Поет і воля у “Кримських сонетах” А. Міцкевича

“О ЛиТво, вітчизно моя!…” – колись написав видатний польський поет – романтик Адам Міцкевич. Поет-вигнанець, як і композитори Шопен та Огін – ський, він змушений був жити в краях, далеких від рідної Польщі. До неї він звер­тав свої поетичні рядки, до неї линули його думки.

Перебуваючи у Росії, Міцкевич бував у Петербурзі і Москві, бачив Одесу і Крим. Прекрасні, аче чужі міста мало надихали поета на творчість, аж поки у Криму він не знайшов те, що схвилювало його поетичну душу – чарівну природу й історії старого Криму. У віршах,

створених під час перебування у Криму, Міц­кевич виливав свою любов до рідної землі – Польщі.

Сьогодні, читаючи чарівні вірші, які Міцкевич нанизав, наче коштовні пер­лини, у намисто-книгу “Кримські сонети”, ми побачимо незнайомий нам Крим XІX століття, його минуле життя і його вічні море і степи. Той, хто хоча б раз по­бував у Криму, навіки полюбив його природу – чар степу, солоні вітри і хвилі морські, і його стародавню історію. Книга сонетів – наче мандрівка Кримом ра­зом з Адамом Міцкевичем, його поетична розповідь про думки і почуття.

Ось він, Міцкевич, дивиться на степ, який порівнює з океаном.

Тут, на само­ті, у першому ж сонеті “Акерманські степи”, його думка – про закличний “голос із Литви”, та “ніхто не кличе” його туди, на батьківщину, куди линуть далекі жу­равлі. Чи не ці, міцкевичеві журавлі, стали символом далекої батьківщини пізні­ше, вже у вірші радянського поета Расула Гамзатова? Пісні-символа під назвою “Журавлі”?

Інше місце мандрівки – Тарханкут, з якого на усі боки видно безмежне море (сонет “Морська тиша”). І ось уже герой “Сонетів” – моряк, який бореться із хвилями під парусом (і тут ми згадуємо М. Лєрмонтова та його “Вітрило”), уявляє себе птахом… Наступний вірш є кульмінаційним, він загострює відчуття свободи та пов’язаної з нею небезпеки (“Буря”). Усі ці образи – море, вітер, степ, птах, вітрила – є втіленням мрій автора про свободу, про можливість поїхати додому, до Польщі.

Та герой, як Синдбад у арабських казках, не гине серед хвиль “в безумній кру­говерті”. Вже у наступному вірші ми бачимо його знову на твердій землі. Герой – мандрівник розмовляє з місцевим мірзою про величні гори, які схожі на море льо­ду чи “трон для янголів”. Мудрий мірза назве ці гори просто – Чатирдаг. Так ми пізнаємо ще одне місце у маршруті Міцкевича. Поет зворушений красою Чатир – дагу, тому у вуста мірзи він вкладає кілька рядків про нього: “Там, де гірські орли не залітали зроду, спить грім в колисці хмар, повитий у туман…”

Триває мандрівка поета, і ось він вже у найромантичнішому містечку Криму – Бахчисараї, де височить палац Гіреїв. Його безлюдні та німі двір і сад, повиті плющем та виноградом, вражають поета, а понад усе – гаремний мармуровий фонтан, який оспіваний був і Пушкіним: “А в залі ще стоїть окраса мармурова: гарему то фонтан. Сльоза його перлова спадає по сльозі і промовля щомить…” Кінцеві рядки. сонета – про скороминучість усього, крім вічної природи: “О де ви, де тепер, любов, могуття й славо, що мали у віках сіяти величаво? Ганьба! Немає вас, а джерело дзвенить…”

Поет оспівує красу Бахчисарая, його мінарети та кипариси у сонеті “Бахчи­сарай уночі”. Читач ніби чує звуки, які закликають побожних мусульман до мо­литви, бачить степове небо у фарбах саме таким, яким бачив це небо Міцкевич… І ось знову збурені почуття – огляд могили Потоцької (сонет “Гробниця Потоць – кої”), чарівної польки, ув’язненої у ханському гаремі. Образ Потоцької знову по­вергає Поета до думок про принижену Польщу: “Чи то не погляд твій, повитий у жалі, сліди повипікав огненною сльозою?…”

У сонетах Міцкевича почергово відчутні збурення і тиша, читач відчуває ту­піт копит, холод морських хвиль (“Байдари”), тишу гір і лісів, які “колишуться і ронять з верховин як з чоток дорогих, рубіни і гранати”, хвилястий морський потік, у якому гойдаються човни і лебеді (“Алушта вдень”). Вісімнадцять сонетів вінчає поетична розповідь про Аюдаг – так звану “Ведмідь-гору”. Образ, ство­рений Міцкевичем у цьому сонеті, це образ самотнього поета на вершині скелі, об яку б’ються спінені вали. Настрій цього сонета збігається з поетичним на­строєм Олександра Пушкіна у його вірші “До моря”. Саме таким, самотнім, на самісінькому піку життя, зобразив Пушкіна художник Ілля Рєпін. “Та щастя вже нема, лиш спокій є і воля…”, – напише Пушкін у іншому вірші. Міцкевич, під­нісши поета над морем, на високу скелю, ставить його над хвилями людського життя:

Твоя подоба це, поете молодий!

Так часом пристрасті шалений буревій

Тебе, здавалось би, зламав в своїм розгоні,-

Та лютні взявся ти, – і вихор враз одбіг, Пісні зоставивши, що пам’ять людська з них Вінок безсмертності сплете тобі на скроні,,.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Поет і воля у “Кримських сонетах” А. Міцкевича

Categories: Шкільні твори

Links