Порівняння образів Воланда й Мефистофеля

Дивовижна трансформація! Іграшка демонів нижчого рангу перетворилася в головний інструмент владики всіх демонів… Символічна зміна функцій і значень речей – постійний прийом Булгакова в “Майстру”. Примус, побутовий прилад, що ревів у кожній московській кухні 30-х років, стає іграшкою Бегемота, демона, кота – а кішка є символ будинку. Скромний домашній роботяга обертається іграшкою – але демонічної, і от з нього виривається караюче й пекельне полум’я, що очищає. “Helft! Feuer! Helft! Die Holle brennt!” – “пекло палаючий!”, як кричить

у кабачку проникливий Зибель…

Разюче, що майже будь-яка символічна підміна речі так чи інакше, по довгому або короткому ланцюзі асоціацій, приводить до “Фауста”. Разюча шпага Мефистофеля, що взяли на себе роль вуличного вбивці, у руках Воланда стає тростиною й мечем судді; у руках Азазелло – рожном

Всі речі-символи перетерплюють подвійну трансформацію; вони піднімаються й принижуються одночасно. Примус є символ “жахів життя в спільній квартирі”, і він же – символ пекла. Шпага принижується до рожна – і стає символічним мечем владики. Чаклунська тендітна куля, що означає в Гете, очевидно,

тлінність миру, принижується, стаючи чимсь начебто шкільного глобуса – але зате служить всевіданню самого сатани

“Освітлений з однієї сторони сонцем” – наступний фаустианский символ, також надзвичайно посилений. Воланд не може бачити прямого світла сонця, але відбите світло, особливо від місяця, – постійний супутник його самого і його підданих. А Мефистофель усього лише не виносить сильного світла; Фауст, що впав у залежність від диявола, воліє мати сонце за спиною. Булгаков застосував і фаустианский образ місяця, “остающейся увесь час у зеніті” (в “Фаустові” – у сцені на березі Егейського моря, у місцях, на яких влада Мефистофеля не поширюється). Під час балу Воланд зупиняє час – і місяць не рухається. “Святкову північ приємно небагато й затримати”, – коментує владика. У символічній грі із сонцем, світлом, місяцем і тьмою освітлений “глобус”, малюсінька модель земної кулі, займає особливе місце. Пригадується Иоаннова максима: “И світло в тьмі світить, і тьма не осягнула його”. Воланд, сатана, ототожнює традиційно з тьмою, тут користується світлом для здійснення своєї влади

Отже, для всевладдя необхідне усезнання – із цього ми почали. Мефистофель від усезнання відмовляється коротко й рішуче: “Я не всеведущ, я лише спокушений”. Розсудимо – а до чого Мефистофелю, при його заняттях, всевідання? Він багато років возиться з єдиним “клієнтом”, Фаустом, а інші земні справи течуть без його участі. Функція його не глобальна, а вузька, виконавська – роздобути душу улюбленого божого раба. Глобальних інтересів у нього бути й не може. Змушений услужать Фаустові, бути при ньому майстром розваг, він ледарює й сам не пропускає нагоди повеселитися. Але в системі понять “Фауста” таке легковажне поводження саме й позначає поводження васала – а не пана. Вустами Фауста великий поет затверджує, що не можна “в особі одному й царювати й насолоджуватися”, що “владар задовольнятися повинен владою

Воланду насолоджуватися ніколи. У деяких випадках, коли він показується на сцені (а випадків таких, як сказав би сам Воланд, рівно сім), він незмінно зайнятий якоюсь справою. Мефистофель розважається на двох шабашах – німецькому й “класичному” – і сам улаштовує свято; Воланд дає єдиний бал, на якому практично безупинно виконує свої володарні обов’язки й навіть під час шахової гри не відривається від глобуса

Поставимо ще один карб на пам’ять, питання: якщо Воланд-владика завжди в працях, те чому він сидить, як видно, без справи: “Поклавши гостре підборіддя на кулака, скорчившись на табуреті й піджавши одну ногу під себе” – у позі “Мефистофеля” Антокольського? Що робить він на даху “одного з найкрасивіших будинків у Москві”, коли дивиться на “неосяжне збіговисько” московських будинків?. Про що думає – про черговий мефистофельской жарту? Ох, навряд чи… І здається, зле повинне бути тому – або тим, – про кого владика задумався…

Ще більш разючі відмінності в манері поводження цих двох дияволів. Подібність помітно відразу – уїдлива жартівливість, щоправда, своя в кожного, – а от до розбіжностей треба придивитися особливо.

