Подвиг під час війни заради життя дітей

Про війну написано так багато, що не вистачить цілої книги, якщо згадувати тільки назви добутків. Дата 9 Травня наповнює серця гордістю за подвиг багатонаціонального радянського народу, що виграв битву з фашизмом, і сумом: мільйони синів і дочок Батьківщини назавжди залишилися лежати у своїй і чужій землі. Незвичайна, тому що ніколи не перестане хвилювати людей, роз’ятрюючи старі рани й душу болем серця. Незвичайна, тому що пам’ять і Історія в ній злилися воєдино. Я, як і всі мої ровесники, не знаю війни. Не знаю й не хочу війни. Але адже її

не хотіли й ті, хто гинув, не думаючи про смерть, про те, що не побачать більше ні сонця, ні трави, ні листів, ні дітей. Ті п’ять зовсім юних дівчин теж не хотіли війни!

Книга Бориса Васильєва “А зорі тут тихі” потрясла мене до глибини душі. Рита, Женя, Ліза, Галя, Соня – це ті п’ять дівчисьок, які вступили в нерівну боротьбу з фашистами. Всі вони дуже близькі мені, у кожній з них я знаходжу небагато від себе. Я навіть не знаю, хто з них мені ближче. Вони всі такі різні, але такі схожі.

Рита Осянина, вольовою й ніжною, багата щиросердечною красою. Вона – сама мужня, безстрашна, вольова, вона – мати!.. Женька

Комелькова – весела, сміхотлива, гарна, бешкетна до авантюризму, розпачлива й утомлена від війни, від болю й любові, довгої й болісної, до далекої й одруженої людини. Соня Гурвич – втілення учениці-відмінниці й поетична натура – “прекрасна незнайомка”, що вийшла з томика віршів А. Блоку. Ліза Бричкина… “Эх, Ліза-Лизавета, учитися б тобі!” Учитися б, побачити б велике місто з його театрами й концертними залами, його бібліотеками й картинними галереями…

А ти, Ліза… Війна перешкодила! Не знайти тобі свого щастя, не слухати тобі лекцій: не встигла побачити всі, про що мріяла! Галя, так і не повзрослевшая, смішна й по-детски незграбна детдомовская дівчисько. Записки, втеча з дитячого будинку й теж мрії… стати новою Любов’ю Орловой. Ніхто з них не встиг здійснити свої мрії, просто не встигли вони прожити власне життя.

Смерть була у всіх різна, як різними були і їхньої долі: у Риты – зусилля волі й постріл у скроню, у Жені – розпачлива й небагато безрозсудна (могла б сховатися й залишитися жити, але не сховалася) у Соні – удар кинджала в серце; у Галі – така ж хвороблива й безпомічна, як вона сама, у Лізи – “Ах, Ліза-Лизавета, не встигла, не змогла здолати трясовину війни”.

Подвиг народу безсмертний Що загибель нам? Ми навіть смерті вище. У могилах ми побудувалися в загін, И чекаємо наказу нового, И нехай Не думають, що мертві не чують, Коли про їх нащадки говорять Б. Майорів

І залишається старшина Васков, про яке я ще не згадала, один. Один серед лиха, борошна, один зі смертю, один із трьома полоненими. Один чи? Уп’ятеро в нього тепер сил. І що було в ньому кращого, людського, але захованого в душі, усе розкрилося раптом, і що пережив, перечув він за себе й за них, за його дівчисьок, його “сестричок”.

Як журиться старшина: “Як це жити-те тепер? Чому це так? Адже не вмирати їм треба, а дітей родити, адже матері – вони!” Поневоле навертаються сльози, коли читаєш ці рядки. Але треба не тільки плакати, треба пам’ятати, тому що мертві не йдуть із життя тих, хто їх

Любив. Вони тільки не старіють, залишаючись у серцях людей вічно молодими.

У цій книзі тема війни повернена тією незвичною гранню, що сприймається особливо гостро. Адже всі ми звикли сполучити слова “чоловіка” і “війна”, а тут жінки, дівчини й війна. І от ці дівчини встали посередині росіянці землі: лісу, боліт, озер, – проти ворога, сильного, витривалого, добре збройного, нещадного, котрий і по числу значно перевершує їх. Але вони не пропустили нікого, стояли на смерть до кінця, і були їхні сотні й тисячі патріотів, що відстояли волю Вітчизни. І мені було б важко без книги Б. Васильєва жити, учитися, бути теперішньою людиною.

