П’єси Бернарда Шоу

Бернард Шоу – ірландський драматург, філософ і прозаїк, що видається критик свого часу й самий прославлений – після Шекспіра – драматург, що писав англійською мовою. Шоу вже в молодості вирішив заробляти на життя літературною працею, і хоча розсилають статьи, що, верталися до нього з обтяжуючою регулярністю, він продовжував осаджувати редакції

В 1885 році Шоу робить начерки своєї першої п’єси “Будинку вдівця”, потім “Професію г-жи Уоррен” і третю п’єсу “Залицяльник” (1893) Шоу об’єднав у цикл, що він назвав “Неприємними

п’єсами”. Це були роки, коли Шоу шукав відгуку на обуревавшую його ненависть до капіталізму всюди. Не дивно, що “Неприємні п’єси”, написані в такому настрої й з такими думками, відрізняються нещадним реалізмом і назавжди залишаться однієї з вершин англійської драматургії

Наступний цикл Шоу – “Приємні п’єси”. У нього ввійшли ” Війна й людина” (1894), “Кандида” (1895), “Обранець долі” (1895) і “Ніколи ви не можете сказати” (1895). Назва “Приємні п’єси” виконано схованої іронії, тому що й у цьому циклі ми зустрічаємося з досить різкою критикою буржуазної моралі,

буржуазних ідеалів

У п’єсах цього циклу вперше чітко проступає антимілітаристська тенденція Шоу, прагнення викрити мниму героїку загарбницьких війн

П’єсі “Війна й людина” Шоу був зобов’язаний своїм сценічним успіхом і загальним визнанням. У цій п’єсі Шоу замислив протиставити “ідеаліста” і “реаліста”, показати торжество ділової людини над романтиком. Справжній героєм мрій мрійливої героїні (а заодно й багатої спадкоємиці) Райни Петковой виявляється не палкий офіцер Саранов з його шумним геройством, а спокійний, глузливий Блюнчли, швейцарський солдат на сербській службі. Свою п’єсу Шоу починає вдалою, захоплюючою сценою, уперше виявляючи в себе властиве йому почуття експозиції, – переслідуваний болгарськими солдатами сербський офіцер ховається в кімнаті болгарки Райни. Величезне достоїнство п’єси – її блискуча технічна майстерність, достаток комедійних ситуацій і несподіваних поворотів дії. Важливою стороною п’єси стала її антивоєнна спрямованість

“Кандида” (1895) – більше складна й суперечлива п’єса. У п’єсі викрите лицемірство внутрішнього укладу буржуазної англійської сім’ї. Двом чоловікам – ідеалістам протипоставлена жінка реалістка, носителька материнського початку, Кандида. Її материнська сутність проявляється у відношенні до навколишнього світу, до всіх людей. Її любов до чоловіка, пасторові Мореллу, давно вже придбала материнський відтінок. І так само по матерински ставиться Кандида й до юного поета Марчбэнкс. Презирство до буржуазної аудиторії високоповажного Морелла переростає в неї в презирство до безсилля християнства. Шоу явно віддає симпатії “ідеалістові” іншого роду, поетові Марчбэнксу. Він протиставляє цього юнака, бурлаку й мрійника пасторові Мореллу. горда юність, Що Бунтує, протипоставлена міщанському благополуччю й прописній моралі. Недарма саме Марчбэнкс зумів розглянути з першого погляду фальш сімейного побуту Мореллов. Він сподівається, що Кандида піде з ним від чоловіка. У цьому позначається романтична наївність Марчбэнкса. Кандида давно розуміє справжню сутність свого чоловіка, але вона – дружина й мати, а тому свідомо зберігає сімейні ілюзії

В 1897 році була написана п’єса “Учень диявола”, в 1898 році – “Цезар і Клеопатра”, в 1899 році – “Звертання капітана Брассбаунда”. В 1900 році всі три п’єси вийшли окремим збірником, озаглавленим “П’єси для пуритан”. У передмові Шоу обьясняет зміст загального заголовка й обрушується на сучасну йому драматургію, насичену еротикою. У збірнику “П’єси для пуритан” Шоу пропонує увазі читачів драми, герої яких не керуються сексуальними мотивами. Наприклад, політичні міркування домінують і в Цезаря, і в зовсім ще юної Клеопатри над іншими спонуканнями й почуттями. Таким чином, розкриття всієї багатогранності людських почуттів – одна із сильних сторін “П’єс для пуритан”.

