ПО, Едгар Аллан

(1809 – 1849)

ПО, Едгар Аллан (Рое, Edgar Allan – 19.01.1809, Бостон, Массачусетс – 07.10.1849, Балтимор, Меріленд) – американський письменник.

По – класик національної літератури, людина осяйного таланту і трагічної долі. Його життя було сповнене різких драматичних контрастів. Він народився у сім’ї акторів мандрівної трупи, талановитих і закоханих у свою справу людей. Батько помер, коли Едгарові виповнився рік, а ще через два роки померла і матір хлопчика. Малого всиновили заможний гендляр Джон Аллан і його дружина Френсіс Кілінг, 27-річна

красуня і розумниця. Вона та її сестра Анна Валентайн, “тітонька Ненсі”, оточили Едгара турботою і любов’ю, сердечно піклувалися про нього до кінця його життя. Дитинство майбутнього письменника минуло в достатку, названі батьки потурали усім його забаганкам: хлопчик мав свого коня, собак, кучера. Однак Джон Аллан, на відміну від своєї чарівної дружини, був людиною прикрою і не раз давав зрозуміти Едгарові, що той живе його коштом. Відтак хлопець не надто приязно ставився до вітчима.

У 1815 р. батьки Едгара вирушили разом з ним до Англії, де хлопчика віддали у престижний лондонський пансіонат. Там він навчався

упродовж п’яти років, швидко розкривши свої природні здібності (у п’ять років Едгар уже читав, малював, декламував вірші, вмів їздити верхи). Шкільна наука давалася йому без труднощів, хлопець багато читав, особливо полюбивши англійську літературу. Крім того, він жваво цікавився математикою, історією, різними галузями біології та природознавства, фізикою й астрономією. Інтерес до науки, до найрізноманітніших її сфер По зберіг і пізніше, це можна зауважити у багатьох його новелах. Хлопець мав міцне здоров’я і був невтомним учасником усіх ігор і пустощів своїх шкільних друзів. Про деякі подробиці навчання у пансіонаті письменник згодом розповів у повісті “Вільям Вільсон”, яка має автобіографічні риси.

У 1820 р. Аллани повернулися на батьківщину й оселилися у Річмонді. Тут у По з’явилися нові друзі, з якими він не раз вирушав у мандри тутешніми околицями. У нього рано прокинувся інтерес до пригод, до всього незвіданого. Пізніше письменник згадував: “З якою любов’ю воскрешаємо ми у пам’яті ті чарівні дні дитинства, коли ми вперше в задумі схилялися над сторінками “Робінзона Крузо”!.. Проте, на жаль, дні безлюдних островів безповоротно відійшли у минуле”.

Після повернення з Англії батьки влаштували Едгара в “Англійську класичну школу”, якою керував випускник Дублінського коледжу Святої Трійці Дж. Кларк. Хоча Кларк був людиною нудною і педантичною, він зумів налагодити у школі добре викладання англійської літератури. Це стимулювало розвиток творчих здібностей Едгара (в 10-11 років він почав писати вірші). У 13-14 років його поетичні спроби вже набули певної зрілості, причому об’єктами ліричної рефлексії По були перші красуні Річмонда. Захоплення поезією спонукали юнака до усамітнення, деякої замкнутості, яку його ровесники сприймали як прояв “дивакуватості”. По також цікавився різними фантастичними явищами: іноді він проводив психологічні експерименти над собою та іншими людьми. У цьому виявлялася його інтелектуальна перевага. Він уже помітно вирізнявся серед своїх ровесників. Один із його тодішніх знайомих згадує: “Едгар був дуже вродливим і водночас відзначався хоробрістю і мужністю, дивовижними для такої молодої людини. Серед своїх друзів він справді був першим в усьому”.

Тоді ж По познайомився з місіс Джейн Стенард, матір’ю одного із молодших шкільних товаришів, Роберта Стенарда. Джейн була надзвичайно вродливою жінкою і, до того ж, мала вельми чуйну душу. Вона стала музою юного По, її образ надихнув його на створення низки віршів та новел. Але у 1824 р. ця жінка, котра подарувала поетові любов і материнську ніжність, померла. Місіс Стенард прожила лише 31 рік, і її смерть стала важким ударом для По.

Зі школи Дж. Кларка По перейшов у заклад В. Берка, де навчався протягом двох років (1823-1825), а відтак вступив у Віргінський університет у Шарлотсвілі. Проте його університетські студії тривали недовго, По був змушений повернутися у Річмонд. У цей час відбулася його сварка з Дж. Алланом. Обставини цього конфлікту остаточно не з’ясовані, але однієї лютневої ночі 1827 р. між По і його вітчимом відбулася важка розмова. Ймовірно, в університеті Едгар захопився азартними іграми та розвагами і заборгував певну суму грошей, якої не міг повернути. Під час з’ясування стосунків опікун, мабуть, висунув умову: він погодиться сплатити “борг честі”, але Едгар відтепер повинен коритися його волі, дотримуватися його порад і вказівок. Юнак не захотів вгамувати свій гонор і покинув заможну оселю, у якій минуло його дитинство.

