Парадокси роману “Майстер і Маргарита”

Згадаємо про будову сцени на Патріарші. Вона вся перекладена відвертою іронією, вона перебивчата – що задається поводженням Воланда, часто балаганним. Він те валяє дурня, то повідомляє себе професором чорної магії, то причиняється божевільним. Коли він говорить про щось серйозному, суть замаскована або блазенством, або гаданою безглуздістю його слів – наприклад, радою Бездомному запитати, що таке шизофренія. Зрозуміло, ця мефистофелиана виправдана літературно, про що вже говорилося, але судовою обстановкою тут начебто не пахне

Блазенство

ж з “гаданням” форсовано відмітає думка про суд: коли загибель предуказана, те поняття вироку обессмисливается; Воланд просто розмовляє із приреченим. Однак і отут є зворотний хід. Воланд, перш ніж розіграти сценку з гаданням, сам викриває свої фокуси з Меркурієм і Місяцем; Берліозові прямо говориться, що він “невідомо чому раптом візьме – поскользнется й потрапить під трамвай!”, притім не випадково, а з ним хтось “попорається”. І багато пізніше, через 200 сторінок виявиться: його слуга Коровьев теж знає все про долі й прямо заявляє, що ні до якого гадання прибігати не треба: “Ну так, невідомо…

подумаєш, біном Ньютона!”. Тому ми вправі припустити: відсікання голови в редактора випадково не більш, ніж відривання голови в конферансьє Бенгальського. Та ж послідовність: провина, попередження, суд, голосний вирок, страта… І провина, можна припустити, та ж, але аж ніяк не невір’я в Христа або сатану

При такому погляді на речі випадковість зустрічі на Патріарші здобуває друге значення – як часто буває в Булгакова, що співіснує з маскувальним. Не треба особливо й вибирати, можна підійти до кожного, провина буде та ж. Не зрячи ми соромливо похохативаем, стежачи за поводженням двох літераторів…

Прошу читача відзначити це місце дослідження, початок 2-й глави. Всі питання й припущення, поставлені тут, стосуються генерального змісту “Майстра й Маргарити” і підспудно визначать напрямок наступного аналізу. Я маю на увазі й символ меча, і питання про суд, і символіку “усікновення глави”, і питання віри й невір’я, і, звичайно ж, питання про провину особистої й усім приналежної

Але все це ще має бути розглянути. Поки – про можливий суд над Берліозом. Припущення парадоксально хоча б через прокламований зв’язок Воланда з Мефистофелем, що никоим образом не суддя; Гете додав йому основна якість диявола по книзі Іова: прагнення заволодіти слабкою людською душею. Його справа – заохочувати зло й робити зло самому – аж до вбивства безневинних людей. Він, якщо так можна виразитися, диявол-злочинець. І він же – диявол-блазень; і от, зненацька, блазенством у дусі Мефистофеля прикривається в Булгакова зовсім інша, третя лінія – диявола-судді

Суд Воланда – парадоксальний поворот древнього сюжету про диявола, що ввійшов у мир смертних. Поняття суду й закону в європейській традиції прийнято сполучити з поняттям Бога: “Божий суд”. Так і в Гете Гретхен одержує райське блаженство, добровільно підкорившись вироку суду. Іншими словами, переконавшись, що Воланд не грає з Берліозом, як кішка з мишею, а дійсно судить його, читач одержить найважливішу характеристику булгаковського диявола

Спробуємо знайти в сцені на Патріарших структуру серйозного суду

Перше: справа не починається судоговорінням; раніше підсудного доставляють у зал і лунає попередження: “Суд іде!”

“Так, слід зазначити першу чудність цього страшного травневого вечора… Порожня була алея”, – це перше попередження: порожня алея – зал суду. По страшному звичаї того років суди йшли в порожні камерах

Напівсторінкою далі дається “друга чудність, що стосується одного Берліоза”. Його попереджають про тлінність життя – спочатку “тупа голка” у серце, потім “необгрунтований, але настільки сильний страх, що йому схотілося негайно ж бігти з Патріарших без оглядки”. Як би вигук – “суд іде!”. Попередження це прийнято – “схотілося негайно ж бігти”, – але Берліоз не бажає йому підкоритися, воно йому не по вірі, і він пояснює свій страх раціонально: “Я перевтомився”.

