Письменники ХХ століття про природу (Е. Сетон-Томпсон, Дж. Даррелл, К. Паустовський, В. Біанкі)

УСІ УРОКИ ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 5 КЛАС

ІІ семестр

ІЗ ДИТЯЧОЇ ЛІТЕРАТУРИ ХХ-ХХІ СТОЛІТТЯ

(4 години)

УРОК № 66

Тема. Письменники ХХ століття про природу (Е. Сетон-Томпсон, Дж. Даррелл, К. Паустовський, В. Біанкі)

Мета: ознайомити учнів із найцікавішими творами світової літератури ХХ століття про природу; розширити кругозір учнів, коло їх зацікавлень; розвивати інтерес до читання, вміння знаходити відповідну літературу, критично її оцінювати; виховувати любов до природи, бережливе до неї ставлення.

Обладнання: виставка художніх

книжок про природу, ілюстрації до них, пейзажні картини, фото – і відеоматеріали.

Теорія літератури: анімалістична література, пейзаж.

ХІД УРОКУ

I. Актуалізація опорних знань

1. Перевірка домашнього завдання

Зачитування листів до Гаррі Поттера, творів “Якби у мене була чарівна паличка”.

2. Коментар учителя

II. Оголошення теми й мети уроку

III. Мотивація навчальної діяльності школярів

– Ми познайомилися з літературою фентезі. Є ще один цікавий різновид тепер уже не фантастичної, а реалістичної літератури, яка називається анімалістичною, тобто такою, що описує тварин, птахів,

комах. Таку літературу також цікаво читати, як і книги про природу.

Уявіть собі, що ви одержали листа, в якому написано: “Люди і звірі, ми діти однієї матері-природи”,- а замість підпису зображено слід вовка. Про митця й ученого-натураліста Ернеста Сетон-Томпсона, який саме так вважав і підписувався, а також про інших письменників-любителів природи ми говоритимемо сьогодні на уроці.

IV. Сприйняття та засвоєння навчального матеріалу

1. Розповідь учителя (або повідомлення учня)

– Народився Ернест Сетон-Томпсон в Англії 1860 року, але дитинство і юність його пройшли в Канаді, куди переїхала родина. Змалку хлопчик, незважаючи на несхвалення батька, мріяв стати натуралістом, спостерігав за поведінкою, звичками тварин і птахів, вів щоденник спостережень. Одного разу Ернест побачив у книжковій крамниці чудово виданий довідник “Птахи Канади”, який коштував цілий долар. Батько ніколи б не дав для такої “дурниці” грошей. Треба було заробити їх самому! Цілий місяць хлопець рубав і складав дрова у дворі багатого фермера, але не заробив потрібної суми. Тоді він почав ловити комах для колекції однієї англійки. І ось бажана книга у нього в руках! “Я був на сьомому небі від щастя”,- згадував про той день через багато років Сетон-Томпсон.

Твори канадського письменника “Дикі тварини, як я їх знаю”, “Біографія грізлі”, “З життя гнаних”, “Тварини-герої”, “Біографія сріблястої лисиці”, “Лобо”, “Вінніпегський вовк” та багато інших можна з повним правом назвати енциклопедіями лісового життя. Перу Е. Сетон-Томсона належать і пригодницькі романи “Маленькі дикуни, або Повість про те, як два хлопчики жили в лісі як індіанці й чого вони навчилися” (1903) та “Ральф у лісах” (1911), з яких також можна дізнатися про життя лісових мешканців.

Письменник захоплюється “характерами” своїх героїв, помічаючи в них те, що, здавалось би, притаманне лише людям. Дикий кінь з оповідання “Мустанг-іноходець” воліє краще померти, ніж жити в неволі. Ризикуючи життям, рятує від зграї собак свою сріблясту подругу лис Доміно (повість “Доміно”). Захищаючи господаря, кидається на величезного ведмедя грізлі крихітний собачка (“Дурний Біллі”). Безстрашно рятує своїх пташенят куріпка, відводячи від гнізда лисицю (“Красношийка”). Гине з жалю й туги ватажок вовчої зграї Лобо, який утратив свою подругу-вовчицю Бланку (“Лобо”).