Відтоді почалися поневіряння По. Він подався у Бостон і там власним коштом видав першу збірку “Тамерлан та інші вірші” (“Tamerlane and Other Poems”, 1827), яка майже не мала попиту Залишившись без грошей, без даху над головою, він спробував продовжити справу батьків – стати актором. Але в театрі йому відмовили. Тоді По, приховавши свій справжній вік, завербувався в армію й опинився у складі батареї, що охороняла вхід до бостонської гавані. Слід сказати, що рядовий Едгар А. Перрі (юнак приховав також і своє справжнє прізвище) служив вельми справно і невдовзі отримав звання сержант-майора, тобто став молодшим командиром. Проте на самого По такий успішний початок військової кар’єри не справив особливого враження, тим паче, що йому іще залишалося служити понад три роки. Прагнучи звільнитися від цього ярма, він написав покаянного листа до названого батька, у якому, між іншим, зауважив: “Найкращі роки мого життя минають марно”. По мав на увазі те, що служба заважала його літературній творчості. Джон Аллан не відповів на це послання. Едгарові знову довелося приборкати свій гонор і звернутися до вітчима вдруге. Але вітчим і надалі не зважав на скарги приймака. Урешті-решт якось порозумітися їм “допомогла” трагічна подія. Померла пані Аллан, і Едгар прибув у Річмонд, щоби віддати останню шану своїй названій матері. Нарешті й опікун погодився на звільнення Едгара з армії і надав необхідну суму для того, щоби найняти його наступника на військову службу. Отримавши свободу, Едгар знову поринув у вир поетичної творчості і в грудні 1828 р. видав другу збірку: “Аль Арааф, Тамерлан і дрібні поеми”.

У цей період По вже усвідомив себе поетом і повною мірою відчув, яка відповідальність пов’язана з таким високим покликанням. Він невтомно працював над віршами й одночасно прагнув заповнити прогалини у своїх знаннях, студіюючи спеціальні твори з історії, філософії, естетики та природничих наук. Молодий По познайомився з багатьма відомими журналістами і літераторами Віргінії, які зацікавилися його творчістю.

А тим часом вітчим наполягав на тому, щоби По завершив освіту. Вочевидь, плекаючи певні сподівання, що виходили за межі офіцерської кар’єри, По у червні 1830 р. склав іспити і вступив у знамениту військову академію Вест-Пойнт. Проте, ставши кадетом, він дуже швидко зрозумів, що припустився фатальної помилки. Суворий військовий порядок, жорстка дисципліна, життя, регламентоване статутом, у якому було понад триста параграфів, – все це нестерпно пригнічувало його волелюбну творчу натуру. Проте для того, щоби залишити академію, була потрібна згода батьків або опікуна. Певна річ, вітчим знову проігнорував лист, у якому По благав про дозвіл покинути Вест-Пойнт. І тоді поет вдався до крайніх заходів – почав свідомо порушувати дисципліну і невдовзі постав перед судом, який постановив “виключити кадета Едгара А. По з академії”.

Після звільнення По вирушив у Нью-Йорк, де видав маленьку збірку “Вірші” (“Poems”, 1831), до якої увійшли деякі давніші вірші у новій редакції. Проте довго залишатися у Нью-Йорку поет не міг, позаяк у нього зовсім не було коштів. Улітку 1831 р. П. повернувся у Балтимор, де знайшов притулок у Марії Клемм, своєї тітки по материнській лінії. На той час у Балтиморі зібралися і деякі інші зубожілі родичі По, у тому числі – його брат Вільям, котрий невдовзі помер від сухот. Жили вони всі у Марії Клемм, страждаючи від нестерпних злиднів, проте чотири “балтиморські” роки стали важливим періодом у процесі творчого становлення По. І хоча написав він тут не так багато (лише три вірші та кілька оповідань), проте увесь цей час письменник наполегливо працював над собою, шукав свій стиль і навіть привернув увагу відомого тодішнього письменника Дж. Кеннеді, котрий заопікувався юним талантом. У 1832 р. місцевий журнал організував літературний конкурс, і По здобув нагороду за оповідання “Рукопис, знайдений у пляшці”. Цей успіх допоміг По повірити у свої сили. Поступово його талант міцнів, а майстерність ставала дедалі зрілішою.

