граб’янки), що відображають події української національно-визвольної війни під проводом Богдана

Хмельницького 1648-1654 рр. та період Руїни.

Жанр “Чорної ради” П. Куліш визначив як роман-хроніку, проте деякі дослідники схильні більш правомірним уважати його соціально-історичним романом (В. Неділько).

Проблематика роману досить широка: проблема здобуття незалежності України; патріотизм і зрада; роль особистості в історії народу; відповідальність кожного за долю рідної землі; влада і народ; романтика Кохання ; добро і зло; честь і безчестя; дотримання народних традицій і моралі.

У романі дві сюжетні лінії – історична і любовна, кожна з яких має свої елементи розвитку. Так, історична лінія починається епізодом приїзду полковника Шрама та його сина Петра на хутір Череваня (експозиція); зав’язкою є зустріч Шрама із Сомком; розвиток дії складають події, що містять оповідь про складну боротьбу між двома ворожими силами Якимом Сомком – благородним і чесним захисником України – й Іваном Брюховецьким – підлим узурпатором гетьманської булави. Кульмінацією цієї сюжетної лінії є саме чорна рада. Страта Сомка та Васюти, героїчна смерть Шра-ма – це трагічна розв’язка оповіді.

Любовна сюжетна лінія тісно переплітається з історичною. Так, у них спільною є експозиція. Зав’язкою ж є знайомство Петра Шраменка з Лесею. Розвиток дії містить розповідь про боротьбу Петра за Лесине кохання, коли йому доводиться не тільки зброєю захищати дівчину від домагань Кирила Тура, але й перенести великі душевні страждання, бо Леся була нареченою самого Якима Сомка. Кульмінацією цієї сюжетної лінії став двобій між Петром і Кирилом Туром, а розв’язка, попри трагізм історичних подій, виявилася щасливою: Леся й Петро одружуються.

Розкриття авторського задуму здійснюється через галерею художніх образів, серед яких є як історичні особи (Яким Сомко, Іван Брюховецький, Васюта), так і створені автором. Усі вони поділяються на два табори: сподвижники Сомка, мета якого – об’єднати Україну обаполи Дніпра, і прибічники Брюховецького.

Яким Сомко змальований у романі благородним лицарем. Проте, хоча він є історичною особою, автор свідомо вдався в романі до художнього вимислу (наприклад, вік Сомка), так що повністю ототожнювати історичну особу і художній образ не можна.

Прототипом полковника Шрама став паволоцький полковник Іван Попович. Усе життя віддав він справі захисту України, і смерть його була героїчною: щоб урятувати від розправи жителів Паволоча, він сам віддався в руки Тетері і був страчений. Про цих двох людей Григорій Граб’янка в своєму літописі розповідає так: “Воістину, коли б ці два дружніх чоловіки – Попович та Сомко – ще трошки пожили, то вони перевершили б діяння старого Хмельницького…”

Петро Шраменко – гідний син героїчного батька, в образі якого автор змалював тих молодих козаків, які зможуть стати на захист України.

Іван Брюховецький постає зі сторінок роману – відповідно до історичної правди – людиною без честі й совісті, авантюристом, мета якого – гетьманська влада. Уміло граючи на низьких інстинктах і бажаннях швидкого збагачення значної частини козацтва, використовуючи підступи, підкупи й наклеп, він усуває свого найголовнішого конкурента Якима Сомка і домагається проголошення себе гетьманом на чорній раді. Досягнувши мети, він тут же зрікається недавніх обіцянок і клятв, насміхається з давніх козацьких звичаїв, проганяє старшин-січовиків. Автор боляче дорікає запорожцям у довірливості й проводить думку, що кожен, хто з тих чи інших причин був причетним до обрання Брюховецького гетьма-номна чорній раді, винний у страшному безладі, що панував в Україні за часів Руїни.

Цікавим є образ Кирила Тура. Він дуже близький до народнопісенних та легендарних образів козака-запорожця (безстрашшя, дотримання козацьких звичаїв, характерництво), проте має багато індивідуалізованих рис (як позитивних, так і негативних): гостре почуття честі, шляхетність (навіть до ворога), але й недалекоглядність щодо намірів Івана Брюховецького, невиразна позиція в питаннях свідомої підтримки когось із претендентів на гетьманство.

Запорожець дід Пугач, Божий чоловік, Василь Невольник зображені носіями народної моралі, яка, на жаль, не може протистояти реаліям часу: Божий чоловік, знецінивши особисте життя, збирає гроші для викупу невольників; доля Василя Невольника є типовою для багатьох козаків-нетяг; дід Пугач, який усе життя стояв на варті козацьких законів і традицій, усвідомлює, що часи козацької слави минають.

Підкреслюючи позитивні риси козацтва, П. Куліш не ідеалізує його, у романі не оминає увагою розшарування, а подекуди й зради козацькою верхівкою національних інтересів заради достатку й посад. Так, Гвинтовка, запанівши, поводить себе як помісний князьок. Та й добродушний Черевань час від часу не забуває підкреслити власний достаток, що дістався йому як трофеї (згадайте опис його кімнати з багатьма трофейними прикрасами чи багату карету, яку захопив, розправившись із польським князем і знищивши його маленького сина).

Мова роману підпорядкована ідейному задуму твору, тому її основною особливістю є широке вживання історизмів (читаючи роман, варто з’ясувати смисл історизмів за тлумачним словником): жупан, кунтуш, кирея, кобеняк тощо. Художні засоби – порівняння (“Леся почервоніла, да аж нахилилась, як повна квітка в траві”), фразеологізми (“Голодній кумі хліб на умі”, “не нашого поля ягода”), постійні епітети (ясні очі) – часто мають народнопісенний характер, що часом робить оповідь близькою до Думи чи легенди.

Роман П. Куліша “Чорна рада” вважається одним із найдовершеніших історичних полотен в українській літературі. Описуючи часи “неслави козацької”, автор домагається пробудження національної самосвідомості, відповідальності кожного за долю України. Т Шевченко захоплено писав Кулішу: “Спасибі тобі, Богу милий, друже мій великий […] за “Чорну раду”. Я вже її двічі прочитав, прочитав і третій раз, і все-таки не скажу більш нічого, як спасибі”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Постать Пантелеймона Куліша в історії української культури

Categories: Нові твори

Links