Поетизація наукових відкриттів у лірику барокко

У вірші Ф. Прокоповича є цікава інформація про духовний клімат епохи барокко. З одного боку, український поет справедливо обурюється від того, що тато “ганьбить безсоромно ім’я Галилея”: всупереч тому, що видатний астроном не був ні богословом, ні атеїстом (нікого не “підмовляв віри в Бога не мати), не зазіхав на папський престол (не “хотів він відняти в тебе престол твій”) і взагалі не втручався в справи церкви (“до святих володінь йому справи ні”). Однак, з іншого боку, “ганьблячи ім’я” (навчання) Коперника й Галилея,

тато керувався своєю логікою. Адже лише випливало офіційно визнати нескінченність Всесвіту й множинність мирів, як влада Рима у світі початку би танути, начебто сніг (що згодом і відбулося, незважаючи на всі зусилля церкви).

Отже, хотів того Галилей чи ні, а об’єктивно він таки сіяв зерна сумніву щодо існування Бога й втручався в справи церкви (“святі володіння”), своєрідно “зазіхаючи” на папський престол!

И в цьому суть ключового духовно-ідеологічного конфлікту того часу, коли віра вступила в гостре й непримиренне протистояння з наукою. Ну як могла освічена людина XVII ст, знаючи про навчання Коперника

й Галилея, спостерігаючи схід і захід Сонця й чергування пор року, повірити, що Земля нерухома й плоска? Саме тому Галилей, якого інквізиція погрозами застосування катування й спалення на багатті примусила привселюдно відректися від своїх наукових поглядів (“заткнула йому рот”), якось саркастично викликнув:”Щоб знищити навчання Коперника, недостатньо комусь заткнути рот”.

Уперше про те, що Земля не плоска, а кругла (“на кулю схожа”), поляк Микола Коперник (до слова, учень українського астронома й астролога Юрія Дрогобича в Краківському університеті) заговорив ще в епоху Ренесансу. Але тоді його не всі почули – мало що говорять ці з. Та й церква не додала його навчанню належного значення, тому що боялася не стільки астрономів і природознавців, скільки богословів-єретиків. Це вже згодом учені будуть палати на багаттях інквізиції, як Джордано Бруно, або десятки років будуть гнити й будуть терпіти жорстоке катування в сирих казематах інквізиції, як Томазо Кампанелла (він провів у підземеллях і камерах катування інквізиції 33 (!) року), або, не бажаючи випробувати їхню долю, “добровільно” будуть відрікатися від своїх поглядів, як Галилео Галилей.

Почнеться смертельний і тривалий двобій віри й розуму. До речі, незважаючи на публічне зречення від своїх поглядів, Галилей до кінця днів уважався “в’язнем інквізиції” і жив під її пильним наглядом на своїй віллі “Арчетри” неподалік від Флоренції (таємницю його щиросердечної драми спробував відтворити в XX ст. німецький письменник Бертольт Брехт у п’єсі “Життя Галилея”). А в 1616 р. свята конгрегація суворо заборонила не те що викладати, а й навіть обговорювати навчання Коперника. Художня Література епохи барокко негайно відгукнулася на грандіозні наукові відкриття й оспівала силу розуму й сміливість першовідкривачів геліоцентричної картини миру, нескінченного й вічного розвитку й руху простору й часу (згадаємо Геракліта: “Все тече, усе змінюється”).

От як висловив своє искреннее замилування сміливістю думки Коперника найкращий поет німецького барокко Андреас Грифиус у вірші “До портрета Миколи Коперника”: бачачи зримий мир, – нехай усвідомлює, чого коштує наша Земля з усіма її державами й містами й, зрештою, чого коштує вона сама. Людина в нескінченності – що він значить?”. Звідси був лише крок до логічного висновку: нехай навіть “людина вільний і дорівнює Богу, але він є лише маленькою ланкою у величному механізмі природи”. Так виник властивій епосі барокко “метафізичне занепокоєння”, невідоме людству ні в часи Ренесансу, ні в давні епохи. Виник сумнів у всіх цінностях життя, тривожне світовідчування не могло не вплинути на мистецтво й літературу, що миттєво відреагувала на ці настрої (Дж. Донн. “Анатомія миру”):

Новітня філософія в наш час Все піддає сумніву щораз: Вогонь, мов, у Вселеної вже гасне Пропало Сонце. Де ж Земля нещасна? Немов і справді все пожерла тьма Нові мири шукати? Їх немає. Зв’язки розпалися між людьми й речами, Відносність насміхається над нами, Щось у безодню Всесвіт нашу несе, На атоми розтрощуючи всі (Переклад Д. Павличко).

