Оманливість свобод у розумінні Гоголя

Для Гоголя, який категорично відкидав західництво з лібералдемократичними постулатами, державність, церква, монархії – речі неподільні, власне тут мала зберігатися вірність класичному афоризму: “Православне, самодержавне, народность!”
Афоризм цей був несприйнятливий завжди як для революційної демократії XX століття, так і для теперішньої націоналдемократичної еліти глобалістичної орієнтації.
Однак історія, виносячи нещадні вироки ілюзіям та утопіям, судить посвоєму. Суспільство лише з часом здатне усвідомлювати її гіркі

уроки, зрозуміти прозірливість таких геніальних мислителів, як Гоголь чи Достоєвський, застережливі візії і пророцтва християнських святих.

За Гоголем, західне суспільство, заражене республіканськими та демократичними ідеями, войовничо нав’язує оманливі теорії, – в основі яких руйнація душ. Усі революції, минулі і майбутні, це лише негативні процеси в людській історії.

Доречно з цього приводу навести думку сучасного православного публіциста Ю. Воробйовського: “В истории никогда не совершалось ни демократических, ни социалистических, ни националсоциалистических революций. Всегда были только революции

бесноватых””.

Чим закінчуються революції – відомо. За демократіями приховується торжество диявола з найжорстокішими тоталітаризмами і тираніями. “Перед жорстокістю демократії блідне будьякий деспотизм”, – говорив недавно почилий в Бозі священик Дмитро Дудко, до речі, в’язень радянських таборів. “Мне приснилась ненависть свободи в ночь перед скончанием веков”, – згадується прекрасна оцінка демократичних перетворень сучасним російським поетом Юрієм Кузнєцовим – сином полеглого у битві з фашизмом героя-фронтовика.

Оманливість демсвобод чудово розуміли російські класики XІX століття Гоголь і Достоєвський. Вони теж були людьми. Тому могли не завжди безпомильно визначати тернистий шлях до пізнання істини. Будучи геніальним письменником світового рівня, Гоголь намагався поспішно взяти на себе і роль проповідника. Така роздвоєність, однак, і привела письменника до душевних сум’ять, поскільки Богом була дана лише одна, головна із земних місій: у даному випадку визначити в літературі шлях богошукання, власне її релігійноестетичну роль. Саме про цю головну житейську місію великого письменника говорив у 1934 році автор книги “Духовний путь Гоголя” емігрант К. Мочульський: “В нравственной области Гоголь бьш гениально одарен: ему было суджено круто повернуть всю русскую литературу от зстетики к религии, сдвинуть ее с пути Пушкина на путь Достоевского.

Все черты, характеризующие “великую русскую литературу”, ставшую мировой, были намечени Гоголем: ее религиознонравственний строй, ее гражданственность и общественность, ее боевой и практический характер, ее пророческий пафос и мессианство. С Гоголя начинается широкая дорога, мировые простори. Сила Гоголя была так велика, что ему удалось сделать невероятное: превратить пушкинскую зпоху нашей словесности в зпизод, к которому возврата нет и быть не может”.

Можна подивуватися Гоголевій прозірливості щодо грядущих революційних концепцій управління державами. Великим письменникоммислителем земна влада розглядалась як сакральне явище: “Что значит, зти странние власти, образовавшиеся мимо законних… Что значит, что уже правят миром швеи, портние и ремесленники всякого рода, а Божий помазаники остались в стороне?” Пам’ятаєте тезу марксистських революційних діячів про те, що і кухарки можуть і будуть управляти державою? До чого це призводить – відомо теж. Не раз пересвідчувались і пересвідчуємось у небезпеці самозванства і лжемесіанства. Проте Гоголь, який міг і не усвідомлювати своєї значимості як письменника світового рівня (“Рожден я вовсе не затем, чтобы произвести зпоху в области литературной”), намагаючись взяти на себе роль християнського проповідника, вірив у велике майбутнє Росії, православної Русі загалом, у священну місію свого народу на скрижалях світової історії (“Європа приедет к нам не за покупкою пеньки и сала, но за покупкою мудрости, которой не продают бзльше на европейских рынках”).

Не все міг передбачити Гоголь у часових достовірностях, проте він вибрав віру, а не гіпотетичні вагання чи інтуїцію (скажімо, іншому великому українцю Тарасу Шевченку властиво було часто коливатись між вірою і розпачем, Україну ставити вище Бога, не бажаючи при цьому визнавати сакральні принципи космічної ієрархії).

Головним у релігійнофілософських роздумах Гоголя була стурбованість духовним станом суспільства, про що слушно зауважував протоієрей Г. Флоровський: “От славянофилов Гоголя… отделяла и отдаляла его встревоженность, его предчувствие социальной грозы и замешательства”.

Слід зазначити, що один із найбільш авторитетних духовних письменників XІX ст. єпископ Ігнатій Брянчанінов (у 1988 році канонізований як святий) про книгу “Выбранние места…” відгукнувся досить критично: “она издает свет и тьму. Религиозние его понятия неопределенни, движутся по направленню сердечного вдохновения неясного, безотчетливого, душевного, а не духовного”.

Облаштування власної душі витіснило у Гоголя його головне земне призначення – великого майстра художньої прози катарсисного звучання, з духовноморальною пересторогою. У цьому скоріше і була мистецька та духовна драма великого письменника (“…мне виделся в нем уже мученик нравственного одиночества…”7- архімандрит Феодор), через що загальна картина ідейнохудожньої парадигми його творчості залишається нереалізованою до кінця.

Вплив творчості Гоголя на подальший розвиток російської та української літератури неможливо переоцінити. Його безпосередньо відчуваємо у ліризованій прозі І. Тургенєва, А. Чехова, К. Паустовського, Б. Пастернака, О. Довженка, у сатирі того ж Чехова і М. СалтиковаЩедріна, українських письменників І. НечуяЛевицького, М. Коцюбинського, Леся Мартовича, Остапа Вишні, у філософськопсихологічній заглибленості візій Ф. Достоєвського, у магічному реалізмі М. Булгакова тощо.

Твори Миколи Гоголя українською мовою перекладали І. Франко, Леся Українка, С. Васильченко, М. Рильський, Петро Панч, Остап Вишня та ін.
За сюжетами творів славетного свого земляка написали п’єси корифеї українського театру М. Кропивницький (“Вій”) та М. Старицький (“Тарас Бульба”, “Різдвяна ніч”, “Сорочинський ярмарок”), а основоположник української класичної музики Микола Лисенко створив оперу “Тарас Бульба”.

Мрією усього творчого життя Олександра Довженка була так і не здійснена через воєнне лихоліття та політичні катаклізми екранізація “Тараса Бульби” як кіноепопеї з національної історії.

За складом національнодуховного мислення Гоголь у великій російській літературі залишався великим українцем. У чомусь має рацію один із діаспорних дослідників творчості письменника на тлі української історії: “Основа мистецтва та філософії Гоголя була українська. Гумор і моральність Гоголя зародились на його національному грунті. Він просто пересадив їх у російську літературу”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Оманливість свобод у розумінні Гоголя

Categories: Шкільні твори

Links