Олесь Гончар. “За мить щастя”, “Залізний острів”

Визнання прийшло до Олеся Гончара з першого твору. Вчорашній фронтовик, за плечима ще нема й тридцяти, опубліковано лише початок трилогії “Прапороносці” – і раптом критика заговорила про нього як про зрілого художника. Для письменників його покоління визначальною, випробувальною в житті й творчості смугою стала Друга світова Війна. Пройшовши курс її “окопних університетів”, Гончар виніс звідти сумні враження про руйнівні сили життя за допомогою слова став стверджувати протилежне – “сильне, поетичне, непоко-рене, бунтівливе,

незаплямоване, піднесене, красиве, творче в людині”.

На рубежі 50-60-х років в авторовому осмисленні війни вирізняється з найбільшою очевидністю мотив утвердження духовної стійкості людини в умовах війни. В романі “Людина й зброя” не випадково центральні постаті – це вчорашні студенти-історики, а одному з них – Богданові Колосовському – доводиться виявляти свій стоїцизм не тільки в протистоянні фашистському оточенню, а й тоталітарному режимові, який репресував у 30-х роках Богданового батька й тепер готовий будь-якої миті посягнути й на нього самого.

У романі оголюється ситуація, за якої

людський індивід у “цивілізованому” XX столітті опиняється в трагічній самотності. Єдине, що утримує ще його “на рівних” у цьому світі, це – любов. Поетизація любові в “Людині і зброї” контрастує з воєнним божевіллям.

Тему згубного впливу зброї на людину О. Гончар підносить до вершин трагедійного звучання. Але є певна відмінність і навіть полемічність у трактуванні цієї Теми українським письменником і деякими зарубіжними майстрами, котрі так чи інакше зверталися до неї, скажімо, – Е. Хемінгуеєм (“Прощавай, зброє”), Е.-М. Ремарком (“Час житии і час вмерти”), Г. Беллем (“Де ти був, Адаме?”). Якщо в згаданих майстрів тема покоління, обпаленого чи то Першою, чи Другою світовою війнами, трактується як тема втраченого, загубленого покоління, то провідний акцент О. Гончара – усе-таки на незнищенності людського в людині, що особливо всебічно відтворено вже у романі “Циклон”.

Цей роман став своєрідним продовженням “Людини і зброї”, образні системи в ньому мають широту асоціацій та глобальний характер – асоціюються тут не окремі деталі життя, а епохальні його пласти (циклон як фашистське нашестя й циклон як стихія природи); той же принцип – в основі розкриття психологічної напруги в душах героїв: Богдан Колосовський і його побратими-оточенці, які були “на самому споді життя”, у фашистському концтаборі, сьогодні знімають фільм про той концтабір й своє покоління і водночас ведуть боротьбу з природною стихією. В осмисленні цих випробувань О. Гончар відкриває незнищенне начало в людині. Не менш цікаво розкривається ця якість і, так би мовити, у “мирній” творчості О. Гончара, де з плином часу прозаїк усе більше заглиблюється у сферу філософських, моральних й естетичних проблем, які хвилюють людство, де все ширшає поле для авторських роздумів про саму сутність людини, її роль і місце у сучасному світі.

До незвичайно складного способу, як висловився Д. Павличко, “схрещення” найболючіших світових проблем “столиць на дорогах одного українського села” вдається О. Гончар у романі “Тронка”. З яким моральним і духовним багажем стоїть людина на порозі третього тисячоліття? Чи не розгубила вона чогось украй важливого на нелегкій дорозі? Яка доля у планети, що починає задихатися від надпромислової потужності та перебуває у постійному страху перед екологічною чи ядерною загрозою? Де вони, ті витоки гармонії, що їх так нервово й так болісно шукає сучасник? Втішатися слід із того, що назавжди відійшли у минуле літа уповільнених швидкостей, чи доречніше поставити питання так, як це робить головний персонаж Заболотний: швидкості, взяті самі по собі, – чи наближають вони людину до щастя?

