Останній лист Довженка

Прозаїки, поети, патріоти! Давно опазурились солов’ї, одзьобились па нашій Україні. А як не чути їх? Немає сил. Столичний гамір заважкий мені. І хочу вже на затишок, і, може, на спокій хочеться на придеснянський, і хочеться на мій селянський край. Пустіть мене до себе. Поможіть мені востаннє розтроюдить рану, побачити Дніпро, води востаннє у пригірщ із криниці зачерпнуть. Нехай гризуть Дніпрові гострі кручі моє зболіле серце. Хай гудуть чернігівські просмолені ліси. Пустіть мене в просмолене дитинство. Бо кожну ніч порипують бори, і ладаном мені

живиця пахне, і дерева, як тіні предковічні, мене до себе кличуть і зовуть. Пустіть мене у молодість мою. Пустіть поглянути. Пустіть хоч краєм, хоч крихіткою ока ухопить прогірклу землю. Звіхолили спи мій день і ніч мою, й життя прожите. Пустіть мене до мене. Поможіть ввібрать в голодні очі край полинний і заховать на смерть. Пустіть мене – прозаїки, поети, патріоти.

О земле втрачена, явися і бодай у зболеному сні, і лазурово простелися, пролийся мертвому мені!

І поверни у дні забуті, росою

згадок окропи, віддай усе благій покуті і тихо вимов: лихо, сни!..

Сонця хлюночуться в озерах, спадають гуси до води, в далеких пожиттєвих ерах мої розтанули сліди. Де сиві ниви, в сум пойняті, де чорне вороння лісів? Світання тіні пелехаті над райдугою голосів, ранкові нашепти молільниць, де плескіт крил і хлюпіт хвиль, і солодавий запах винниць, як гріх, як спогад і як біль? Де дня розгойдані тарілі? Мосянжиий перегуд джмелів, твої пшеничні руки білі над безберегістю волів, де чорні коси на світанні і жаром спечені уста, троянди пуп’янки духмяні і ти – і грішна, і свята, де та заиадиста долина, той приярок і те кубло, де тріпалася лебединя, туге ламаючи крило? Де голубів вільготні лети і бризки райдуги в крилі? Минуле, озовися, де ти? Забуті радощі, жалі. О земле втрачена, явися бодай у зболеному сні, і лазурово простелися, і душу порятуй мені.

Сто чорних тіней довжаться, ростуть і вже, як ліс соснової малечі, устріч рушають. Вдатися до втечі? Стежину власну бипдою згорнуть? Ні. Вистояти. Вистояти. Ні – стояти. Тільки тут. У цьому полі, ,.гЩО наче льон. І власної неволі зазнати тут, на рідній чужині. У цьому полі, синьому, як льон, супроти тебе – сто тебе супроти, і кожен ворог, сповнений скорботи, і погинає, але шле прокльон. Та кожен з них – то твій-таки прокльон, твоєю самотою обгорілий, вертаються тобі всі жальні стріли у цьому полі, синьому, як льон.

На Колимі запахло чебрецем, і руто-м’ятою, і кропивою. Кохана сестро, дякую! З любов’ю паду в про тебе спогади лицем. А й спогади: сліпна коротка мить, і ти в сльозах – обранена об мужа. Квадратний отвір вахти, і байдужа сторожа. І дрібненький син кричить: “Татусю, до побачення!” А ми вдивляємося в те, що на екрані яви чи снива. О мої кохані розлучні лада. Від рамена – крик, високий зойк – у дві гінкі долоні, неначе рури, мов многоколошй голосники атлантових музик.

І котилося куль-покотьолом моє серце в ведмежий барліг. І зголілі модрини кричали, тонко олень писався в імлі, і зійшлися кінці і начала на оцій чужинецькій землі.

Посоловів од співу сад, од солов’їв і од надсад, і од самотньої свічі, і од жалких зірок вночі. У небі місяць горовий скидається, як пульс живий. Ущухлим світлом сяють вишні опонічні. Допіру лив високий дощ і всі невтішні мої иередуми будив. Я двері прочинив з веранди,

Де кострубатий вертоград, собі не в силі дати лад, пильнує перший сон троянди. Свіча затріпотіла – й світло, мов голуба, пустила в лет, і вірш твій вирвався без титла, і дух твій вирвався з тенет, бо надто кругле небо краю І кругла саду ліпота, бо мати дивиться свята, я в пій смеркаю і світаю.

Думою тугу розвіюю, щоб був я завжди такий, яким мене мати вродила і благословила в світи, і добре, що не зуміла мене од біди вберегти.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Останній лист Довженка

Categories: Твори з української літератури

Links