В 1903 році Шоу створив комедію “Людин і надлюдина”. Героїнею він зробив буржуазну панянку, зайняту ловом нареченого, і показав її дії як служіння життєвій силі, інстинкту продовження роду. Так “жіночна жінка” типу Бланш або Клеопатри перетворилася тепер у своєрідне знаряддя прогресу

П’єса “Пигмалион” була написана в 1912-1913 роках. У цій п’єсі Шоу використав міф про Пигмалионе, перенесучи його в обстановку сучасного Лондона. Парадоксаліст не міг залишити міф недоторканним. Якщо ожила Галатея була втіленою покірністю й любов’ю, то Галатея Шоу піднімає бунт проти свого творця: якщо Пигмалион і Галатея античності одружилися, то герої Шоу в жодному разі не повинні одружуватися. Безпосереднє завдання Шоу тут, як він усіляко намагався підкреслити в передмові, – пропаганда лінгвістики, і в першу чергу фонетики. Але це тільки одна зі сторін цікавої, багатогранної п’єси. Це в той же час п’єса великого соціального, демократичного звучання – п’єса про природну рівність людей і їхній класовій нерівності, про талановитість людей з народу. Це й психологічна Драма про любов, що з ряду причин майже перетворюється в ненависть. І нарешті, це п’єса гуманістична, що показує, як дбайливо й обережно потрібно підходити до живій людині, як страшний і неприпустимий холодний експеримент над людиною

З 1913 по 1917 роки Шоу працював над великою й серйозною п’єсою, “Будинок, де розбиваються серця” – сама сумна з п’єс Шоу: у ній відбилися всі його роздуми й розчарування того важкого років. Це гірке, трагічне визнання кризи англійської буржуазної цивілізації, найгостріше глузування над неправдою й нелюдськістю капіталістичних відносин. Один із самих значних творів Шоу, ця п’єса не втрачає свого значення й при зіставленні з тим кращим, що було створено їм у наступні роки, і знаменує початок нового етапу у творчому розвитку драматурга

У розпал загальної кризи як в Англії, так і у всіх капіталістичних країнах, у червні 1931 року Шоу закінчив нову політичну п’єсу “Гірко, але правда”. Ця п’єса пронизана в підтексті найбільшою гіркотою й малює тупика, у який зайшла англійська інтелігенція. Зміст цього “політичного гротеску”, як називав п’єсу автор, у тім, що у всіх її діючих осіб відкриваються очі на безглуздість їхнього існування. Це “загиблі душі” у ще більшому ступені, чим герої “Будинку, де розбиваються серця”. Всі вони розуміють, що їхнє життя порожнє й що вони “опускаються в безодню”, усі хочуть кудись бігти з безглуздого миру, у якому живуть. Хоча п’єса витримана в дусі фарсу, у її фіналі звучить безвихідність. Показавши, наскільки поганий старий і божевільний мир, Шоу виявляє й інше: наскільки оманні всі рецепти порятунку й відновлення цього миру

В обстановці передвоєнного років Шоу продовжував піднімати гострі актуальні питання. Всі добутки 30-х років блищать колишньою дотепністю й багатством сатиричної вигадки. Але протиріччя у свідомості автора аж ніяк не зняті: у багатьох випадках вони відчуваються гостріше, ніж у ранніх речах, оскільки проблематика добутків кінця 30-х років набагато відповідальніше й складніше тієї, котрої Шоу стосувався на початку свого творчого шляху


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


П’єси Бернарда Шоу

Categories: Нові твори

Links