“Останній з могікан” Фенімора Купера

З усього написаного Фенімором Купером найвідомішою лишилася його пенталогія про Шкіряну Панчоху. Назва одного з романів пенталогії “Останній з могікан”, ім’я індійця Чінгачгук-Великий Змій увійшли в літературу і мовний обіг, стали прозивними. Над цим великим твором прозаїк працював з перервою майже двадцять років – з 1823 по 1841. В усіх п’яти книжках діє багато персонажів, але один, головний – об’єднує історією свого життя всі томи цього великого романтичного американського епосу. Це Натті Бампо-Шкіряна Панчоха. Якщо вибудувати

окремі частини пенталогії не так, як вони з’являлися в різні роки в міру написання, а в хронологічному порядку відповідно до ходу північноамериканської історії та біографії Натті Бампо, першою книжкою мала б стати остання – “Звіробій, або Стежка війни”. В ній ідеться про континент у перші десятиліття XVIII ст. і ще зовсім юного білого мисливця Бампо, котрий полює у схожих на райські пралісах на тому місці, де у близькому майбутньому розкинеться велетень Нью-Йорк.

Далі мав стояти “Останній з могікан”, де йдеться про героїчну боротьбу “тубільних воїнів Північної Америки” за свою землю

і діють кращі представники індіанців – “чудового народу”, як його називав сам Купер, що “на війні – відважний, зарозумілий, підступний, немилосердний, готовий до самопожертви; у мирний час – справедливий, великодушний, гостинний, мстивий, забобонний, скромний і звичайно цнотливий”. Світ могікан-Чингачгука, його сина Ункаса змальований у кращих традиціях романтизму і просвітительства. Тут попередниками і вчителями Купера були Дефо, Вольтер, Руссо, Шатобріан, Байрон, – усі, хто писав про шляхетних дикунів і природних людей, наділених від народження чеснотами і добрими якостями, втраченими у світі нової цивілізації. “Останні з могікан” діють разом із своїм другом Бампо – Довгою Рушницею і чарівною дівчиною-креолкою Корою. Вони однаково чесно і чисто дивляться на світ, де все чітко визначено – кохання, дружба і ненависть до ворогів, поняття честі і розуміння боягузтва та зради. Заради своїх шляхетних і простих принципів вони ладні пожертвувати життям. В романі поступово наростає трагізм оповіді. Від назви, в якій звучить похмура пересторога, начебто перший удар поховальних дзвонів, і до останніх сторінок, що розповідають про загибель молодого красеня шляхетного Ункаса, що з ним обривається рід Чингачгука, гине майбутнє могікан. В загибелі Ункаса і його коханої Кори символічно втілено приреченість індіанської культури, способу життя, звичаїв, усього, що відрізняє одну расу від іншої, один народ від іншого.

Третій за часом подій, які в ньому відбуваються, роман “Слідопит, або Озеро-море” присвячений сповненому ніжності й самопожертви коханню Слідопита-Бампо. Воно не знаходить відгуку у серці коханої і Бампо йде із шляху свого щасливого молодого суперника. Всі події цієї частини пенталогії розгортаються неподалік від озера Онтаріо під час англо-французької війни 50-60-х років. Історія кохання лише провідна мелодія цього твору, в якому дуже багато інших відгалужень теми “завоювання вітчизни”, діють персонажі з двох воюючих таборів.

У четвертому романі “Піонери”, дуже важливому у структурі циклу (нагадаємо, що він був першим за часом написання, створеним у 1823), поставлена основна проблема історичного розвитку США, визначена наскрізна тональність оповіді, загалом елегійна попри всі властиві Куперу енергійність, діловитість, пафос життєствердження. На календарі 1793 рік, Штати стали незалежними, прихильники республіки перемогли лойялістів. На берегах Отсего, де сам Купер провів роки дитинства і молодості, процвітає суддя Мармадьюк Темпль (один з найвиразніших персонажів письменника, якого він писав, маючи перед собою постать власного батька). В його великому маєтку знайшов притулок старий сімдесятирічний Натті