Негайно розігрується наступний трюк. Берліозові є “прозорий громадянин предивного виду. На маленькій голівці жокейський картузик, картатий куций повітряний же пиджачок… і фізіономія, прошу помітити, глузлива”. Тобто його лякають – але як би задаючи тональність майбутньої дії – блазнівську. Ні герой, ні читач адже ще не знають, що зараз підсудному показали ката, того, хто “прибудує” засудженого під трамвай… І от “жах до того опанував Берліозом, що він закрив очі”.

Закрив очі – не вдивився, не втік, не спробував зрозуміти. Залишився на місці, хоч ніхто його не тримав, – тому що происходящее знову не по вірі його. Це – важлива деталь: кожному по вірі, як і скаже згодом Воланд. Вирок якщо й був вирішений заздалегідь, те лише конформізмом підсудного – якістю, від якого він сам не побажав відмовитися

Отже, Воланд є до підсудного й відкриває судовий наслідок нарочито наївним питанням: “…Я так зрозумів, що ви, крім усього іншого, ще й не вірите в бога? – Він зробив перелякані очі й додав: – Клянуся, я нікому не скажу”. Питання-пастка: начебто є люди, що не відають, що в Росії атеїзм служить державною релігією! Заодно Воланд дає зрозуміти, що він прибув звідкись, де атеїзм переслідується. Берліоз, без сумніву, знав, що всього цього бути не може, але явна ця неправда йому приємна, і він відповідає правдою, вивернутої навиворіт: “Так, ми не віримо в бога… але про це можна говорити зовсім вільно”… Він зізнається в гріху неправди; чесна людина сказала б: “Що ви, якби я був віруючої, отут треба б помовчувати”.

Правда, його слова можна з боку розцінити як відповідний жарт; якщо їх прочитати поза контекстом сцени, вони і є першокласний жарт, і от Воланд цю гру підхоплює, “навіть привизгнув від цікавості: – Ви – атеїсти?!” – знову фарс, явний: кого ще він очікував побачити? Тоді Берліоз показує, що він говорив серйозно, і Воланд робить черговий хитрий хід: “Ох, яка принадність! – закричав дивний іноземець і завертів головою…”.

Даючи редактору можливість знову отшутиться, він підштовхує його одночасно до відповіді про загальне відношення до віри; наприклад, так: ми не рідкість – нічого “чарівного” у нас немає. Відповідь могла бути й іншим, рятівним; наприклад: я атеїст по переконанню, як і деякі інші, але навкруги повно атеїстів змушених, так що не дивуйтеся, тут віруючих не знайдете… Але він відповідає “дипломатично чемно”, іншими словами – бреше: “Більшість наших населень свідомо й давно перестало вірити казкам про бога”.

Ще одна з ниток його життя перерізана – слова воістину фатальні. Лихо не в тім, що Бога вважають “казкою”, а в тім, що редактор демонструє поведінковий імператив, від якого відступати не рекомендується в жодному разі. Покладається приймати всю формулу цілком, без відступів – інакше буде зле. Берліоз показує, що приймає її всерйоз і з повною переконаністю, і тоді: “…Іноземець відколов таку штуку: устав і потис здивованому редактору руку, произнеся при цьому слова: – Дозвольте вас подякувати від всієї душі!” (429). Запам’ятаємо це рукостискання, до нього прийде ще повернутися; жест, до певної міри означаючий: спасибі, тепер ти в мене в руках…

Суддя одержав визнання підсудного. Проте Воланд продовжує наслідок з повною сумлінністю. Він адже судить не “більшість”, а конкретна особа й бажає з’ясувати, наскільки свідомо підходить до справі людин, що говорить про чужу свідомість. Він починає перевіряти богословське утворення Берліоза

Перш ніж звернутися до цієї, так сказати, експертної частини судового наслідку, закінчимо з формальною частиною. Підсудний поки не знає, що його судять, а це не за законом, і Воланд продовжує його попереджати – зрозуміло, у заданому фарсовому стилі

Олександр Исаакович Мирер

Етика Михайла Булгакова


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Парадокси роману “Майстер і Маргарита”

Categories: Твори з української літератури

Links