Мефистофель по поводженню – демократ, якщо так можна виразитися. На тієї ж Вальпургиевой ночі він, будучи одним “з визнаних владик”, намагається не виділятися із загальної юрби, не хоче приєднатися до пекельної знаті, що зібралася на вершині гори, і його в юрбі затирають, як самого останнього з його ж гостей! Лише тоді він згадує про свій нобілітет і кричить: “Дорогу! Пан Фоланд іде!” (“Platz! Junker Voland kommt”, тобто пускає в хід таємне ім’я, відоме тільки своїм, – вимовляє його, як заклинання, єдиний раз у всій трагедії

Ні, “Майстер” – книга не для однократного читання… Сцена балу, на якій тільки й проявляється по-справжньому володарна суть мессира Воланда, поміщена в самому кінці книги. А до того суть прикрита додатковими масками (головна – його гадана подібність із Мефистофелем). Він поселяється скромно – не в палаці, а в невеликій квартирі в московському будинку не першої руки. Замість трону в нього потерте крісло; він особисто є на сцені театру (як і Мефистофель); він не гидує бесідою з театральним буфетником – та й звита в нього сама скромна

Про свиту мовлення буде спереду. У вона^-те, у трьох чортах і одній відьмі, і виявляється володарна суть мессира – правда, теж для тих, хто знає імена. Поки ж – про паралелі Смефистофелем.

Цей чорт по-диявольському багатоликий. Він безупинно спілкується з людьми – щораз в іншій якості. Серед людей він тримає себе людиною: з гуляками він забулдига, гостряк, виконавець веселих куплетів; з імператором – маг і майстер розваг; з Фаустом – звідник, слуга, чичероне, охоронець зі шпагою й отрутою напоготові, філософ-наставник – словом, “що накажете”. У світі чортів і парфумів він настільки ж пластичний і універсальний: відьми, демони й герої античності – з кожним знаходить він загальна мова. Він все робить сам, не чураясь брудної й принизливої роботи, на що й приречено Богом…

Воланд завжди однаковий. Правда, він один раз причиняється професором, а інший раз – “чорним магом”, але в обох випадках удавання надовго не вистачає, суть виявляється. У всякому разі, він завжди залишається самим собою

Мефистофель традиційно возиться з коштовностями – це його майже що постійне заняття: те відшукує скарби, то обіцяє їх відшукати, то попросту грабує. (У Булгакова метушня із золотом і коштовностями в “московських главах” передана владі.) Мефисто традиційний, як простонародні чорти в Гоголя. Наприклад, зв’язок його з підземними скарбами, і та влада, що має над ним кожні, знаючі певні заклинання

Воланд протистоїть фольклорній традиції у своєму поводженні. Від бюргерських турбот він урятований зовсім, він невразливий і, по суті, нікого до себе не підпускає – крім тих випадків, коли йому як феодальному владиці доводиться особисто лагодити суд. У феодальній же манері він свободней усього тримається із блазнем Бегемотом. Про те, щоб він комусь служив, щоб його підкорили чужій волі, і мовлення бути не може – “ноблесс оближ”, як проказував Бегемот… Йому повідомлена ще одна деталь величі, специфічно булгаковська. Він майже ніколи не грубить і не ерничает (улюблене заняття Мефистофеля й абсолютної більшості традиційних чортів). Воланд увічливий – з відтінком вишуканості, що надзвичайно схоже на королівську ввічливість Людовика-Солнца – в обох булгаковських речах Омольере.

Отже, почавши з можливої всемогутності Воланда, ми прийшли до його безсумнівної володарної якості. Що ж, не станемо противитися сформованому плину думки й поки удовольствуемся тим, що Воланд співвідноситься по величі з Мефистофелем приблизно так само, як той із дрібним бісом з гоголівської “Ночі перед Різдвом”.

Є тільки одне виключення. Воланд не судить Майстра, він розмовляє з ним майже як з рівним і навіть умовляє його, переконує прийняти “спокій”. Цей казус прийде обговорити окремо, тому що він належить іншому відомству, як сказав би Воланд; тут суд переданий Иешуа. Але цікаво, як говорить Воланд із посланцем Иешуа, Левием Матвієм, – мабуть, він навіть стає грубий: “Без тебе б ми ніяк не догадалися про цьому”… З посланцями вищої влади так не говорять, і, швидше за все, слова Левия: “Он… просить тебе, щоб ти взяв із собою Майстри й нагородив його спокоєм”, а потім: “Він просить, щоб ту, котра любила й страждала із-за нього, ви взяли б теж” (776) є не ввічлива форма наказу; грубіян Левий цього разу говорить просительно, а наприкінці йде авторська ремарка: “моляще”. Очевидно, Воланд не цілком підпорядкований Иешуа. (Дуже можливо, що вся витівка з Майстром – справа рук Воланда. Адже для того, щоб Иешуа прочитав твір Майстра, знадобилося, щоб Воланд наказав Бегемотові подати рукопис і проголосив своє: “Рукопису не горять!” – і лише після цього, наступного дня, Левий і є із проханням від імені свого вчителя.)

И остання деталь: владика нічого не робить сам. Його звита, що здається скромної, робить усе за нього – а поверх того в необхідних випадках до неї додаються: Абадонна, його “чорні молоді” і волонтери начебто Маргарити, Варенухи, Наташи.

Отже, властительний дух, при якому служать мефистофелями – улаштовувачами й убивцями, майстрами розваг і охранителями, секретарями, служниками, катами – чини його звиті


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Порівняння образів Воланда й Мефистофеля

Categories: Твори з української літератури

Links