Ернест Сетон-Томпсон

2. Виразне читання уривка з оповідання Е. Сетон-Томпсона “Лобо” (див. додаток)

3. Словникова робота, обмін враженнями про прочитане

4. Розповідь учителя (або учнівське повідомлення)

– Джеральд Даррелл – відомий у всьому світі письменник-натураліст. Він англієць, народився в Індії 1925 року, де його батько, інженер, будував мости. Рано залишився сиротою. Жив на грецькому острові Корфу в Середземному морі й описав його в одному із найкращих своїх творів “Моя сім’я та інші звірі”.

По закінченні коледжу Даррелла прийняли до приміського Лондонського зоопарку наглядачем-практикантом. Потім він увійшов до складу експедиції, яка вирушала до Західної Африку. Під впливом своїх вражень і пригод Даррелл написав першу книгу “Переповнений ковчег”.

Джеральд Даррелл поставив собі за мету створити фонд тварин, які зникають. Тому за його сприяння відкрився знаменитий Джерсійський зоопарк, який урятував від зникнення багато видів тварин і птахів.

Джеральд Даррелл

5. Виразне читання уривків з 14-го розділу повісті Даррелла “Моя сім’я та інші звірі” – “Балакучі квіти” (див. додаток)

6. Словникова робота, обмін враженнями про прочитане

7. Слово вчителя

– Захоплюючих книг про природу дуже багато. Згадаймо хоча б твори російських письменників – В. Біанкі, К. Паустовського, М. Пришвіна, з якими вам радили вчителі познайомитися влітку, після закінчення четвертого класу.

Той, хто їх прочитав, напевне, зрозумів, що людина і природа складають єдине ціле, тому берегти природу – наш святий обов’язок. Ще в Біблії, у Старому Заповіті, сказано: “Ви вищі за риб, птахів, тварини, рослини. Маєте піклуватися про них”. Людина, що вважає собі найвищою та найрозумнішою істотою на землі, без спілкування з природою – рослинами, тваринами, лісами, полями, горами, ріками – ніколи не зможе стати по-справжньому духовно розвиненою особистістю.

Костянтин Паустовський

Віталій Біанкі

V. Закріплення знань, умінь та навичок

Знайдіть спільне

1. Любов до природи

2. Єдність людини і природи

VI. Домашнє завдання

Підготуватися до уроку розвитку зв’язного мовлення – опису улюбленої тварини чи рослини.

VII. Підсумок уроку

Інтерактивна вправа “Мікрофон”

Продовжте речення.

– Природа для мене…

– “Брати наші менші” – …

– Я зацікавився…

Додаток

ЛОБО

I

…Каждый думал, что именно ему удастся справится в этим знаменитым волком.

Один из них надеялся достигнуть этого с помощью новоизобретенной отравы и особого способа располагать приманку. Другой, француз из Канады, тоже хотел применить отраву, но, кроме того, намеревался присоединить к ней заклинания, так как был твердо уверен, что Лобо не простой волк, а оборотень, и потому его нельзя убить обычными средствами.

Однако никакие искусно приготовленные яды, никакие чары и заклинания не могли одолеть серого хищника. Он по-прежнему совершал свои еженедельные обходы и ежедневно пировал. Вскоре охотники, отчаявшись, отказались от дальнейших попыток и отправились охотиться в другие края.

Ферма Джо Калона была расположена на одном из маленьких притоков Куррумпо, в живописном ущелье среди скал.

Всего в какой-нибудь тысяче ярдов от дома Лобо со своей подругой устроили логовище и вырастили детенышей.

