Особливості “російського” глобалитета

Кожен із чотирьох криз російського глобалитета відкидав Росію далеко тому, а кожен підйом глобалитета у Росії супроводжувалося зростанням імперських амбіцій, мощі держави й комплексом світового величі, які завжди подтверждаемыми насправді, але нерідко відлякуючими і навіть страхаючими – для найближчих сусідів. Через війну історія російського глобалитета, нестійкого, мінливого, динамічного, носить явно виражений циклічний і “пульсуючий” характер. Звідси йде пояснення його дивовижною “стійкості” й історичною “живучості”,

і навіть непередбачуваності у тих суміжних культур, зокрема слов’янських. Слов’янофіли, російські “антиглобалісти” в XIX ст., мали рацію у своїй полеміці з західниками (російськими “глобалистами” на той час), коли відмовлялися прийняти западно-европейскую культури і цивілізацію за еталон всесвітньо-історичного розвитку, однаково придатний російських, інших слов’янських народів, для неслов’янських і навіть неєвропейських народів, т. е. заперечували одиничність західноєвропейського глобалитета припускали можливість формування кількох глобалитетов крім західноєвропейського (зокрема

і слов’янського, та власне російського). Не приймали слов’янофіли і посередницьку роль західної культури, завдяки якому світ жадав формуванню власного глобалитета, але “ні з дозволу” Європи, за європейської моделі, а, по своєму вибору. Але й західники були по-своєму матимуть рацію – щодо західноєвропейського глобалізаційного досвіду, що залишається багато в чому еталонним і пріоритетним багатьом культур і цивілізацій – до XXI в., зокрема значною мірою й у російської культури, й Росії загалом, тож якусь-там тим паче слов’янства. Запропоновані слов’янофілами, і навіть почвенниками різні моделі власне слов’янського глобалитета, покликаного протистояти західно-європейському глобалитету і навіть у принципі перевершити його, було побудовано на фантастичних припущеннях: наприклад, опори всього слов’янства на принципи “візантизму” (До. Леонтьєв); створення Слов’янського союзу у вигляді конфедерації слов’янських держав (М. Данилевський); завоювання Константинополя (Ф. Достоєвський); зближення російській та слов’янської культур на Схід і російської культури Заходу (До. Леонтьєв, М. Страхів та інших.), – тому були нежиттєздатними. Більш переконливою була спроба “євразійців” (М. Трубецькой, П. Савицький, Р. Вернадський та інших., пізніше Л. Гумільов) обгрунтувати приналежність російської культури немає слов’янським культурам, а до культурам туранским (тюрко-монгольским), особливо – по монгольського завоювання Русі, а російську державність, і цивілізаційні початку – виводити з “спадщини Чінгісхана” й визначення ключових атрибутів кочевничества. Проте ця спроба відрізнялася надмірним схематизмом і ригоризмом, схильним видавати бажане за дійсність, а лока-литет – за глобалитет. Після розбіжністю глобалитетов різних слов’янських народів ми бачимо і їх різні погляди локалитетов. Так, южнославянские народи виявляються вписаними в балканську специфіку, полиэтничную, за своєю сутністю; західні слов’яни включені у східноєвропейський контекст, поруч із Німеччиною, Угорщиною і Румунією. Східні слов’яни зайняті переживанням пострадянського досвіду, також пройнятого полиэтничностью, має євразійські витоки. Від “слов’янського єдності” залишаються одні спогади. Звісно, від цього було неможливо передбачити слов’янофіли, державшиеся за “слов’янську ідею”. Не могли передбачити такого історичного сюжету і західники, відстоювали переваги европеизма. Тим паче було знати цього Пушкін, передбачив своїми поглядами у чомусь і західництво, і слов’янофільство, потім справедливо вказував В. Соловйов. Але хто, справді, міг припустити, що “слов’янські струмки” протікають вже власними силами, без впадання в “Російське море” і випливаючи потім із нього. І горезвісне “Російське море” не зникло, не обміліло, попри непричетність щодо нього “слов’янських струмків”, разбегавшихся врізнобіч, швидше від “Російського моря”, ніж щодо нього. Заболочені берега “Російського моря” свідчили проти слов’янства як культурного ескорту Росії. У семантичному і історичному плані “Російське море” дедалі частіше підживлювала “струмками” зовсім на слов’янського походження. Спочатку це були візантійське і “варязьке”, т. е. скандинавське вплив; потім настала тривала смуга монгольського панування; нарешті, настав час західно-європейських впливів на російську культуру, нараставших, починаючи з XVII століття. Але головним джерелом попов


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Особливості “російського” глобалитета

Categories: Твори з української літератури

Links