Останній “письменницький” жест Цинцинната
Перечитаємо, наприклад, сцену гри Цинцинната з Пьером у шахи, не забуваючи про дзеркальний “шифрі” героя, що прозрів до фіналу (гл. 13). У процесі гри Пьер відволікає увага партнера (і читача) жвавими вульгарними розмовами, призиває “багато не думати”, згадує про дзеркала (у гранично зниженому контексті) і безперервно бере свої ходи назад. Можлива скороминуща асоціація з гоголівською сценою (Чичиков і Ноздрев за шашками) – додаткове маскування головного в тексті. Закінчується гра перемогою Цинцинната, однак Пьер намагається викрутитися:
Мовлення Пьера рясно заповнене однотипними слівцями “так”, “так-те”, “з”. При перечитуванні очей мимоволі відзначає слова “мат” і “так”: вони виділені й синтаксичні засоби (“Як – мат? Чому – мат?”). Дзеркальна зміна напрямку читання цих слів приносить “красномовні” результати: переможне слово Цинцинната
Отже, язикова картина роману не байдужна до його багатошарового змісту. Навпроти, саме в дрібних елементах художнього мовлення – самі тонкі ключі до розуміння його змісту. В одному з інтерв’ю Набоков якось сказав, що художник думає “не словами, а тінями слів”. Осягти глибинний зміст “Запрошення на страту”, не з огляду на дзеркального переломлення цих тіней, неможливо. Інтерпретація роману. У великій світовій науковій літературі про Набокове існують різні тлумачення “Запрошення на страту”, однак можна із часток умовності звести їх до трьох основних позицій. Деякі літературні критики – сучасники Набокова побачили в романі насамперед антиутопію, свого роду політичну сатиру на тоталітарну диктатуру (фашизм, сталинизм і т. п.).
В історичному контексті середини 30-х років такий погляд цілком пояснимо: уже були широко відомі факти переслідування людей за їхні переконання, уже набирав прискорення тоталітарний терор. У такім тлумаченні Цинциннат – “маленька людина”, жертва державного механізму, а єдиний спосіб порятунку особистості, нібито пропонований автором роману,- повна неучасть в “комунальному житті”, отшельничество, эстетический эскапизм (від англ. еsсаре – втеча, відхід від дійсності). Прихильники такого трактування зіставляють набоковский роман із замятинским “Ми” (цей роман Набоков читав у французькому перекладі на початку 30-х років), з романом О. Хаксли “Прекрасний новий мир”, опублікованому в 1932 році, і з написаної набагато пізніше антиутопією Дж. Оруэлла “1984”.
Обох британців Набоков вчасно створення свого роману не читав, а пізніше був невисокої думки про їхні добутки. Не дивно, що він відкидав спроби побачити в його романі політично актуальну проблематику. Інакше був витлумачений набоковский роман поетом і критиком російського зарубіжжя В. Ходасевичем.
Для Ходасевича принципово важливо, що головний герой роману – письменник. За винятком головного героя в романі немає реальних персонажів і реального життя, уважає критик: “все інше – тільки гра декораторів-ельфів, гра прийомів і образів, що заповнюють творчу свідомість або, краще сказати, творчий марення Цинцинната”. Мир Творчості й мир реальності паралельні один одному й не перетинаються: “перехід з одного миру в іншій… подібний смерті”.
Тому у фінальній сцені “Запрошення на страту” критик бачить свого роду метафору повернення художника із творчості в дійсність, пробудження від творчого сну. Інтерпретація Ходасевича пізніше була розвинена в численних англомовних роботах про Набокове. Дійсно, набоковский текст дає багаті можливості для спостережень над “життям прийому” у романі, але чи можна вважати його художньою енциклопедією формальних хитрувань? Третє тлумачення можна назвати екзистенціальним: роман Набокова присвячений вічній темі протистояння самотньої особистості тому миру, що неї оточується
Зовнішнє життя героя насправді всього лише сон, а смерть – пробудження. Пьер – не просто пародійний двійник Цинцинната, але втілення “земного” початку “людини взагалі”, злитого з його духовним, ідеальним початком. Поки людина живе, тобто перебуває в дурному сні, він не може позбутися від цього свого зворотного боку. Лише смерть означає очищення душі. Набоковский роман дозволяє відчути за безглуздістю земного життя щось справжнє й високе
Крізь механічне марення псевдореальности справжній художник розрізняє щиру реальність і намагається передати цю свою інтуїцію в художній творчості. Традиції екзистенціальної інтерпретації були закладені статтею критика П, Бицилли й розвинені поруч літературознавців, зокрема С. Давидовим. Останнім часом з’явилися інтерпретації, що враховують сильні сторони “Эстетического” і екзистенціального прочитань. У таких роботах багатий арсенал набоковских прийомів, використаних у романі, витлумачена не як “самоцільна гра” письменника, а як засіб передати найтонші змісти
Як бачимо, значеннєва многослойность набоковского роману породжує різні прочитання. Кожне з них залежить від того, який елемент тексту приймається толмачем за значеннєву домінанту, тобто за змістовне “ядро” добутку. Можна сказати, що інтерпретатор уподібнюється героєві роману Цинциннату, що намагається зрозуміти й – головне – виразити те, що він осяг у навколишній його реальності. У цьому – і тільки в цьому – змісті Набоков запрошує читача до співтворчості, до вживаних блукань по лабіринтах створеної їм картини й – якщо вийде – до читацького прозріння
(1 votes, average: 5.00 out of 5)