Они прожили там все лето, истребляя коров, овец и собак Джо, точно смеясь над всеми его ухищрениями, над его отравами и западнями. Они жили в полной безопасности среди пещер и скал, а Джо ломал себе голову, стараясь придумать, как выкурить их оттуда или уничтожить с помощью динамита. Но они остались целы и невредимы и продолжали свои набеги, как и раньше.

– Вот где Лобо прожил нынешнее лето,- сказал Джо, указывая мне на каменистый обрыв.- А я ничего не мог с ним поделать. Он морочил меня, как хотел.

II

Рассказы ковбоев не возбуждали во мне особого доверия, пока осенью 1893 года я не познакомился сам с этим лукавым разбойником и не узнал его лучше, чем другие.

За несколько лет до этого, когда был еще жив Бинго, я занимался охотой на волков. Но с тех пор род моих занятий изменился, и я оказался прикованным к стулу и к письменному столу. Я очень нуждался в перемене образа жизни, и когда один мой приятель, хозяин фермы в Куррумпо, пригласил меня приехать к нему и попробовать, не справлюсь ли я как-нибудь с этой разбойничьей стаей, я тотчас же принял приглашение.

В первые дни я много ездил верхом, чтобы познакомиться с местностью. Мой проводник временами указывал мне на кости какой-нибудь коровы, еще покрытые остатками шкуры, и замечал при этом: “Вот его работа!”

Мне стало ясно, что среди этих холмов и ущелий нечего и думать преследовать Лобо с собаками и лошадьми. Единственными пригодными средствами поэтому оставались капканы и отрава.

Не стану вдаваться в подробности и описывать всевозможные способы, и ухищрения, к которым я прибегал, чтобы перехитрить этого “волка-оборотня”. Не было такой смеси стрихнина, мышьяка и цианистого калия, которую я не испробовал бы как отраву для Лобо. Не было ни одного сорта мяса, которое я не употреблял бы как приманку. Но каждый день, отправляясь утром узнать о результатах, я убеждался, что все мои усилия оказывались бесплодными. Старый волк был слишком хитер, и я не мог его перехитрить.

Достаточно привести один пример, чтобы доказать его удивительную сообразительность.

По совету одного старого охотника я растопил немного сыру вместе с почечным жиром только что убитой телки; сыр я варил в фарфоровой миске и резал костяным ножом, чтобы избежать металлического запаха. Когда смесь остыла, я разделил ее на куски и, сделав отверстие в каждом куске, вложил туда большую дозу стрихнина и цианистого калия, заключенных в капсулу, не пропускающую никакого запаха. Затем я закупорил дыры сыром. Во время этой работы я не снимал перчаток, смоченных в теплой крови телки, и даже старался не дышать на приманку. Когда все было готово, я положил приманку в мешок из сыромятной кожи, тоже весь вымазанный кровью, и поехал верхом, волоча за собой на веревке печень и почки телки. Я сделал круг в десять миль, бросая через каждые четверть мили по куску приманки, тщательно избегая прикасаться к ней руками.

Лобо появлялся в этой местности в начале каждой недели, а остальное время проводил, по-видимому, где-нибудь около подножия Сьерра Гранде.

Дело было в понедельник, и в тот самый вечер, когда мы уже собирались уезжать, я услыхал басистый вой. Один я ковбоев коротко заметил:

– А, вот и он! Теперь посмотрим, что будет.

На следующее утро я с зарей отправился в путь, желая поскорее узнать результаты моей хитрости. Я быстро напал на следы стаи, которую вел Лобо,- его след всегда можно было легко отличить, так как он был значительно крупнее следа обычного волка.

Волки скоро почуяли приманку, которую я волочил за собой. Я убедился, что Лобо подошел к первому куску, обнюхал его и в конце концов взял и проглотил.

Тут я не мог скрыть своей радости.

– Наконец-то он попался! – воскликнул я.- Скоро я увижу его мертвым.