Улітку 1835 р. По залишив Балтимор і переїхав у Річмонд, де невдовзі отримав роботу в редакції журналу “Південний літературний вісник” (“Southern Literary Messenger”). Редактор цього часопису Т. Байт запропонував По посаду свого помічника, а через деякий час переклав на його плечі виконання всіх обов’язків, пов’язаних із виданням “Вісника” (фактично – за мізерну платню). Так По розкрив у собі талант журналіста, як невдовзі з’ясувалося – одного з найкращих у тогочасній Америці. Як завжди, він працював самовіддано: незважаючи на втому, читав редакційні матеріали, надіслані рукописи, готував рецензії та огляди, які займали значну частину журнальних шпальт. І це принесло щедрі плоди. Журнал, який донедавна ледве животів, різко збільшив тираж. Попри літературний талант, По мав бездоганну інтуїцію, тонко відчуваючи, що саме може зацікавити, привернути увагу читачів. Звичайно, успіх журналу зміцнив репутацію По, але виснажлива праця забирала всі сили і час, не давала змоги плідно займатися літературною творчістю. А поза тим, до середини 30-х pp. життя По дещо налагодилося, а літературна діяльність набула цілеспрямованого характеру.

Пізніше По не раз повертався до журналістики, хоча так ніколи і не став власником приватного видання. Серед видань, які По блискуче редагував, були “Журнал джентльмена” (Філадельфія, 1839-1840), “Журнал Грема” (Філадельфія, 1841-1842, наклад цього часопису, завдяки зусиллям По, сягнув 40 тисяч прим.); газети “Вечірнє дзеркало” (Нью-Йорк, 1844-1845), “Бродвейський журнал” (1845 – 1846). Журнально-газетна робота мала певні переваги, забезпечувала стабільну платню, дозволяла публікувати власні оповідання, хоча гонорари за оригінальні твори були нікчемними. Проте поєднувати журналістику з поезією та прозою ставало дедалі важче. Робота “на двох господарів” призводила до страшного перенапруження, нервового виснаження. Це розхитувало здоров’я, руйнувало психіку письменника. І він знаходив у собі сили відмовитися від чергового журналу, аби повністю зосередитися на поезії та новелістиці.

У 1836 р. По одружився з юною Вірджинією Клемм, своєю далекою родичкою, яку він знав ще з дитинства. Вона була дуже вродливою і чимось нагадувала деяких ідеальних героїнь його новел. Поет шалено кохав свою дружину, але їхня доля виявилася вельми сумною. Молоду сім’ю переслідували постійні нестатки. По часто переїжджав з одного міста в інше: з Річмонда у Нью-Йорк, звідти у Філадельфію, потім знову повернувся у Нью-Йорк. Незважаючи на зміцнення свого авторитету у літературних та видавничих колах, По змушений був боротися зі злиднями. При цьому він ніколи не принижувався до того, щоби заради грошей продукувати розважальну журнальну писанину. Його сучасник, критик Н. Вілліс, писав: “По був вимогливим, писав болісно і важко, а його стиль надто вже височів над рівнем популярного смаку, щоби йому добре платили. Він завжди потерпав від нестатків. Їм із хворою дружиною бракувало найелементарніших, необхідних для життя речей”.

А ті заздрісники, які кепкувати з екстравагантної поведінки По, ущипливо коментували його пристрасть до алкоголю, не помічали, та й не могли помітити того, як він, усамітнюючись, самовіддано працював над текстами своїх творів. А опіумом та алкоголем По вряди-годи намагався зняти жахливе нервове напруження, у якому перебував постійно.

Вірджинія мала слабке здоров’я, і якось під час співу у неї тріснула судина, почалася сильна кровотеча. Протягом кількох днів вона перебувала між життям і смертю, поет уже подумки поховав дружину. Вона залишилася жити, але подібні кровотечі траплялися ще кілька разів. Все це відбувалося перед очима поета, який буквально виривав кохану з пащі смерті. Ці страшні переживання болісно позначилися на його психіці. Щоправда, у По завжди були добрі друзі, які намагалися йому допомогти. Але, доглядаючи за дружиною, котра лежала при смерті, По не залишав її ані на мить. Коли коханій гіршало, він не міг написати навіть рядка. Виснажлива для його здоров’я праця починалася пізніше, коли Вірджинія почувалася краще. До того ж, деколи злидні були настільки нестерпними, що іноді взимку у По навіть не було грошей, щоби купити дров для опалення помешкання. Тоді поетові доводилося класти дружині на груди кішку, щоби хоч якось обігріти кохану. У січні 1847 р. Вірджинія померла.

Її смерть буквально приголомшила письменника у той момент, коли доля, здавалося б, посміхнулася йому. Ще у 1839 р. у Філадельфії вийшла його збірка “Гротески й арабески” (“Tales of the Grotesque and Arabesque”), потім у 40-х pp. побачили світ ще три книги. По став відомим новелістом. У січні 1845 р. у газеті “Вечірнє дзеркало” він опублікував свого знаменитого вірша “Ворон” (“The Raven”), що сьогодні вважається однією із перлин світової поезії. А тоді “Ворон” приніс авторові визнання і… 10 доларів гонорару (пізніше, коли до По прийшла посмертна слава, на аукціоні у 1891 р. автограф “Ворона” було продано за 225 доларів, а в 1905 р. автограф іншого вірша, “Дзвони”, – за 2100 доларів). У другій половині 40-х pp. П. вважали одним із найвидатніших поетів Америки, його творчість досить прихильно оцінив і тодішній нью-йоркський “бомонд”. Але водночас По не раз ставав жертвою злісних недоброзичливців і заздрісників. У По був надто неординарний характер. Будучи людиною запальною і щирою, він не визнавав компромісів, коли йшлося про літературні справи, відверто висловлював свої думки, які, певна річ, не всім подобалися. Періоди гарячкової активності у його житті іноді змінювалися тяжкими депресіями.

