Перша картина війни у романі Толстого “Війна й мир”

Перша картина війни, що малює Толстой, – не бій, не настання, не узяття міцності, не оборола навіть; І перша військова картина – огляд, який міг би відбуватися в мирний час. І з перших же рядків, що оповідають про війну, навіть із першої фрази, Толстой дає зрозуміти, що війна ця не потрібна народу, ні росіянинові, ні австрійському: “У жовтні 1805 року російські війська займали села ецгерцогства Австрійського, і ще нові полки при, ходили з Росії, обтяжуючи постоєм жителів, розташовувалися в міцності Браунау”. Хто міг тоді припускати, що майже

через сто років у цьому самому Браунау народиться хлопчик, чиє ім’я прокляне людство у двадцятому столітті, – Адольф Шикльгрубер. Ставши дорослим, він візьме собі прізвище Гітлер і, забувши уроки Наполеона, поведе свої війська в Росію…

А поки Браунау – маленьке австрійське містечко, де перебуває головна квартира Кутузова й куди збираються російські війська, серед них – піхотний полк, у якому служить розжалуваний у солдати Долохов. У генерала, командира полку, одна турбота: “краще перекланятися, чим недокланяръся”. Тому втомлені солдати після тридцативерстного переходу “не заплющували очей,

всю ніч лагодилися, чистилися”; тому таку лють викликає в генерала неналежний колір шинелі Долохова; тому “звуки старанних голосів, перебріхуючи”, повторюють наказ:

“Командир третьої рори до генерала! командира до генерала, третьої роти до командира!..” І, нарешті: “Генерала в третю роту!”

Тому генерал кричить на командира третьої роти Ти-Мохина, літнього заслуженого офіцера; називає злощасну шинель Долохова те сарафаном, те казакином; не без гумору зауважує: “Що, він у фельдмаршали розжалуваний, чи що, або в солдати?..” – і, розпікаючи, затверджуючись у своєму гніві, що уже йому самому сподобався, зупиняється тільки перед нахабним поглядом Долохова і його гордим звучним голосом: “Не зобов’язаний переносити образи”. Роман Толстого називається “Війна й мир”, – уже в цій назві контраст, різке протиставлення будньої війни й будня миру; здавалося б, на війні всі інакше, всі по-іншому, чим у мирному житті, і люди виявлять себе тут не так, як у світських вітальнях; виступить інша, краща їхня сутність…

Виявляється, нічого подібного. Розпачливий і нахабний Долохов залишається самим собою; у солдатському ладі він той же, що в розгульній компанії Анатоля Курагина. Полковий командир, “щільний і широкий більше від грудей до спини, чим від одного плеча до іншому”, не був нам знаком раніше, але на його місці ми легко можемо уявити собі знайомого нам князя Василя, – він вів би себе точно так само, і девіз “краще перекланятися, чим недокланятися” цілком би йому підійшов.

Виявляється, на війні люди проявляють себе так само, як у мирному житті, – може бути, тільки яскравіше виступають їхні характери; немає контрасту між війною й миром; є друга! контраст: як у мирному житті, так і на війні одні люди чеатни, інші – безчесні й думають не про справу, а про своєї висновку. Полк пройшов тисячу верст із Росії. Солдатські чоботи ра|бити; нове взуття повинне було доставити австрійське відомство й не доставило: полкового командира це турбує ма. шо. Полк не готовий до бойових дій, тому що не можна воивать босоніж, але полковий командир хоче показати головнокомандуючому саме зворотне: усе в порядку, полк го-тон до війни. Тільки от у чому лихо: головнокомандуючому не цього наш. Кутузов “мав намір показати австрійському генералові те сумне положення, у якому приходили війська”. Кутузов старий; Толстой підкреслює, що він, “важко ступаючи… опускав ногу з підніжки”, що голос у неф слабкий, що йшов він “повільно й мляво”. Полковий командир теж літній, але намагається виглядати молодим; він неприродний – Кутузов простий у кожному русі, “точно начебто й не було цих двох тисяч людей, які не дихаючи сморели на нього й на полкового командира”.

Полковий командир стурбований тільки одним – завжди одним: не пропустити нагоди висунутися, сподобатися начальству, “перекланятися”. Недарма “видно було, що він виконував свої обов’язки підлеглого із ще більшою насолодою, чим обов’язку начальника”. Що б не відбувалося, він насамперед думає про те, як він буде виглядати в очах начальства. Де йому зауважувати інших людей, де йому зрозуміти, що капітан Тимохін – хоробрий офіцер…

Кутузов адже теж! не завжди був головнокомандуючим – але й раніше, коли он| був моложе, він умів бачити інших людей, розуміти підлеглих, тому ще з турецької війни він запам’ятав Тимохіна. Там, у битві під Ізмаїлом, Кутузов втратив око. І Тимохіну пам’ятна ця битва: після огляду він відповість полковому командирові, “посміхаючись і розкриваючи посмішкою недолік двох передніх зубів, вибитих прикладом під Ізмаїлом”.

Що ж сказав йому полковий командир і що відповів Тимохін?

“- Ви на мене не претендуйте, Прохор Игнатьич!.. Служба царська… не можна… інший раз у фронті обірвеш… Сам вибачуся перший, ви мене знаєте…

– Помилуйте, генерал, так чи смію я! – відповідав капітан…”

Тепер, після милостивого звертання Кутузова з капітаном, генерал звертається до нього по ім’ю та по батькові, майже лабузниться перед ним. А Тимохін? “Так чи смію я!..” Він маленька людина, такий же маленький, як капітан Тушин, з яким ми незабаром познайомимося; як Максим Максимич у Лєрмонтова.

Кутузов не тільки дуже, дуже багато знає про людей – він розуміє їх і жалує, скільки це можливо; він живе не за законами світла, і в нашім сприйнятті він відразу виявляється своїм, як Пьер, як Наташа,, як князь Андрій, тому що головний поділ людей у романі, що підказує нам Толстой, – головний поділ таке: близькі й дороги люди щирі й природні, ненависні й далекі ті, хто фальшиві. Цей поділ пройде через весь роман, і на війні, і у світі воно буде головним у нашім відношенні до людей, з якими познайомить нас Толстой.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Перша картина війни у романі Толстого “Війна й мир”

Categories: Шкільні твори

Links