И я поскакал вперед, не сводя глаз с больших следов, оставленных его папами в пыли. Они довели меня до того места, где я бросил вторую приманку, и я увидел, что она тоже исчезла. Как я ликовал при этом!

Теперь он попался! и, вероятно, еще несколько других волков из его стаи.

Но широкий след его лап не исчезал с дороги, и хотя я поднимался на стременах и осматривал всю равнину, я нигде не мог разглядеть мертвого волка.

Я поехал дальше по его следу и увидел, что третья приманка тоже исчезла, а след вел дальше, к четвертой. и тут я убедился, что Лобо не проглотил ни одной из них, а только тащил их в своей пасти и затем, сложив в кучу, загрязнил их нечистотами, чтобы выразить свое полное презрение к моей хитрости. Сделав это, он свернул в другую сторону, уводя за собой стаю, которую оберегал так бдительно…

Я рассказал только один из многих подобных же случаев, убедивших меня, что с этим разбойником нельзя справиться посредством отравы. Я выписал капканы и, ожидая их прибытия, занялся истреблением койотов и других хищных обитателей прерий.

Однажды мне пришлось наблюдать еще один случай, доказавший поразительное лукавство Лобо. Волки его стаи нередко, ради одного только развлечения, распугивали и убивали овец, которых почти никогда не пожирали. Овец обыкновенно пасут стадами в несколько тысяч голов. На ночь их загоняют в защищенное место, где-нибудь по соседству, и с каждой стороны стада ночует пастух. Овцы настолько бестолковы, что малейший пустяк заставляет их бросаться куда попало, но все же у них существует твердо укоренившаяся привычка всегда следовать за своим вожаком. Пастухи используют эту привычку и пускают в овечье стадо несколько козлов. Овцы признают превосходство ума своих бородатых родичем и, если ночью возникает тревога, собираются вокруг козлов.

Однажды ночью, в конце ноября, два пастуха были разбужены нападением волков. Все стадо сбилось вокруг козлов, которые не отличались ни тупостью, ни трусливостью и храбро оставались на месте. Но – увы! – этим нападением руководил не простой волк. Старый Лобо, “волк-оборотень”, знал не хуже пастухов, что моральную силу стада составляют именно козлы, и поэтому, быстро проскочив по спинам тесно скучившихся овец, бросился на их вожаков и мгновенно покончил с ними. Злополучные овцы тотчас же разбежались во все стороны.

В течение многих недель после этого ко мне почти ежедневно обращался какой-нибудь встревоженный пастух:

– Не встречались ли вам где-нибудь заблудившиеся овцы с клеймом “ОТО”?

И почти всегда мне приходилось отвечать:

– Да, я наткнулся на пять или шесть овечьих трупов у Бриллиантового источника.

Или:

– Нет, я не видал, но Хуан Мейер два дня назад видел около двадцати только что зарезанных волками овец на Кедровом холме.

Наконец прибыли волчьи капканы, и я проработал с двумя помощниками целую неделю, чтобы установить их. Мы не жалели трудов и усилий, и я прибегал ко всем уловкам, которые, как мне казалось, могли обеспечить успех. На следующий день после того, как были поставлены капканы, я поехал осматривать их и скоро напал на след Лобо, который вел от одного капкана к другому. По этим следам я прочел всю историю его ночных похождений.

Он рыскал в темноте и, хотя капканы были тщательно запрятаны, сразу же обнаружил первый из них. Остановив стаю, он начал старательно разгребать землю вокруг, пока не отрыл капкан, а также цепь и бревно. Затем он отправился дальше, проделывая то же самое с другими капканами. Вскоре я заметил, что он останавливался и сворачивал в сторону, как только подмечал на дороге что-нибудь подозрительное.