Бампо і давно вже осиротілий індіанець Джо Могікан. Обидва є жалюгідними уламками колись героїчних, сповнених завзяття людей. Великий колись Слідопит тепер перетворився на залежного від чужої доброти волоцюгу, котрий набридає усім своїми хвалькуватими оповідями про давні мисливські подвиги. Ще сумніші зміни відбулися з Джо Могіканом. “Вогняна вода білих” і сум за втраченою землею й рідними перетворили його на безнадійного п’яницю, смішного й безпорадного. Якщо постать Бампо на початку роману здається другорядною, фігурою такого собі нешкідливого і нуднуватого дивака, то поступово вона набирає трагічної величі, викликає читацьке співпереживання своєю розгубленістю у світі нових суспільних стосунків, своєю безпорадністю перед суворістю закону, своїм невмінням зрозуміти, чому він, піонер цих місць, не має ніяких прав на них, чому до нього влада не виявляє простої людської вдячності і переслідує його як злочинця-браконьєра. Багато інших образ випадає на долю колись гордого й незалежного мисливця. Після суду, який виглядає актом знущання над старим, він потрапляє до в’язниці. У колишнього неперевер-шеного воїна і сміливця вистачає сил втекти з неї, спалити свою стару хижу, занапащену його переслідувачами, і вирушити у свою останню путь ще далі на Захід, де є ще вільна земля і воля для такої людини, як він.

Чому цей перший роман є ключовим для пенталогії, зрозуміло вже з щойно наведеного короткого змісту його провідної теми, характерної для творчості всіх найвідомі-ших романтиків першого покоління. Ця тема – необоротні зміни, що відбулися на американській землі за відносно короткий час, і з усе більшим прискоренням продовжуються далі, несучи з собою загибель старих форм життя, руйнуючи вільну природу і “природну людину”. Те, що знайомство з пенталогією починалося для сучасників Купера з її передостаннього твору, де йдеться про старого Бампо, який зазнає життєвої поразки, надавало за відомим законом художності сумний відблиск і тим романам, де йшлося про Шкіряну Панчоху у розквіті його сили і слави. Остання частина епопеї – “Прерія” – присвячена подіям початку XIX ст., коли американці викупили у Франції провінцію Луїзіану і тим самим відкрили собі подальший шлях на Захід. На чолі переможного походу на нові рівнинні землі диких прерій ідуть такі зажерливі скватери, як Ішмаель Буш та його численні нащадки, зграя сильних і тупих загарбників, для яких нема ні старих, ні нових законів, а лише жага здобичі, що заради неї ці грубі й жорстокі люди-хижаки здатні на все. Зрозуміло, що зовсім немічному Бампо, колишньому Соколиному Оку, що майже втратив зір, Довгій Рушниці, котрий уже не може тримати мисливську зброю у тремтячих руках, не по дорозі з юрбою скватерів, як не може він жити далеко від своїх лісів на сухій рівнині. Самотній старий вовк, який не знайшов у житті долі, людського щастя, хоч завжди радо допомагав усім, хто потребував допомоги, може тільки забитися в якусь ще незайману хащу і знайти там смерть.

Пенталогію можна прочитати й по-іншому – як захоплюючу пригодницьку прозу зі стрімким розгортанням подій, які не дають читачеві ні хвильки перепочинку. “Проміжки між фатальними пострілами Довгої Рушниці такі короткі, хвилини відносної безпеки такі ненадійні, шурхіт листя у лісі червоношкірих такий зловісний, що читач не знає спокою, та й не бажає його” (Стенлі Т. Вільямс). Однак і такий читач – аматор лише пригодницької прози – не зможе пройти повз образи індіанців, створені Купером, знавцем душі цих людей, приречених цивілізацією на загибель. Той, хто читав пенталогію Купера, назавжди пройнявся симпатією до американських аборигенів, побачив їх очима письменника.

Бальзак справедливо зауважив: “Велич Купера – це віддзеркалення величі природи, яку він зображує”. Автор “Людської комедії” твердив, що на відміну від Вальтера Скотта, котрий черпає свої сюжети з історії великих революцій, Купер знаходить їх у “великих змінах природи”, що він “звів літературу з пейзажем і морем”. Це сприйняття творчості Купера великим сучасником цікаве, але надто вузьке. Демократ і соціальний мислитель Купер не міг обмежитися лише зображенням протиборства людини і природи або її існування у гармонії з природою. В п’яти книгах своєї епопеї про більш як сімдесят років історії Північної Америки Купер показав суттєве цієї історії, вектор якої у просторі можна було б визначити як рух від Атлантичного до Тихого океану. Із Сходу на Захід з сокирою в руці й рушницею за плечима, пішки або у візку, де міститься вся родина та її нехитрі пожитки, рухались піонери задля засвоєння безмежних земель континенту, вирубуючи ліси, закладаючи лани, городи, плантації. Вони захищали себе і своїх близьких від нападів “дикунів” і розбійників, вони були працьовитими, невтомними, брутальними та богобоязливими. Вони творили історію Нового Світу і лишаються в пам’яті сучасних громадян США героями їхньої історії та міфології, якими для стародавніх греків були герої “Іліади” чи “Одіссеї”. В творенні піонерських легенд і міфів велику роль відіграло американське красне письменство і передусім Фенімор Купер.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

“Останній з могікан” Фенімора Купера