Смерть По породила багато запитань, на які й досі немає остаточної відповіді. У вересні 1849 р. він з великим успіхом читав у Річмонді лекцію “Про поетичний принцип” і виїхав з міста, маючи в кишені 1500 доларів. Що сталося потім – невідомо. Можливо, він сп’янів від прийнятих наркотиків або його приспали грабіжники, але незабаром По знайшли в одній із таверн у тяжкому, хворобливому стані. Поета привезли до лікарні у Балтиморі, де він невдовзі і помер. Життя П. було багатим на таємниці, легенди, вигадки та нез’ясовані моменти. Сперечаються і про те, що ж було причиною ранньої смерті поета. Напевно, можна погодитися з дослідником його творчості Ю. Ковальовим, котрий пише: “Невже так уже й важливо, від якої хвороби помер По, коли причини, які породили саму хворобу, а отже, й загальні причини його передчасної загибелі, є очевидними. Він загинув від втоми, від відчаю, від жахливого перенапруження духовних сил, від нервового та психічного виснаження, від безпросвітних злиднів, з якими марно боровся упродовж усього життя”.

По був одним із перших у США фахових критиків. Він не лише аналізував твори своїх колег, а й прагнув також пізнати закономірності власного творчого процесу, сформулювати деякі загальні висновки, що стосуються різних жанрів літератури. Головними об’єктами його уваги були письменницька майстерність, стиль, конкретні прийоми, за допомогою яких літератор може ефективно впливати на читача. Мислення По було логічним, послідовним, він уникав абстрактного розумування. У статті про збірку Н. Готорна “Історії, розказані двічі” він не обмежується розглядом новел, що увійшли до цієї книги, а обгрунтовує низку естетичних вимог до малої прози. По вважав, що жанр новели надає найкращі можливості для реалізації літературного таланту. Новела повинна вирізнятися цілісністю враження, викликати точно розрахований емоційний ефект. Поняття “ефекту” – одне з провідних в естетиці По. Усі компоненти новели повинні гармонійно узгоджуватися з авторським задумом; зайві риторичні прикраси, необов’язкові подробиці підлягають скороченню. Мета оповідання – Правда з великої літери. Головні його якості – лаконізм, проте не надмірний; концентрація дії; цілеспрямованість у досягненні визначеної мети.

Погляди По на поезію особливо грунтовно викладені у таких статтях, як “Основи віриш”, “Поетичний принцип”, “Філософія творчості” й ін. Погляди П. є достатньо оригінальними, хоча він враховує і внесок своїх улюбленців, європейських романтиків, таких як Дж. Н. Г. Байрон, П. Б. Шеллі, Дж. Кітс, а також теоретичні праці С. Т. Колріджата німецького філософа й естетика Ф. Шлегеля. Сферою поезії По вважав Прекрасне, метою – приносити читачеві задоволення, а не розкривати істину. Якщо роман містить зримі, прозорі образи, конкретні ідеї, то вірші наповнюють душу непевними відчуттями та настроями. А для цього вони мають потребу в музиці, гармонії. Вірші не можуть бути надто довгими чи дидактичними. Ідеологічна “зорієнтованість” може їм лише зашкодити. Поезія побутує у світі краси, вона впливає не на розум, а надушу – передусім, засобами ритму, метрики, милозвучності, яскравості барв і відчуттів. Як справжній романтик, По вважав, що поезія дозволяє осягнути красу потойбічного світу, щось позамежне і божественне. У цьому осягненні може допомогти музика, у якої спільне коріння з поезією. Ось чому По особливо високо цінував бардів та мінезингерів. Якщо цариною поезії є піднесені, одухотворені почуття, то побутових, тривіальних явищ потрібно уникати. Гумор та іронія, доречні у прозі, не мають нічого спільного з віршами. Панівний настрій у поезії – смуток, “приємна печаль”, “знемога”, характерні для романтичного світовідчуття, для віршів Байрона, А. де Ламартіна, Т. Мура.