Тут мне пришел в голову новый план: я поставил капканы в виде буквы “Н”, то есть располоил их в ряд с каждой стороны тропы, а один капкан поместил посередине, чтобы он служил перекладиной для этой буквы. Но мне пришлось долго ждать, чтобы убедиться в новой неудаче.

Лобо отправился по тропе и находился уже между “двумя параллельными рядами капканов, когда заметил единственный капкан, спрятанный на самой тропе. Он остановился вовремя.

Как и почему он догадался, в чем дело, я не знаю. Во всяком случае, Лобо не свернул ни вправо, ни влево, а медленно и осторожно попятился, стараясь ставить каждую лапу на свой прежний след, пока не выбрался из опасного места. Затем, обойдя капканы с другой стороны, он стал скрести задними ногами камни и комья земли, пока не захлопнул все капканы.

То же самое он проделывал и во многих других случаях, и как ни разнообразил я свои способы, он всегда уходил невредимым. Вероятно, он и до сих пор продолжал бы свои опустошения, если бы не злополучная привязанность, которая привела его к погибели и прибавила его имя к длинному списку героев, которые в одиночку были непобедимы и погибли лишь из-за неосторожности товарища, которому доверяли.

III

По некоторым признакам я заметил, что в стае Лобо происходит что-то странное. Например, временами следы показывали, что впереди старого вожака бежал другой небольшой волк. Для меня это было непонятно. Но как-то раз один из ковбоев сказал мне:

– Я видел их сегодня. Бежит впереди и своевольничает Бланка.

Тут мне стало все ясно, и я добавил:

– Значит, Бланка – действительно волчица, потому что с волком Лобо немедленно разделался бы за такую дерзость.

Это навело меня на новую мысль. Я зарезал телку и поставил около ее трупа два хорошо заметных капкана. Затем, отрубив голову, которая считается никуда не годной частью, недостойной внимания волков, я положил ее немного поодаль, а вокруг нее поставил, хорошо замаскировав, шесть мощных стальных капканов, выветренных так, что не оставалось никакого запаха. Во время этой работы мои руки, обувь и все инструменты были вымазаны свежей кровью. Я обрызгал кровью также и землю кругом, точно эта кровь вытекала из головы. Когда капканы были закопаны, я прикоснулся к песку капканами шкурой койота, а его лапой наделал множество следов вокруг. Голову я положил так, что между нею и кустарником был лишь узкий проход. В этом проходе я поставил свои лучшие капканы, прикрепив их к самой голове.

Волки имеют привычку подходить к каждому трупу, который они почуяли, хотя бы у них и не было намерения съесть его; и я надеялся, что благодаря этой привычке стая Куррумпо попадется в мою ловушку. Я нисколько не сомневался, что Лобо откроет мою проделку с мясом и не допустит к нему стаю. Но я все же надеялся на голову, которая имела такой вид, точно она была отброшена в сторону как вещь совершенно бесполезная.

На следующее утро я прежде всего отправился осматривать капканы. и вот – о радость! – там были ясно видны следы волков, и место, где лежала голова с капканами, было пусто. Поспешно осмотрев следы, мы убедились, что Лобо действительна не пустил свою стаю к мясу, но один небольшой волк, очевидно, подошел обнюхать голову, брошенную в стороне, и сразу попал в капкан.

Мы отправились по следу и через милю увидели, что этим злополучным волком была Бланка. Завидев нас, она бросилась бежать, и хотя ей страшно мешала тяжелая голова телки, она двигалась быстрее моего спутника, который шел пешком. Но мы все же настигли ее у скал, так как рога телки прочно зацепились за камни.

Никогда я еще не видал такой красивой волчицы, как Бланка. Ее ровная, густая шерсть была почти совершенно белого цвета.

Она повернулась, готовая вступить с нами в бой, и завыла. Это был протяжный, призывный вой. и вот с далекого холма донесся ответный вой старого Лобо.