Отже, у житті людини й усього людства не залишилося нічого постійного й нерухомого, усе виявилося швидкоплинним і непостійним. Це своєрідне підтвердження вже згаданої думки еллінського вченого: “Все тече, усе змінюється”, але вже на вищому, глобальному рівні (адже сам Геракліт уважав, що Земля й Космос нерухомі). Адже якщо Земля не є центром Вселеної, “вінцем світобудови”, те на якій підставі людини можна вважати не те що “прикрасою Вселеної” (В. Шекспір. “Гамлет”), що не має границь, а хоча б “прикрасою” нашого маленького миру?

Письменники барокко поетизували сміливість наукового пошуку. Однак те, що так палко й сміло оспівувала література, нещадно каралося церквою, влада якої над людиною тоді ще була майже тотальною: від колиски (хрещення) до труни (поховання). Що говорити про ті часи, коли через ціле сторіччя, уже в епоху Освіти (XVIII ст.), після чергового спалення робіт Вольтера один із французьких вельмож цинічно заявив: “Досить палити наукові праці, час уже спалить їхніх авторів”. Напевно, цей “прихильник старих порядків” згадав спалення Джордано Бруно (1600). Втім, що стосується Бруно, то він пішов значно далі Конерника, заявивши, що Всесвіт є нескінченною й перебуває в постійному русі. Отже, Земля “припинила бути” центром Всесвіту, геоцентрична картина миру дала тріщину. І можна собі представити, як ці зміни налякали не тільки церква й владні кола, а й звичайної людини. Тисячоріччями зміцнене подання про Всесвіт і світ розпалося на порох, захиталися й суспільні сходи – усе перевернулося “з ніг на голову!”. А разом з тим ставилася під сумнів і антропоцентричная картина миру, якою так пишалися гуманісти. Людина нібито навчилася ставити природу на службу своїм інтересам. Вітер крутив крила вітряних млинів (подібних тим, які атакував Дон Кихот), які мололи зерно в борошно, воно гнав вітрильники, які прокладали шлях навколо світу, несучи на своїх бортах відкривачів Америки… Проте, від штормових попереджень або гуркоту грому людське серце стискується й нині, що вуж говорити про ті далекі часи. Тому Дж. Донн і сказав схвильовано:

Або нам про вітер на морях благати? чиЩе снігів на полюси додати? Який нещасний нині людина! А ким він був у попередні століття? Він був ніщо! Так на що ми придатні? Хіба перебороти нам халепи природні? Ні розуму, ні сил немає внас. Якщо ця брехня, – його спростує час (Переклад В. Коптилова).

На превеликий жаль, при всіх безумовних успіхів людської цивілізації останню думку англійського поета епохи барокко час не спростував і донині. Адже страшні урагани, землетруси, виверження вулканів і цунамі відбуваються й в XXI ст. Словом, “реальностями життя була безнадійно дискредитована ідеологія ренесансного гуманізму, що грунтувалася на наївно-оптимістичній ідеї природи як абсолютно доброї сили, на ідилічній вірі в природжену доброту й розумність людини. Мир, що представлявся упоряджен і гармонічним, обернувся ірраціональним хаосом, наповненим зяючими безоднями й невирішеними розбіжностями, а людина – істотою, що роздвоюється між добром і злом” (Д. Наливайко). Через всі ці причини колись цілісна й гармонічна антропоцентричная ренесансна картина миру – віра в уроджену доброту людини (тобто всіх без винятку людей), у прихід “золотих епох” людства – спочатку початку давати тріщини, а потім із дзенькотом розсипалася, як тонке позолочене венеціанське скло під важкими ударами залізного молота


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Поетизація наукових відкриттів у лірику барокко

Categories: Нові твори

Links