Переплетення фантастики й реальності у творчості Франка

Переорієнтація з “казки” на “історію”, заявлена наприкінці повісті, вказала на перелом у Творчості Франка, який остаточно виявився в 1877-1878 роках, коли почали виходити його прозові “образки” “Борислав”, що “мали повний скандальний успіх серед галицької публіки”. Знайомство з найновішою європейською літературою (Е. Золя, Г. Флобер) і творами російської народницької белетристики, заангажованість у соціалістичному русі прискорили процес самоусвідомлення молодого письменника, сприяли демократизації його світогляду

та зверненню до ідей реалізму й позитивізму.

Знаменним фактом тогочасного суспільно-култьурного життя Галичини стало зародження в невеликому колі людей, згуртованих навколо журналу “Друг”, нового типу свідомості, названої на відміну від популярних тоді ідей “народовства” й “москофільства” радикальною партією.

Молоді “народовці” (“Друг” на той час став уже органом “народовського” напряму) виступили як “апостоли правди” та “християни” під гаслами прогресу, науки, соціальної й моральної свободи, за що їх охрестили нігілістами й соціалістами.

Франкові судилося

стати одним із ідеологів і літописців цього руху, започаткованого наприкінці 70-х років.

Своєрідним програмовим узагальненням настроїв, ідей, філософсько-моральних колізій молодого покоління стала лірика Франка (“Гімн”, “Товаришам із тюрми”, “Каменярі”).

Естетичні погляди Франка раннього періоду творчості відбились у статті “Поезія і її становисько в наших временах” (1876). Розуміння природи поетичної творчості в ній близьке до ідеалістичного (зокрема, в трактуванні “поетичної справедливості”). Однак стаття містить також і критику абстрактних естетичних ідеалів класицистичного та романтичного типу. Ключовим при цьому стає поняття “людськості”, яке Франко мислить по-просвітницькому (як загальнолюдську моральну сутність) і по-позитивістському – як суму емпіричного людського досвіду й водночас як позитивний родовий ідеал. Пізніше, в період глибшого зацікавлення позитивізмом, розробляючи принципи натуралізму в літературі та “релізму” в політиці, Франко значною мірою конкретизуватиме саме поняття “людськості”, зокрема, переосмислюючи його субстантивну (божественну) заданість і пов’язуючи з ідеями суспільного й етичного прогресу. У цьому плані й Література бачилася поверненою не до ідеального класичного ідеалу, де з’єднувалися дух, уява й Природа, а співвіднесеною з соціальним аналізом реальної людської історії.

Розрив із ідеалістичною естетичною традицією найвиразніше засвідчила стаття Франка “Література, її завдання і найважніші ціхи” (1878), хоча рух до нього демонстрували попередні критичні виступи Франка (“Літературні письма”, “Роман Е. Золя “L’assomoir”, “Новь” І. С. Тургенєва”, “Життя і побут сучасного селянина на Вкраїні і в Франції”, “Критичні письма в галицькій інтелігенції”). Заперечення романтичної естетики супроводжується в них утвердженням суспільної ролі мистецтва й потребою створення “реальної” критики.

Становлення нової парадигми розвитку української літератури Франко пов’язує з перспективою розгортання “новішого” реалізму, що на цьому етапі є для нього своєрідним різновидом європейського натуралізму – синтезом аналітичного, “наукового” методу й “поступової” раціонально-просвітницької тенденції.

Теорія “наукового реалізму” спиралася на досвід французького натуралізму (передусім Золя) та “ультрареалізм” російської народницької белетристики (зокрема Гл. Успенського), в якій Франко побачив виразну гуманістичну тенденцію. На його переконання, література має не лише описувати реальність, а й аналізувати факти, причини й наслідки для того, щоб виявити механізми функціонування суспільства й показати інтелігенції культурні та прогресивні завдання, зблизити її з народом. Головним взірцем, зізнавався Франко пізніше про свою літературну школу, “був Золя, потрохи Діккенс, Брет Гарт, Марк Твен і Щедрін”.