Але які б витончені емоційні модуляції не передавав поет, сам процес створення вірша – справа, у якій все математично точно розраховано, зважено, продумано. Це – наслідок цілеспрямованої роботи розуму, а не продукт якогось містичного осяяння, що надихнуло поета на створення шедевру. Це провідна думка відомої праці По “Філософія творчості” (“The Philosophy of Composition”, 1846). У цьому творі письменник “анатомує” процес написання свого знаменитого “Ворона”, розповідає, з яких послідовних етапів складалася ця робота. Спочатку поет вирішує, яким буде обсяг твору, який настрій пануватиме у ньому. Автор обмірковує питання про рефрен, інтонацію, про варіації розміру, місце дії. Але віршеві вадить певна жорсткість, глевкуватість; у ньому має бути підводна течія, алюзії, які надають твору глибини та значущості.

По писав про зміст своїх віршів як про “надзвичайно тендітні марення”, які породжує “радше душа, ніж розум”. У них “межі реальності збігаються з межами царства снів”. Вони схожі на “тіні тіней”, але здатні довести до “екстазу”. Нерідко романтики не дбали про форму, писали розлого, багато і пишномовно. А от у По “ефемерність”, витончена тендітність змісту, занурення у марево снів поєднується з логічністю форми.

По працював у різних жанрах, але передусім вважав себе поетом, хоча й залишив досить невелику спадщину – лише трохи більше п’яти десятків віршів. Але, поряд із цим, він надзвичайно ретельно працював над своїми поетичними творами, постійно оновлював і редагував їх. Вірш “Дзвони” у першій редакції мав 17 рядків, а в остаточній – 113. У 20 віршах По змінював назви, у п’яти робив це двічі.

У ранніх віршах По, написаних наприкінці 20-х pp., ще помітні риси епігонського наслідування. Але незабаром поет пішов власним шляхом, а низка його віршів (“Ізрафель”, “Ельдорадо”, “Улалюм”, “Ворон” й ін.) здобули статус “хрестоматійних”. Зазвичай його вірші не мають певного сюжету, побудовані на нюансах, настроях, милозвучності слів. Як зауважив один із критиків, у поезії По суттєвим є не “значення”, а “ефект”. Як і у більшості романтиків, величезну роль відіграє символіка. Провідні мотиви – мотиви краси, кохання і, особливо, смерті. Останню поет часто згадує у своїх віршах. Утім, навряд чи це можна вважати простою даниною романтичній традиції – адже упродовж свого короткого життя По не раз втрачав близьких, дорогих йому людей.

У відомому сонеті “До науки” По протиставляє навколишній світ з його природністю науці, яка є для поета уособленням “розуму”. А розум є ворогом краси, наодинці з якою поет досягає гармонії:

Науко! Справжня дочко давнини!

Все змінює твоя нещадна сила,

Співця катує, рве натхнення й сни,

Мов гриф, кому нудна реальність – крила.

(Пер. Д. Павличка)

У вірші “Ізрафель” По звертається до традиційної для романтизму теми поета, його творчих поривань. Ізрафель – поет-янгол, “божественний співець”, “світоч неземний”, уособлення ідеального митця, який знаходить шлях до людських сердець завдяки гармонійному поєднанню віршів та мелодії. В “Ельдорадо” поетично змальована споконвічна країна нездійсненних мрій. Піднесене кохання до прекрасної жінки сильніше від смерті (“Аннабель Лі”). Таємничий діалог поета, який прийшов на могилу коханої, – тема вірша “Улалюм”.

Вірш “Дзвони” (“The Bells”), у якому поет зумів досягнути рідкісної звукової виразності, грунтується на мотиві дзвонів, які супроводжують людей під час вирішальних моментів у їхніх долях: це народження людини, весілля, стихійне лихо – пожежа, нарешті, похорон. По охоче експериментував, використовував варіації розмірів, внутрішнє римування, звуконаслідування, вдавався до складних, оригінальних строф. “Головне” слово цього вірша – “дзвони” (bells) – постійно повторюється і щоразу постає у новому смисловому контексті:

Слухай над санками дзвін –

Срібний дзвін!

Скільки сміху, скільки втіхи розсипає він!

Як він лине, лине, лине

У дзвінку морозну ніч!

Світлих зірочок іскрини

Переблискують невпинно

Безліччю веселих віч.

(Тут і далі пер. А. Онишка)

З особливою рельєфністю своєрідність поетики та стилістики По виявилася у “Вороні”. Підпорядкувавши всю структуру вірша, у якому виважене кожне слово, створенню приголомшливого ефекту, поет впевнено досягнув своєї мети. Англійська поетеса Е. Б. Баррет свідчила: “Ворон” став справжньою сенсацією… Мої друзі зачаровані музикою цього вірша… Я чула, що Nevermore переслідує людей як привид”. Як завжди, у По вражає не стільки зміст – втім, достатньо оригінальний: у келії поета, який втратив свою кохану, з’являється дивний птах, – а те, як все це подано. Вірш складається з 18 строф, кожна з яких має шість рядків, причому два останні відіграють роль рефрена. Звукопис посилюється завдяки внутрішньому римуванню й алітераціям. Химерний гість-ворон видається символом самої фатальної долі. З наближенням до фіналу атмосфера твору стає дедалі гнітючішою і похмурішою. Кожна строфа в оригіналі закінчується своєрідним заключним акордом – словом “nevermore” (“дарма”).