Е. Сетон-Томпсон

БАЛАКУЧІ КВІТИ

Одібравши потрібний ключ, Кралевський встромив його в замок і відчинив важкі двері. З мансарди на мене хлюпнуло сліпуче сонячне світло і мало не оглушив різноголосий пташиний спів. Здавалось, що в тьмяному коридорі вчитель розчинив переді мною браму раю. Мансарда була простора, займала майже цілий поверх. Підлога гола, з меблів – лише довгий сосновий стіл у центрі. Зате на всіх стінах від підлоги до стелі висіли ряди красивих легких кліток з десятками жвавих, щебетливих мешканців.

Долівка була густо встелена насінням; воно приємно хрумкотіло під ногами, наче дрібний гравій на пляжі. Зачарований такою силою птаства, я неквапом переходив од клітки до клітки, милуючись кожною пташиною. Тим часом Кралевський (який, певно, геть-чисто забув про моє існування) схопив зі столу велику лійку і заходився спритно наливати воду в поїлки своїх плеканців.

Моє перше враження, що всі птахи в клітках – канарки, було хибним. На мою втіху, тут виявилися щиглі зі строкатим клоунським оперенням – червоним, жовтим, чорним; оливково-жовті зеленяки, схожі на цитринове листя в розпалі літа; коноплянки в ошатних шоколадно-білих твідових костюмах; рожево-груді снігурі та ще безліч іншого птаства.

В одному кутку мансарди я надибав скляні двері, що вивели мене на балкон. З обох боків були прибудовані просторі вольєри. В одній жив чорний дрізд з оксамитовим пір’ям та чепурним бананово-жовтим дзьобом; у другій, навпроти,- схожий на дрозда птах у розкішному оперенні всіх небесних відтінків – од густо-синього до опалового.

– Кам’яний дрізд,- оголосив Кралевський, несподівано зазирнувши в двері і вказуючи на цього гарного і птаха. – мені привезли його торік з Албанії… Тоді він був ще пуцьвірінком. На жаль, я ніяк не можу знайти для нього даму.

Він приязно помахав дрозду лійкою і знову зник за дверима. Дрізд зиркнув на мене пустотливим оком, спушив пір’я на грудях і видав серію уривчастих звуків, що нагадували жартівливий сміх. Надивившись на нього досхочу, я пішов назад на мансарду, де Кралевський все ще розливав пташині воду.

– Чи не хотів би ти мені допомогти? – спитав він, дивлячись на мене відсутнім поглядом, і опустив лійку, так що тоненька цівка води полилася на його начищений до блиску черевик. – Дві пари рук виконають цю роботу швидше. Візьми лійку… отак… а я діставатиму блюдечка… чудово! Саме те, що треба!

Я наливав воду в керамічні блюдечка, а Кралевський зграбно, двома пальцями брав їх і ставив у клітки так, наче тицяв льодяники дитині до рота. При цьому він без угаву балакав і зо мною, і з птахами абсолютно однаковим рівним тоном, через те я іноді не міг второпати, до кого він звертається: до мене чи до котрогось з мешканців кліток.

– Атож, вони сьогодні в доброму гуморі, бо надворі сонячно… Ти розумієш… коли сонце перейде на цей бік, вони почнуть співати, адже так, мої співушечки?

Іншим разом треба відкласти більше… лише два, серденько, лише два. Хіба можна назвати це виводком, навіть з найпалкішим бажанням? Ну що, смакує тобі новий корм? А в тебе вдома є пташка? У мене, як бачиш, чимало цікавих екземплярів… Не роби цього в чисту воду… Розводити декотрих, звісно, нелегко, але це вдячна робота, особливо з гібридами. У мене завжди успішно йде схрещування… Звичайно, тільки тоді, коли ти відкладеш не менше двох… хитрюга, хитрюга!

