Пародія в романі Джеймса Джойса “Улисс”
Пародійний план зовсім не вичерпує проблеми відносини “Улисса” до гомеровской “Одиссее”. ” Улисс ” не зводиться до пародії. Більше того, іронія тут – необхідна “ціна” за звертання до епосу й міфу. Джойс, так само як і письменники-реалісти, прагне створити епос сучасного життя, але акцент у нього падає не на “сучасну” життя (це – лише неминуча конкретна форма життя), а на виявлення певним чином загальнолюдських початків, що розуміють їм,
Одиссей – улюблений герой Джойса – залучає його своєю Життєстійкістю,
“Єврейство” Блума співзвучно прийнятої
Якщо в “мандрівках” Блума в дублінській штовханині може бути виявлений більше глибокий зміст – пошук свого місця в житті у ворожому світі й дозвіл щиросердечних і сімейних конфліктів, те, по логіці Джойса, і в морських мандрівках Одиссея серед міфологічних чудовиськ, у його боротьбі з нареченими Пенелопи й т. д. можна доглянути символіку людського життя й боротьби. І тоді, у свою чергу, вихід Блума з будинку від своєї “Пенелопи” може бути описаний в “гомеровских термінах”, як початок мандри (нехай по місту й у пошуках виходу із сімейної кризи), так само як і відхід Стивена з вежі, зайнятий Маллиганом і Гейнсом,- як втеча Телемаку з Итаки, у якій господарюють “чужі” – наречені Пенелопи. Допомога Блума Стивену, схопленому п’яними солдатами, це підтримка батьком – Одиссеем – сина – Телемаку, а повернення Блума до Молли разом зі Стивеном, що як би стали на мить його прийомним сином,- “щасливий” фінал сучасної “Одиссеи”. При цьому, звичайно, не зникає враження крайньої приблизності всіх цих метафоричних зближень
В “Улиссе” крім гомеровских використаються настільки ж приблизні неміфологічні паралелі із психологічно витлумаченими драмами Шекспіра, з історією Ірландії й ірландського національно-визвольного руху й інші, висхідні як до міфологічних, так і до неміфологічних джерел. Приблизність ця побічно вказує, що й шекспірівські, і гомеровские, і інші паралелі насамперед є функцією якоїсь “грат”, умовно прикладеної до художнього матеріалу Джойсом, щоб цей матеріал додатково структурировать, упорядкувати (та ж функція на стилістичному рівні виконується лейтмотивами). Приблизність, умовність цих паралелей неявним образом підкреслює ту психологічну й метафізичну універсальність, що символізується міфічними й іншими паралелями
Відомо, що Джойс бавився зіставленням своїх: глав і з різними частинами тіла, видами наук і мистецтв, і тому подібними “класифікаторами”, що створюють додаткові ряди “грат”. Таким чином, епіко-міфологічний сюжет “Одиссеи” виявляється не єдиним засобом зовнішнього впорядкування хаотичності первинного художнього матеріалу, але основним, привілейованим в. силу особливої символічної ємності міфу
Звернемося до порівняльного розгляду міфологічних паралелей “Улисса” зі схованими й підметами виявленню міфологічними темами “Чарівної гори”.
Вище відзначалося, що нічні сцени в “Улиссе” мають віддалені аналогії в “Чарівній горі”, що в обох романах кульмінацію становить щось подібне “Вальпургиевой ночі”. Як відомо, нічний епізод в “Улиссе” одержав назву “Цирцея”. Цирцея згадується й в “Чарівній горі”: “Біжіть із цього болота, із цього острова Цирцеи, ви недостатньо Одиссей, щоб безкарно перебувати на ньому!” – говорить Сеттембрини Гансу Касторпу (т. 3, стор. 344). Самоназва “Чарівна гора” указує на міфологічну паралель – легенду про семирічне перебування миннезингера XIII в. Тангейзера в полоні у Венери в чудесному гроті гори Герзельбург ( Легенда ця використана Вагнером в опері “Тангейзер”). Тут “Венера” виступає в ролі Цирцеи, неодноразово говориться, що Ганс Касторп “зачарований” (метафорично, звичайно). Манновская “Венера” – це мадам Шоша з її гріховним, хворобливим і тонким зачаруванням і мораллю палкої “самовтрати”. Як сильно міфологізований символ вічно жіночного початку, пасивного й ірраціонального, вона цілком порівнянна із грубуватою міщанкою Молли з її вічним жіночим “так” (цим словом кінчається роман Джойса) при всьому розходжень їх видимих “характерів”. На міфологічному рівні протиріччя між розпусної Молли й вірної Пенелопой переборюється, вони зливаються в якійсь персоніфікації матері-землі. Блума примиряє зі зрадами дружини думка про те, що не тільки чоловік, але й коханці можуть трактуватися як “ритуальні” жертви богині. Та ж ритуальна міфологема набагато більш докладно розгорнута в “Чарівній горі”.
Любовний зв’язок Гансу Касторпа із Клавдією Шоша під час карнавалу (його прямо називають “карнавальним лицарем”) на масницю, її зникнення наступного дня й повернення через певний строк з новим коханцем – голландським багатієм Пеперкорном – добре укладається в схему “священного весілля” богині, присвяченої до календарних аграрних свят. До цього треба додати, що Пеперкорн відразу влаштовує для всіх веселу пиятику, що має характер вакхического бенкету й названу їм самим “святом життя”.
Та й він сам, що прославляє ірраціональні сили життя, парадоксальним образом асоціюється з Вакхом-Дионисом, розуміє не без оглядки на ницшевскую антитезу Диониса й Аполлона. Самогубство Пеперкорна через безсилля, що наступило (“поразку почуття перед особою життя”, як він виражається, – т. 4, стор. 315) веде до інший, але досить близькій ритуально-міфологічній паралелі – до описаного Фрейзером у його знаменитої “Золотої галузі” ритуальній зміні царя-жерця шляхом умертвіння одряхлілого царя, у якого висохнула полова, а тим самим і магічною силою. “Царственість” Пеперкорна всіляко підкреслюється. Ритуальне вмертвіння царя-жерця, відповідно до реконструкції Фрейзера, відбувається після двобою з більше молодим суперником. У романі Т. Манна ситуація як би перевернена: тут спочатку старий Пеперкорн займає місце молодого Касторпа, і останній із цим примиряється, а після того як Пеперкорн своїм самогубством очищає йому місце, він не намагається цим скористатися. Замість ритуального двобою – боротьба великодуший. Однак своєрідної травестией цього фрагмента міфологеми можна вважати двобій Сеттембрини й Нафти, оскільки самогубство Нафти й самогубство Пеперкорна, безумовно, не можуть не асоціюватися, всупереч тому що вони контрастні по своєму внутрішньому змісті. Особлива іронія полягає саме в тім, що життєва боротьба за жінку приймає форму боротьби великодуший, а інтелектуальна суперечка переходить у дуель. Наведені ритуально-міфологічні мотиви тісно пов’язані з культом і міфом умираючого й бога, що воскреє, що займає центральне місце в “Золотої галузі” Фрейзера й на який є численні натяки й в “Чарівній горі”, і в “Улиссе”, а особливо в “Йосипові і його братах” і “Поминках по Финнегану”, про що Мова йтиме нижче.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)