Ще одну сторінку Великої Вітчизняної війни відкрив, переді мною письменник Віталій Закруткін. У його книзі “Матерь людська” показана інша сторона війни: спалені ворогом станиці й хутора, що знесиліла від горя Марія залишилася одна на попелище. На жіночі плечі лягло страшне горе, що випробувала не одна радянська людина в дні війни: “Вороги спалили рідну хату, убили всю її сім’ю…”. Жінка нікуди не може піти від згорілого будинку: тут загиблий чоловік і син, тут вона знову повинна стати матір’ю, зберегти тут теплившийся вогонь, щоб на землі не згасло життя. Це допомагає Марії вижити й не просто вижити, а стати матір’ю й своєю дитиною, і осиротілим дітям з Ленінграда. Мати – охоронниця Життя. Ця висока гуманна думка втілена Закруткіним у дуже сильній сцені, коли Марія, охоплена ненавистю й спрагою мести, піднімає гострі вила, щоб стратити ворожого солдата, що сховався в льосі. Але він, виявляється, поранений і беззбройний, він зовсім ще молодик; його пронизливий лемент “мама!” обеззброює жінку. Напевно, вона могла б убити фашиста в бої, але вона – мати – не може мстити поваленому ворогові.

Марія – людина сильний; у праці знаходить вона зміст свого існування. Жінка поодинці зібрала врожай на кинутих полях, зберегла колгоспну худобу. Все це для живих, в ім’я життя. І тому опускається перед Марією на коліна й цілує із вдячністю її маленьку натруджену руку воїн – командир кавалерійського полку.

Немає таких темних, злих сил, які могли б зломити народну волю, народну душу, перемогти добрі початки в людині, убити життя.

На мій погляд, природу щирої хоробрості прекрасно виразив Антуан де Сент-Екзюпері: “А мені плювати на презирство до смерті. Якщо Корінь його (героїзму) не у свідомості відповідальності, вона – лише властивість жебраків духом…” Корінь героїзму героїв добутків про війну Василя Быкова – у свідомості своєї відповідальності, твердої переконаності в непереможності правої справи. А від нас зараз залежить зберегти пам’ять про загиблим. Вона священна. Чи не тому стукає в нашім серці ненависть, коли ми читаємо поему А. Вознесенська “Рів” про нелюдей, що копаються в черепах розстріляних біля Феодосійського шосе?! Не могили вони обкрадають, не в жалюгідних золотих грамах знехтуваного металу справа, а душі вони обкрадають, душі похованих, свої, наші! Як заклинання звучать слова Р. Рождественського:

Люди! Покуда серця стукаються, Помнете! Якою ціною завойоване щастя, Будь ласка, помнете!

Я багато читав і чув про героїв Вітчизняної війни. Але подвиг Івана Ксенофонтова вразив мене більше всіх. Я довідався про нього в музеї.

Ваня Ксенофонтов закінчив середню школу в нашім місті перед самою війною. У війну він служив штурманом літака. Незадовго до Перемоги, 25 квітня 1945 року, фашисти занурили в польському порту радянських дітей на пароплав і хотіли погнати їх кудись на захід.

Пароплав з дітьми конвоював фашистський есмінець. Наші катери не могли з ним упоратися. Тоді в бій за малят вступили радянські льотчики. Вони атакували есмінець. Літак Вані Ксенофонтова зайнявся в повітрі. Ваня і його товариш – пілот і стрілець-радист – повторили подвиг капітана Гастелло. Вони вирішили загинути, але врятувати дітей від рабства! Палаючий літак урізався в есмінець. Пролунав вибух, і корабель потонув. Радянські катери оточили фашистський пароплав і повернули його в порт.

Ваня Ксенофонтов – бабусин шкільний товариш. У нас будинку є його фотографія, тому він мені особливо доріг. Я люблю його тому, що він такий же юний, як мій старший брат Федя, як хлопці-старшокласники, які вчаться із мною в школі.

Я захоплююся його подвигом, тому що він загинув, захищаючи дітей, яких я бачу в дитячому садку поруч із нашим будинком. Я схиляюся перед юними героями, що загинули за Батьківщину, – Тимуром Фрунзе, Олегом Кошовим, Віктором Талалихіним, Сергієм Тюлениным. Я навіть збираю марки з їхніми портретами.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Подвиг під час війни заради життя дітей

Categories: Нові твори

Links