Нарешті з напуванням було скінчено. Кралевський помилувався ще якусь хвилю своїми улюбленцями, всміхнувся сам до себе і старанно витер руки маленьким рушничком. Затим він провів мене по мансарді, спиняючись перед кожною кліткою, щоб розповісти історію птаха, його родовід, а також поділитися планами щодо майбутнього кожного підопічного. Ми розглядали – в доброзичливому мовчанні – пухкенького, жвавого снігура, коли раптом пронизливо залунав мелодійний дренькіт, що майже заглушив пташиний спів. На мій подив, цей дзенькіт линув звідкілясь зсередини живота вчителя.

– Клянусь Юпітером! – жахнувся він, зводячи на мене страдницький погляд. – О Всевишній!

Діставши з кишені годинник, він натиснув важілець, і передзвін стих. Я був трохи розчарований тим, що джерело звуку виявилось таким зрозумілим; наскільки привабливішими стали б наші уроки, думав я, коли б у вчителя час од часу дзвеніло всередині. Кралевський тривожно зиркнув на годинник, і спохмурнів.

– Клянусь Юпітером… – ледь чутно повторив він. – Уже дванадцята година… Час летить, мов на крилах… а тобі ж за півгодини треба рушати…

Учитель поклав годинник назад до кишені й пригладив лисину.

– Ну от що,- зронив він нарешті. – За півгодини ми навряд чи досягнемо видатних наукових успіхів, тому я пропоную спуститися в сад і зібрати трохи жовтозілля для птахів. Звісно, якщо ти не проти. Ця рослина дуже корисна для них, надто коли вони несуться.

Ми спустилися в сад і збирали там жовтозілля доти, доки з вулиці почулися сигнали автомобіля Спіро, схожі на крики підстреленої качки.

– По тебе, здається,- чемно зауважив Кралевський. – Ми встигли зібрати достатньо зеленого корму. Твою допомогу важко переоцінити. Отже, завтра рівно о дев’ятій, домовились? Чудово! Вважаймо, що сьогоднішній ранок пройшов змістовно: перше знайомство, так би мовити, прикидка. І я сподіваюсь, що цим акордом ми започаткували нашу дружбу. Боже мій, як це важливо! Аu rеvior, тобто до завтра, як кажуть французи.

Коли я причинив за собою рипучу чавунну хвіртку, він гречно помахав мені рукою і пішов назад до будинку, лишаючи за собою слід із золотистих пелюстків жовтозілля.

Вдома мене одразу спитали, яке враження справив новий учитель. Не вдаючись в деталі, я сказав, що людина він гарна і що ми, напевне, з ним заприятелюємо. На розпитування про перший урок я досить чесно відповів, що сьогоднішній ранок було присвячено орнітології та ботаніці. Всіх це, здається, задовольнило.

Стара жінка зітхнула і роззирнулась довкола.

– От квіти, наприклад,- вказала вона на букети в кімнаті. – Ти чув коли-небудь, як розмовляють квіти.

Я збентежено хитнув головою. Досі я не уявляв собі, що квіти володіють даром мови.

– Запевняю тебе, вони велемовні. Ведуть довгі бесіди між собою, хоча, природно, я не розумію, про що саме. Коли ти доживеш до моїх літ, можливо, тобі теж пощастить почути їх, якщо твоє серце не зачерствіє. Кажуть, що з плином часу людина зневірюється, байдужіє і через те краще сприймає абстрактні ідеї. Нісенітниця! У всіх старих, яких я знаю, мізки з отроцтва зашкарубли, позакривались, мов сірі устриці.

Місіс Кралевська пильно глянула на мене.

– Мабуть, я здаюсь тобі дивакуватою? Пришелепкуватою? З оцими балачками про велемовні квіти?

Я щиро поспішив її запевнити, що нічого такого мені не здається. Ясна річ, квіти можуть гомоніти між собою, чом би ні? Приміром, кажани часом стиха полискують, я це чую, а дорослі ні, бо звуки надміру високі.