І маячить перед зором

Чорний Ворон, чорний Ворон

На Паллади білім бюсті,

Душу в розпачі трима.-

І подібний погляд має

Тільки демон, що дрімає,

Світло лампи вирізняє

Тінь, чорнішу, ніж Пітьма,

Й душу визволити з тіні,

Чорної, немов Пітьма,

Не спромога вже – дарма!

Проте, як би не захоплювався По поезією, вона не могла задовольнити усіх його різноманітних художніх інтересів. Відтак основну частину його творчої спадщини складає проза. Окрім літературно-критичних статей, есе, філософського трактату “Еврика”, він написав приблизно сімдесят новел. Разом з В. Ірвінгом і Н. Готорном По був фундатором американської романтичної новели. Саме він надав їй завершеності, виявив її жанрові різновиди, підкреслив ту самобутність, завдяки якій вона стала справді національним літературним жанром США.

У становленні По-прозаїка особливо важливим був ранній етап – 1830-і pp., коли він віддав належне гротескові, а також пародіюванню деяких популярних на той час літературних жанрів, зокрема “оповідань жахів”, манери німецьких романтиків, заяложених штампів “готики”. У такому ракурсі написані його новели “Метценгерштейн” (спершу вона навіть мала підзаголовок “Наслідування німецького”), “Герцог де л’Омлет”, “Без дихання”, “Містифікація” та ін. Автор так пояснював своєрідність цих творів: “Безглуздя, доведене до гротеску; страшне з відтінком жахливого; дотепність на межі бурлеску”.

У новелах, створених у 40-х pp., які принесли По світову славу, він демонструє різноманітність проблематики і стильових прийомів, невичерпну фантазію у створенні найкарколомніших сюжетів. З жанрово-тематичного погляду ці новели можна розділити на кілька груп.

Ряд новел можна класифікувати як психологічні, хоча у жодній з них немає психологізму в “чистому вигляді” (та й сама систематизація за такими ознаками, якоюсь мірою, є умовною). Серед цієї групи творів вирізняється одна із найзнаменитіших і, водночас, складних за задумом новел – “Крах дому Ашерів” (“Tht Fall of the House of Usher”, 1839). Герой-оповідач відвідує свого давнього друга Родеріка Ашера в його родинному маєтку, який справляє доволі гнітюче враження: похмурі стіни, байдужі і холодні вікна, бліді стовбури мертвих дерев. Як зауважує оповідач, від “усього цього ставало нестерпно тяжко на душі”. Господар маєтку Родерік уражений якоюсь таємничою хворобою, головним симптомом якої є страх перед життям. Родерік розважає свого гостя дивними музичними і літературними імпровізаціями, які свідчать про його потяг до всього неординарного та химерного. Так само хворіє і сестра-близнючка Родеріка, Маделайн, – ефемерна, загадкова істота. Якось, коли Маделайн знепритомніла, усі вирішили, що вона померла. її поховали у фамільному гробівці у підвалі будинку. Через деякий час мешканців садиби зненацька захоплює страшенна буря. Родерік перебуває у важкому, надміру збудженому нервовому стані; герой-оповідач вголос читає йому уривки зі старовинного рицарського роману, у якому окремі страшні епізоди збігаються із жахливими звуками, що долинають знадвору. З’являється Маделайн, загорнута у саван; виявляється, її поховали живцем і вона буквально повстала з домовини. Маделайн і Родерік падають в обійми одне одному і помирають. Оповідач, охоплений жахом, втікає з будинку і, озирнувшись, бачить, як він повільно занурюється в озерну глибінь…

Проте справа не лише у деталях цього химерного сюжету, у якому реальність “перетікає” у фантастику, а в загальній атмосфері посилення жаху, відчаю, того психологічного враження, яке новела справляє на читача. Її ідея не надається для простої, прямолінійної інтерпретації, а символічні значення багатьох образів та епізодів давали критикам підстави для різного тлумачення цього твору. Важливу роль у новелі відіграє також характерний для письменника мотив “жаху душі”. Він з’являтиметься і в інших творах По, котрий мав особливу пристрасть до зображення страшних, трагічних подій. Його, приміром, дуже цікавило поховання тих, хто насправді був живим; цій темі присвячені новели “Живцем поховані”, “Береніка”, “Без дихання”. Як і у віршах, По приваблюють образи ідеальних, шляхетних жінок; саме такі героїні діють у його новелах “Морелла”, “Елеонора”, “Лігейя”.

