ОНЕТТІ, Хуан Карлос

(1909 – 1994)

ОНЕТТІ, Хуан Карлос (Onetti, Juan Carlos – 01.07.1909. Монтевідео 30.05.1994, Мадрид) – уругвайський прозаїк.

Онетті – один із найвідоміших представників сучасної іспаномовної літератури і творців нової латиноамериканської прози. Він народився у столиці Уругваю Монтевідео в родині митного чиновника. Освіту здобув у Монтевідео, працював на різних роботах: у майстерні із ремонту автомобілів, на підприємстві, що проектувало зерносховища для сільськогосподарських кооперативів, тощо. На формування світогляду Онетті значний вплив справила

“ліва” ідеологія. У 1929 р. він навіть мав намір перебратися в СРСР, аби, за його словами, “бути присутнім при побудові соціалізму”. Але спроба емігрувати в СРСР виявилась невдалою, як і його наступний намір – записатися добровольцем у 1936 р. в інтернаціональні бригади республіканської Іспанії.

На кінець 30-х pp. припадають перші літературні спроби Онетті. Водночас у 1939 p., після заснування у Монтевідео популярного щотижневика “Марча”, Онетті отримав посаду секретаря редакції, де вів літературну рубрику. У 1941 р. він переїхав в Аргентину, у Буенос-Айрес, де працював у місцевому відділенні агентства Рейтер. У 1954 р. Онетті повернувся у Монтевідео і поновив співпрацю з щотижневиком “Марча”. Коли у 1974 р. диктаторський режим Бордаберрі розпочав ідеологічний наступ на опозиційні видання, “Марча”, як і багато інших періодичних видань, був закритий, а всіх його працівників, разом із Онетті заарештовано. Онетті провів у в’язниш кілька місяців, а після звільнення змушений був емігрувати в Іспанію, де замешкав у Мадриді. Літературний дебют Онетті відбувся у 1939 p.. коли у Монтевідео йому вдалося видати невеликим накладом свою першу повість “Безодня ” (“El pozo”), у якій в дусі екзистенційної філософії змальовує процес відчуження від суспільства головного героя, маленького чиновника Еладіо Лінасеро. Уже в цьому творі окреслюються провідні ознаки художнього методу Онетті. У творах Онетті акцент, зазвичай, робиться не на сюжетній інтризі, загостреній подієвості, зовнішніх конфліктах, а на спробі заглибитися якомога далі у внутрішній світ людини, злитися з її думками, переживаннями, почуттями, спробувати осягнути внутрішні рушії та стимули її потаємних думок і бажань, саме тих, які визначають справжню сутність людського “я”. З цих причин майже в усіх творах Онетті розповідь ведеться від першої особи у формі внутрішнього монологу й асоціативних, позбавлених чіткого причинно-часового зв’язку спогадів. Від імені героя своєї першої повісті Онетті так сформулював головну тему своєї творчості: “Ось написати би не історію життя, не про те, що трапилося зі мною у житті. А написати б історію душі, написати би саме про душу, а не про ті події, до яких вона з власної волі чи мимовільно була приналежною. Або ж про сни і марення”. Еладіо Лінасеро не сприймає той світ, у якому змушений жити: “Якщо дійсність нестерпна, людина повинна відвернутися від неї і заглибитись у саму себе”. Лінасеро доходить висновку, що, окрім їжі і цигарок, йому буде достатньо в цьому світі лише того, що може примаритись, коли лежиш, “розплющивши очі посеред темряви”.