Та чи не найповнішою мірою жадоба “оволодіти істиною людського буття і людської історії в усіх її розтинах і вимірах” (П. Загребельний) характеризує роман “Твоя зоря”, що його з повним правом можна б назвати твором про шляхи і напрямки сучасної цивілізації. Власне, зіставляються тут дві цивілізації: нинішня, надіндустріальна і, упо-вільнена у швидкостях, кінця 20-х – початку 30-х років, причому аніскільки недзга користь першої. Водночас автор цілком свідомий: скільки б не сумувати за минулим, вороття до нього вже не буде. Але… Хоч на хвилину затримайтеся у своєму поспіху, люди початку XXI століття, дух переведіть, озирніться довкола: відкинувши давні цінності, чи замінили ви їх кращими, тривкішими? Чи стали хоч на йоту добрішими та людянішими? – ніби звертається до нас письменник. Гострота змісту “Твоєї зорі” – в послідовному наголосі автора на можливих катастрофах у людських душах і потребі у зв’язку з цим шукати нові ідеали у житті. Головний герой “Твоєї зорі” Кирило Заболотний, перебуваючи в якійсь зарубіжній країні з дипломатичною місією, вирушив у дорогу, щоб подивитися сенсаційне живописне полотно, на якому, за повідомленням преси, зображена “слов’янська Мадонна “; художній смисл цієї дороги прочитується в романі як шлях до краси, до істини. Ностальгія цього роману – не просто печаль за минулим, а печаль за природними печатками життя. Не має права, не повинна людина спотворювати власну природу, не може бути їй виправдання за стрімке наростання у світі руйнівних сил.

Поставлені поруч, “Собор” і “Твоя зоря” складають своєрідну дилогію – як ланки єдиного роздуму про призначення людини на землі. Є у романі епізод, в якому підліток Ліда Дударевич вигукує: “Які ви щасливі!.. Скільки хороших людей зустрічалося вам ужитті… Ви жили на теплій планеті”. “А ти хіба ні? Ти вважаєш, що зараз похолоднішало?” – запитує Заболотний, але дівча змовчало. Не відповів Ліді й Заболотний, однак кількома сторінками пізніше, роздумуючи над долею чи то канадського, чи то американського юнака, він робить висновок: “Нещасні діти всепланетного похолоднення”. Зрештою, узагальнює прозаїк, планета на всіх одна, і кожен, хто живе на ній, несе часточку відповідальності за дорогу в Майбутнє. Як каже про цю відповідальність Заболотний, “є вчинки, котрі сьогодні мають сприйматися як колективний гріх людства, тільки так! І кожен із нас має взяти на себе частку покути, кожен має пройнятися думкою, що ти – вартовий планети, відповідаєш на ній за всіх і за все”.

Простежуючи, як письменник розробляє у своїй творчості тему збереження й нагромадження у світі енергії гуманності та доброти, нєобхідно. водночас підкреслити: той загальнолюдський відгук, що його здатна викликати Гончарева проза, має своєю першопричиною глибоке національне вкорінення його слова. Усі найкращі, наймиліші барви і тони рідної України бринять у його слові, повсякчас звучить тут симфонія національної історії, гордість за приналежність до свого талановитого й працьовитого народу сповнює найсвітліших героїв письменника.

Але сам О. Гончар стверджує, що його основне завдання – відкривати в людських душах “джерела світлі і здорові”, хіба ж не сам він зізнається, що надає перевагу зображенню людей “зі світлом у душі”, хіба не сам означає власний спосіб письма як “поетичний” чи “критичний” реалізм? О. Гончар є одним з най-світлоносніших художників сучасної доби, котрий повсякчас нагадує: “Мистецтво та Література, покликані стояти на варті духовності людини, берегти й у вік НТР поетичний початок життя, первісний вогонь краси”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Олесь Гончар. “За мить щастя”, “Залізний острів”

Categories: Нові твори

Links