– То-то ж бо! – зраділа вона. – Проблема в довжині хвилі. Гадаю, це все через уповільнення руху. Окрім того, кожна квітка має свою індивідуальність,- замолоду ми цього не помічаємо. Вони різняться одна від одної, достоту мов люди. Бачиш отам троянду у вазочці?

У кутку на столику в срібній вазочці пишалась оксамитова троянда такого насиченого червоного кольору, що видавалася майже чорною. Невимовної краси квітка, з пелюстками досконалої форми і з ніжним пушком на них, таким, як на крильцях юного метелика.

– Правда ж, гарна? – мовила місіс Кралевська. – Справжня красуня, чи не так? Вона стоїть у мене два тижні. Важко повірити? А попервах це був миршавий пуп’янок. Хирлявий, чахлий, не знати було, чи й виживе. Хтось необачно засунув його в букет разом з айстрами. А це смертельно, просто смертельно! Ти не уявляєш, які жорстокі всі складноцвіті – айстри, стокротки тощо. Це грубі, приземлені квіти, і не годилося тулити до них таку аристократку, як троянда. Коли її принесли сюди, вона була геть зів’яла, непомітна між айстрами. На щастя, я почула їхні голоси, доки дрімала тут. Завели розмову жовті айстри, вони завше войовничі. Я не знаю, про що вони балакали, але звучало це страхітливо. Спершу я не втямила, до кого вони звертаються; думала, просто сваряться. Я підвелася з ліжка і побачила цю бідолашну троянду в брутальному оточенні, виснажену, змучену. Зразу ж витягла її, поставила окремо, додавши у воду пів таблетки аспірину. Аспірин відживлює троянди. Срібні монетки – для хризантем, аспірин – для троянд, бренді – для пахучого горошку, цитриновий сік – для м’ясистих квітів на зразок бегонії. Отож, коли її було врятовано від айстр і підживлено, троянда воскресла і аж засвітилася вдячністю. Тепер вона намагається зберегти свою красу якомога довше, щоб зробити мені приємність.

Пані Кралевська закохано подивилась на красуню, яка сяяла в срібній вазі.

– Так, я чимало дізналась про квіти. Вони точнісінько як люди. Якщо їх збирається разом забагато, вони починають дратувати одне одного і в’януть. Змішай кілька видів і сам побачиш, які спалахнуть між ними чвари. Звичайно, важливу роль відіграє вода. Знаєш, дехто думає, що воду слід міняти щодня. Безглуздя! Квіти від цього швидко гинуть. Я міняю воду раз на тиждень, кладу в неї жменьку землі, і квіти буяють.

Відчинились двері, в кімнату з променистою усмішкою увійшов Кралевський.

– Вони вилупились! – сповістив він. – Усі четверо. Це така радість! Я непокоївся, бо це її перший виводок.

– Чудово, любий! Я теж дуже рада,- заясніла місіс Кралевська. – Ну, а ми з Джеррі досить змістовно побесідували. Принаймні для мене це було цікаво.

Я сказав, що для мене це також було вельми цікаво, і підвівся.

– Неодмінно приходь до мене ще,- запросила місіс Кралевська. – Можливо, мої міркування дещо екстравагантні, але тобі варто їх послухати.

Вона всміхнулася мені й приязно змахнула рукою на прощання. Ми з Кралевським пішли до дверей. На порозі я спинився, глянув назад і всміхнувся. Жінка лежала нерухомо під важким покривалом золотистих кіс. Мені здалося, що в тьмяному світлі кімнати квіти присунулися ближче до неї, з’юрмились біля ліжка в напруженому очікуванні,- ану ж вона розповість їм яку історію. Немічна стара королева в оточенні свого почту – одухотворених квітів.

Дж. Даррелл


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Письменники ХХ століття про природу (Е. Сетон-Томпсон, Дж. Даррелл, К. Паустовський, В. Біанкі)

Categories: Конспекти уроків

Links