Побудова ранніх поем Лермонтова
У центрі добутку найчастіше один герой, у патетичному монолозі (або властиво прямій мовлення) излагающий історію свого життя, що веде оповідання з порушенням хронологічної послідовності, із пропусками, із включенням ефектних епізодів. Основний зміст монологу – зображення бунтівливості героя, його прагнення помститися ворогам. Лермонтова незмінно займала активність сильної особистості. Разом з тим він з більшим співчуттям ставиться до волелюбності кавказьких народностей. Війна росіян з горцями освітлена в “Ізмаїл-Беї” так, що змушує
Все-таки Лермонтова набагато більше цікавить психологічний вигляд героїв, чим їхні політичні діяння. Питання про історичне значення кавказьких війн не залучає уваги поета. Це було природно, оскільки протиріччя сучасної дійсності Лермонтов сприймав в аспекті моральних питань про долю й права людської
Після ранніх романтичних поем в 1834 році, на перший погляд зненацька, з’являються три так звані “юнкерські” поеми: “Гошпиталь”, “Петергофский свято” і “Улан-ша”. Поява їх було обумовлено зовнішнім впливом – атмосферою школи гвардійських підпрапорщиків, у якій Лермонтов учився (1832-1834). Поеми ці виразили інтереси вихованців школи. У листіі М. А. Лопухиной від 23 грудня 1834 рооку Лермонтов писсав про “дв страшні роки” перебування в школі підпрапорщиків. “Страшними” вони були тому, що відривали його від улюбленої Москви й розлучали з Варенькой Лопухиной, але насамперед внаслідок тієї обстановки в школі, що не могла не гнітити всякого скільки-небудь живої людини. Жорстока солдатська дисципліна, карцер за найменші її порушення, придушення незалежних розумових інтересів штовхали молодь до прояву своєї енергії головним чином у гульбах і сумнівних любовних пригодах. Духовна атмосфера, що панувала в цьому закритому навчальному закладі, досить характеризується, наприклад, наказом по школі від 24 листопада 1838 року, що говорить: “У когото знайдені будуть книги, що не належать до класних предметів, знищувати оние зовсім і винних штрафувати за неслухняність”1. Болісно переживаючи цю обстановку, Лермонтов разом з тим не міг не віддати відомої данини навколишньому його середовищу. “Юнкерські” поеми носять непристойний характер. Вони примикають до поем Баркова, які були, звичайно, відомі вихованцям. Але й в “юнкерських” поемах позначився лермонтовское початок. Герби їх – “молодецького голови”, своєю внутрішньою енергією героїв, що нагадують, його ранніх поем, хоча енергія ця растрачиваема попусту.
“Юнкерські” поеми зіграли й відому позитивну роль у становленні творчості Лермонтова. Увага поета бути спрямовано тут на дійсність, на зображення поводження оточуючих людей. Це не привело до реалізму, тому що проникнення в сутність зображуваного не входило навіть у наміри автора. Поеми дають чисто зовнішнє зображення пригод, що розповідають. Вони натуралистични. Але відмова від втілення своїх подань, свого власного внутрішнього миру й звертання до зображення об’єктивних подій підготували можливості реалістичного листа
Ця зміна художньої установки поета позначилося вже в 1835 році – у драматургії Лермонтова й у задумі віршованої повісті “Сашка” (1835-1839). Романтична драма “Маскарад” (1835-1836) у картинах суспільства, сатирично точних і реалістично достовірних, показує, що поетові вдалося звільнитися від гніта “двох страшного років” його життя, проникнути в сутність зображуваного, протиставити героя світському оточенню
Ще відчутніше зв’язок з “юнкерськими” поемами “Монго” (1836) і “Тамбовської казначейши” (1837). Перша з них безпосередньо примикає до натуралістичного “юнкерським” поемам. І вона розповідає про любовні пригоди героїв, і їй свойствен фривольний тон. Але в “Монго” дані вже, нехай, швидко, характери насамперед головного героя й Маешки. По-справжньому реалістичної є “Тамбовська казначейша”, хоча й у ній є елемент натуралізму. У заключній строфі поеми Лермонтов прямо заявляє про відхід від романтичних традицій:
Ви чекали дії? Страстей? Усюди нині шукають драми, Усі просять крові – навіть дами А я, як боязкий учень, Зупинився в кращу мить; Простим нервовим припадком Ніяково сцену уклав, Суперників не помирив, И не посварив їх порядком
Залицяння Гаріна за дружиною скарбника становить сюжетну основу поеми. Вона пронизана жартівливими інтонаціями й дає реалістичну картину вдач провінційного дворянського й чиновницького суспільства. Щодо цього поема випереджає добутки “натуральної школи” 40-х років. Явно відчувається її зв’язок з жартівними поемами Пушкіна – “Графом Нулиним” і “Будиночком у Коломне”. Лермонтов використає в ній онегинскую строфу. На відміну від поем Пушкіна в “Тамбовської казначейше” трактування зображуваного дається в більше гострих сатиричних тонах і завершується драматичною ситуацією: скарбник програє в карти свою дружину, у відповідь на що Авдотья Миколаївна “кинула йому в особу Своє вінчальне кільце”.
Цей епізод розкриває сильний характер героїні, що активно затверджує своє людське достоїнство,- мотив, мало відомий попередній літературі, не розроблений і Лермонтовим, що став розповсюдженим тільки у творчості письменників середини століття (жіночі образи в Тургенєва, Гончарова, Островського, особливо в Некрасова, Чернишевського) .
У поемі позначається та “суб’єктивність” поезії Лермонтова, що згодом відзначить Бєлінський. У Лермонтова більш різко, ніж у Пушкіна, виражене критичне відношення до дійсності, породжене суспільними умовами й ідейною позицією поета. Щодо цього Лермонтов був ближче Кгоголю.
Місце “Тамбовської казначейши” в еволюції творчості Лермонтова подібно з тим, яке займають у творчості Пушкіна його жартівні поеми. “Тамбовська казначейша” написана на основі нового, реалістичного методу. Це ще лірична віршована поема, але вже й побутова повість, ускладнена драматичною розв’язкою
В 1837 році, ще до створення “Тамбовської казначейши”, Лермонтов звернувся до свого улюбленого образа сильної особистості в обох його варіантах (“Демон” і “Мцири”), причому намагається тепер розкрити їх реалістично. Але створити типовий характер борця за волю й незалежність особистості на сучасному життєвому матеріалі було вкрай важко, вірніше неможливо. Діючі характери, вільні від користі, були в реальному житті приречені на самітність у ще більшій мері, чим до повстання 1825 року. Обставини, їх що формували, були неясні. Їхні суспільні джерела були поки ще невідчутні. Тому Лермонтов звертається до минулого так само, як у свій час до минулого звернувся й Пушкін, вирішуючи питання про діючу силу історичного розвитку. У Пушкіна результатом цього звертання до минулого був “Борис Годунов”, у Лермонтова – “Пісня про царя Івана Васильовича, молодого опричника й відважного купця Калашникова”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)