Ознайомлення Франка з натуралізмом та його трансформація на українському грунті накладалися на спостереження над тодішнім галицьким життям. Епоха “нафтової гарячки” надавала колись квітучому сільському Підгір’ю, співцем якого вже в ранній творчості виявив себе Франко, нового індустріального характеру. 1877 р. Франко видає збірку “Борислав. Картини з життя підгірського народу”, якою започатковує цикл бориславських оповідань, що до них звертатиметься протягом майже всього життя.

На кінець 70 – початок 80-х років припадає особливий інтерес Франка до робітничого руху – зв’язок із робітничими гуртками, участь у виданні робітничої польської газети “Praca”, вивчення й популяризація окремих праць Е. Геккеля, Ф. Ланге, Ф. Лассал, К. Маркса, співпраця з польськими соціалістами тощо. Симпатії Франка до робітничого руху пояснювалися значною мірою поглядом письменника на пролетаріат як на “чинник цивілізації”, що сприяє вселюдському прогресові, оскільки, мовляв, робітники борються за такий лад, який “кожній, без винятків, одиниці забезпечить всебічний розвиток природних даних”.

Крім очевидного функціонального й пропагандистського характеру, студії з життя робітників, які Франко друкує того часу, мають виразну просвітницьку тенденцію. Так, Франко намагається доповнити натуралістичний об’єктивізм Золя, а зображення брутальних сцен і тривіальності буденного життя облагороджує гуманними ідеалами та моралізаторськими сценками. Зацікавившись явищем пролетаризації колишніх селян у Бориславі та умовами життя ріпників, Франко тенденційно показує, як Борислав “пожирає молоде покоління, лісти, час, здоров’я і моральність цілих громад, цілих мас”. Соціологічно-етичне підгрунтя утверджуваного Франком натуралізму зумовило зображення моральних страждань та несвідомих афектів, спричинених нафтовою “гарячкою” – хворобливим станом свідомості, який протиставляється все ще ідилічному сільському життю. Франка цікавить психологія “маси”, “масовий” герой, він показує десакралізацію традиційного сільського мислення і розпад традиційного способу життя (пияцтво, розбишацтво, руйнування патріархальних стосунків).

“Галицьки образки”, з якими Франко виступив 1877 р. в альманасі “Дністрянка” (“Лесишина челядь”, “Два приятелі”), започатковували серію “коротеньких картинок”, які могли пізніше стати матеріалом для великого суспільного роману. Фрагментарність, ексізність прозових студій Франка, фіксування тогочасності в окремих моментах її розвитку, на його думку, мали підготувати наступний – синтетичний етап літературного розвитку, коли мали з’явитися “ширші заокруглені образи дійсності”. Ішлося, отже, про руйнування старої оповідної структури, в якій функція автора-всезнавця спрямовувала й вичерпувала епічну художню перспективу. Багатогранність і різнорідність життєвого матеріалу, його принципова невичерпність, з одного боку, й майже утопічна віра в спроможність художньої аналітики та злбиження її з наукою, з іншого, руйнували монологічну закритість оповіді в натуралістичній прозі, зближували її з імпресіоністичною. Цей процес трансформації епічної структури позначився на прозі Франка.

Інтенсивність творчого пошуку Франка тих років незвичайна: 1878 р. написано першу в українській літературі натуралістичну повість “Boa constrictor”, 1880 р. – повість “На дні”, 1881 р. – незавершений роман “Борислав сміється”. У проміжках між ними – новаторська збірка оповідань “Борислав” (1877), цикл “Рутенці” (1877), новели й оповідання з народного життя. Розгорнена оповідь у перших оповіданнях Франка, сугестивна й контрастна в “Лесишиній челяді” та іронічна в “Двох приятелях”, набуває в циклі “Борислав” гострого публіцистичного характеру.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Переплетення фантастики й реальності у творчості Франка

Categories: Нові твори

Links