Взагалі ж варто зауважити, що провести межу між психологічними і “страшними” новелами По дуже непросто. Письменника повсякчас цікавили стан і поведінка людини в екстремальних ситуаціях, нерідко – “за межами” усталених уявлень про життя та смерть. У “Вільямі Вільсоні” По розвинув надзвичайно важливий для романтизму мотив двійника. Героя, котрий метається різними містами – Парижем, Римом, Віднем, постійно переслідує його двійник, позбутися якого неможливо. У новелі “Колодязь і маятник” фіксується стан людини в очікуванні жорстоких тортур і смерті. Сцени жахіть, фізичних і душевних страждань становлять наративне тло у таких відомих новелах, як “Маска Червоної Смерті”, “ДіжкаАмонтільядо”, “Чорний кіт”. Письменник захоплюється змалюванням хворобливих, ірраціональних станів душі. З плином часу з’ясувалося, що По, володіючи рідкісною інтуїцією, згущуючи барви і вдаючись до фантастики, зумів передбачити деякі висновки сучасної психіатрії та парапсихології.

Окрім того, По фактично був фундатором детективного жанру, створивши низку його класичних зразків. У трьох відомих новелах По – “Убивство на вулиці Морг”, “Таємниця Марі Роже” і “Викрадений лист” діє “наскрізна” постать – С. Огюст Дюпен, створений уявою письменника. Дюпен – не поліцейський, не детектив, а любитель, який безпосередньо не бере участі в розслідуванні злочину, проте допомагає його розкрити завдяки невблаганній логічності, аналітичності свого розуму. Дюпен точно оцінює всі обставини злочину, його характер, причини, умоглядно вистежуючи злочинця. Дюпен – попередник таких образів світового детективу, як Шерлок Холмс (у А. Конан Дойля) та інспектор Метре (у Ж. Сіменона).

Зазвичай детективні оповідання По починаються з викладу факту злочину, а потім автор вдається до “ретроспекцій”, екскурсів у минуле, поступово відновлюючи всі обставини злочину, подаючи речові докази і т. д. Зокрема, така структура притаманна його новелі “Таємниця Марі Роже” (“The Mystery of Marie Roget”), сюжет якої грунтується на реальних подіях, що трапилися у Нью-Йорку. Щоправда, дія новели відбувається у Парижі. Молода вродлива жінка Марі Роже залишає будинок своєї матері, повідомивши, що на один день вирушає погостювати до своєї тітоньки. Через чотири дні її труп зі слідами насильства виловили з Сени. Паризька поліція не спроможна знайти злочинця. Тоді префект звертається до Дюпена і пропонує йому винагороду за допомогу у цій справі. Спочатку з’ясовується безпідставність підозр, що впали на Сент-Есташа – закоханого у Марі Роже юнака, котрий після її смерті наклав на себе руки. За допомогою логічних міркувань Дюпен доводить, що й інший її коханець, Бове, також не винуватий у вбивстві. Потім він відкидає і газетну версію про те, що у річці знайшли труп не Марі Роже, а іншої жінки. Проаналізувавши усі відомі факти, Дюпен дійшов висновку, що Марі Роже убив якийсь її таємний шанувальник, котрий скинув труп з човна у Сену, зійшов на берег, а тоді відпустив човен плисти за течією. Це припущення, зрештою, і допомогло знайти злочинця, хоча в новелі конкретно не сказано, як це сталося і хто ним виявився.

Взагалі По у своїх новелах активно застосовує мотив недомовленості деяких деталей та епізодів, покладаючись на уяву та фантазію читачів. У “Викраденому листі” зміст листа залишається невідомим; в “Убивстві на вулиці Морг” можна, грунтуючись на Дюпенових припущеннях, лише уявити конкретні подробиці нападу, під час якого розлючений орангутанг убив мадам Д’Еспане та її доньку. Багато спільного з Дюпеном має і Вільям Легран, зубожілий джентльмен з новели “Золотий жук” (“The Gold Bug”), яку сам По вважав своїм найкращим оповіданням. Живучи відлюдником разом зі своїм слугою – негром Юпітером, Легран якось упіймав дивовижного, невідомого науці золотого жука, на спинці якого проступали обриси черепа і кісток. За допомогою жука головний герой новели знаходить дерево із загадковою криптограмою і розшифровує її. Процес розшифрування – це справжня “інтелектуальна пригода”, яка є запорукою оригінальності новели. Розгадка допомогла Легранові відшукати місце, де був закопаний скарб ватажка піратів, капітана Кідца – скриня із золотими та срібними монетами, з діамантами та іншими коштовностями, завдяки яким герой новели розбагатів і здобув гідне становище у суспільстві.