Впливом настанов екзистенційної філософії позначені й твори Онетті 40-50-х pp. У другій повісті “Нічийна земля” (“Tierra de nadie”, 1941) Онетті описує психологію відчуженості вже не як стан окремої людини, а як філософію цілого соціального прошарку “зайвих людей”, мешканців “нічийної землі”, котрі втратили зв’язок із соціальним життям, його політичними й етичними цінностями. Водночас езистенціалізм Онетті дещо розходиться з європейським варіантом філософії відчуження, оскільки останнє для письменника постає як величина, похідна від тих самих соціально-політичних явищ, причиною яких є насамперед загальний політичний та економічний занепад, спричинений діяльністю нескінченних диктаторських режимів, що постійно дестабілізують розвиток країн сучасної Латинської Америки. Сам Онетті зауважував із цього приводу: “Я змальовую людей, котрі хоча й видаються екзотичними в Буенос-Айресі, але насправді вже сформували ціле покоління… Стару мораль вони заперечили, але не знайшли нічого, чим можна було б її замінити. Саме там, у найбільшій країні Півдня Америки, молодої Америки, зростає тип людини, морально байдужої, зневіреної, позбавленої інтересу до власного майбутнього…”

У дещо іншій тематичній площині ця сама тема – відчуження людини внаслідок несприятливих соціально-політичних умов – постає і в романі “На цю ніч” (“Рага esta noche”, 1943), у якому відображені трагічні події, пов’язані з військовим заколотом в Буенос-Айресі, внаслідок якого до влади в країні прийшов диктатор, генерал Перон. У центрі твору – “лівий” інтелігент Осоріо, котрий, намагаючись уникнути розправи, марно шукає в місті притулку “хоча б на цю ніч”.

У наступних книгах Онетті, за словами дослідника його творчості С. Мамонтова, – у повістях “Коротке життя” (“La vida breve”, 1950), “Прощання” (“Los adioses”, 1953), “Смерть і дівчинка” (“La muerte у la nina”, 1973), у збірках оповідань “Сон, що став реальністю” (“Unsueno realizado”, 1951), “Найстрашніше пекло” (“Е1 infierno tan temido”, 1962), “Сумна, як вона” (“Tan triste como ella”, 1963) та ін. – автор продовжував розробляти раніше знайдену художню концепцію світу, в центрі якої – самотня “людина нізвідки”, нігіліст-мрійник, котрий іде до фатального кінця.

Уже в першому творі Онетті проявилася одна із найяскравіших рис його творчості, пов’язана з прагненням створити індивідуальний, реально-уявний світ, яким і стало міфічне аргентинське місто Санта-Марія, де відбувається дія багатьох творів письменника. “Санта-марійський” цикл охоплює повісті та романи “Для однієї безіменної могили”(1959), “Верф” (1961), “Хунта скелетів” (1965), збірки оповідань “Найстрашніше пекло”, “Сумна, як вона” та ін. Із цим циклом пов’язаний і цілий ланцюжок наскрізних героїв Онетті, що переходять із твору у твір. Серед останніх особливу увагу привертають дві постаті, які, на думку Онетті, немовби узагальнюють екзистенційне кредо людини. Це зовні цинічний, але насправді вразливий і непрактичний підприємець Ларсен і наділений гострим розумом, але втомлений від життя доктор Діас Грей, котрий є alter ego самого Онетті. Обидва герої діють і у двох найвизначніших романах Онетті із названого циклу – “Верф”(1961) і “Хунта скелетів” (“Juntacadaveres”, 1965), які латиноамериканська критика схильна тлумачити як алегоричну картину соціально-економічного та морального занепаду Уругваю, що захлинається в лабетах корупції й ідеологічного диктату. Санта-марійський цикл Онетті порівнюють із фолкнерівською Йокнапатофою. Близькою до фолкнерівської є й техніка прози Онетті (свого часу письменник був палким шанувальником і перекладачем творів В. Фолкнера).

Після еміграції в Іспанію Онетті написав роман “Дамо слово вітру” (1979), а також кілька збірок оповідань, найкращою з-поміж яких вважають збірку “Скромні тексти” (“Textos timi-dos”, 1986). У 1980 p. услід за А. Карпентьєром та X. Л. Борхесом Онетті був удостоєний премії М. де Сервантеса, що є найвищою відзнакою для іспаномовного письменника. Загалом Онетті створив понад двадцять збірок оповідань, повістей, романів, здобувши у критиків і читачів репутацію “літописця божевільного життя великого міста”.

В. Назарець


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.00 out of 5)


ОНЕТТІ, Хуан Карлос

Categories: Біографії

Links