Поетичне осмислення гармонійної єдності людини й природи в поезії Антонича
У добу високого технічного прогресу ми все частіше зустрічаємося з фактами жорстокого і свавільного втручання людини в навколишнє середовище. Тому вкрай важливо кожному усвідомити, що ставлення суспільства до природи визначає життя майбутніх поколінь.
Написані більш, як півстоліття тому, поезії Б. І. Антонича і сьогодні змушують задуматися над філософськими проблемами співіснування людини і природи. Поет переконаний, що людина – плоть від плоті природи, вічної, мінливої, неперевершеної у своїй мудрості і красі.
Так, у збірці віршів
Овес, метелики і присяги коханців.
Весна закрутить хмільно веретена травня.
Лисиці, купи і дівчата вранці виходять мити очі в буйнолозих плавнях.
Ще в першій збірці поезій “Привітання життя” Б. Т. Антонич проголосив суть свого світорозуміння: “Я – закоханий в житті поганин”, і не зраджував цьому ніколи. Поет творить
Її найважливіші поняття – сонце, буяння життя. Б. І. Антонич спостережливим поглядом художника помічає найдрібніші деталі, найменші штрихи у вічній мінливості природи, намагається збагнути їхню сутність. Так само хвилює його питання про місце людини в незмінному колообігу всього земного, про її пракорені:
Вернувся я, де вільхи й риби,
Де м’ята, іви, де квітчасті стіни;
І знов цілую чорні скиби,
Припавши перед сонцем на коліна.
Творчість поет ставить на друге місце після матері-землі у вірші “До гордої рослини, цебто до себе самого”, в якому поєднуються роздуми про сенс людського існування й сутність мистецтва:
Мов мідь живу,
Наснажує рослини електрика зеленої землі,
Але і ти – рослино горда,
Що співаєш це, не знаючи пощо,
Колись, мов пень, подолана від тлі,
Покотишся землі на груди сині.
Образне сприйняття світу як храму природи і розуміння художніх традицій Б. І. Антонич поєднав у поезії “Вишні”:
Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.
Моя країно зоряна, біблійна й пишна, квітчаста батьківщино вишні й соловейка!
Де вечори з євангелії, де світанки, де небо сонцем привалило білі села, цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’янко, як за Шевченка, знову поять пісню хмелем.
Цей вірш нагадує відому пейзажну мініатюру Т. Шевченка “Садок вишневий коло хати…”. Але Кобзареві образи Б. І. Антонич трактує своєрідно. Тут і ототожнення героя з хрущем, отже, з природою, і згадки про вишні й соловейка як характерні ознаки рідної землі і джерело натхнення для митця. Поет стверджує думку про органічність літературної спадкоємності, естафети. Цс явище природне, як і квітування вишні, пісні солов’я, як світанки…
Вірші Б. І. Антонича збагачують духовний світ людини, відбивають багату гаму тонів і фарб довколишнього світу, переконують, що щастя людини – в її гармонійній єдності з природою. Словацький поет Мікулаш Неврлий, який упорядковував збірку Б. І. Антонича у Братиславі, так відгукнувся про творчість українського поета: “Його вірші читаються з відкритими очима здивованої дитини, з глибоким внутрішнім хвилюванням”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)