Особливу групу серед творів По становлять пригодницькі новели. Серед них вирізняється рання повість “Незвичайні пригоди такого собі Ганса Пфааля”(“The Unparalleled Adventures of One Hans Pfaal”, 1835), дія якої, забарвлена гумором та іронією, відбувається у Роттердамі. Якось мешканці міста стають свідками неординарної події: у небі над ними з’являється предмет, що має форму “блазенського ковпака”, з якого якийсь незнайомець скидає листа, адресованого губернаторові Супербусу ван Ундердунові. Листа надіслав з Місяця такий собі Ганс Пфааль, ремісник, котрий зник із Роттердама п’ять років тому. У листі йдеться про те, як, опинившись у тяжкій матеріальній скруті, зацькований кредиторами, Пфааль зважився на ризикований крок, вирішивши залишити цей світ. Склавши трохи грошенят, простудіювавши відповідні наукові праці, він самотужки змайстрував повітряну кулю і потай вирушив геть із Роттердама. У листі подається ретельний, (у формі щоденника) звіт про політ, в результаті якого Пфааль опинився на Місяці. У цій повісті По уповні виявилися привабливі риси його творчої манери. Письменник захоплює читача “силою подробиць”. Фантастичний сюжет поєднується з конкретними деталями, що стосуються виготовлення й обладнання повітряної кулі, особливостей навігації, відчуттів людини, яка ширяє високо над Землею. По створює відчуття документальності того, про що він пише. Повітроплавна тематика є провідною і в новелі “Історія з повітряною кулею”, у якій йдеться про переліт через Атлантичний океан.

Письменник узяв за основу конкретні свідчення мандрівників і в “Повісті про пригоди Артура Гордона Піма” (1838): розповідь про корабельну подорож до далеких країн викладена у формі щоденника, пожвавленого яскравими художніми описами. Цей та інші твори (приміром, “Щоденник Джуліуса Родмена”) значною мірою визначили принципи того напряму в сучасній літературі, який сьогодні називають науковою фантастикою.

Хоча у себе на батьківщині По за життя належно не оцінили, проте він став першим американським національним майстром слова, чий вплив на світову літературу виявився різноманітним і глибоким. Його міжнародна слава почалася з Франції, де у 1845 р. були надруковані дві його новели (“Золотий жук” і “Викрадений лист”). Приблизно тоді ж творами По захопився Ш. Бодлер, його палкий шанувальник і пропагандист. Він спростував легенду про “п’яного поета”, розгледівши у По рідкісно гострий розум і “непогамовну любов до Прекрасного”. Ці думки Бодлер виклав у своїй праці “Едгар По. Життя і творчість” (1856). Він писав, що “Сполучені Штати були для По лише велетенською тюрмою, у якій він гарячково метався як істота, народжена дихати у світі з набагато чистішим повітрям”. Бодлер, котрий відчував внутрішню спорідненість з П., опублікував том своїх перекладів американського поета. На зламі століть, не без впливу Бодлера, серед французьких символістів постав справжній культ По-новеліста і особливо автора “Ворона”: серед його палких шанувальників були С. Малларме та П. Верлен. а трохи пізніше – Г. Аполлінер і П. Валері. Якщо критики у США писали про свого співвітчизника доволі поблажливо, то у Франції його сприймали як класика, гідного стати поряд із О. де Бальзаком, Ч. Діккенсом чи Ф. Достоєвським.

Вплив По помітний і в англійській літературі, передусім у творчості символістів (О. Вайлд) та неоромантиків (Р. Л. Стівенсон). Він стимулював розвиток науково-фантастичного жанру, з його досвіду плідно скористалися Жуль Берн та Г. Веллс. Жуль Берн навіть дописав історію головного героя “Повісті про пригоди Артура Гордона Піма” у своєму романі “Крижаним сфінкс”.

Поет рідкісного музичного чуття і мелодійності, По не випадково став об’єктом пильної уваги композиторів. Серед них передусім варто згадати К. Дебюссі, М. Равеля, С. Рахманінова та С. Прокоф’єва. Дебюссі зізнавався, що його буквально “переслідують” чарівні шедеври По, відтак він запропонував музичну інтерпретацію новели “Крах дому Ашерів”. А 1908 р. Дебюссі виступив у нью-йоркській “Метрополітен-опері” з серією музичних творів, написаних за мотивами творів По. Виняткової популярності зажила музична поема для хору та солістів “Дзвони”, яку створив Рахманінов на слова американського поета.

Новели По українською мовою вперше вийшли у перекладі П. Карманського, а в 30-х pp. XX ст. їх перекладали Б. Ткаченко і М. Йогансен, згодом – Ю. Лісняк, М. Габлевич, О. Мокровольський, Р. Доценко, В. Вишневий, О. Фешовець, Л. Маєвська, В. Шовкун. Поетичну спадщину По у різний час перекладали П. Грабовський, С. Гординський, М. Йогансен, Г. Кочур, М. Тупайло, Є. Крижевич, М. Стріха, Є. Кононенко та ін. Значну частину поетичного доробку переклав А. Онишко (у його упорядкуванні вийшла друком книга “Ельдорадо”, куди увійшли переклади всіх поетичних текстів По).

Б. Гіленсон


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


ПО, Едгар Аллан

Categories: Біографії

Links