Толстой прожив свої вісімдесят років і слід тепер перед вами як величезний, покритий мохом скелястий уламок іншого історичного світу… Чудове обставина! Часом не тільки Маркс, але – щоб не вважати ім’я з ближчою Толстому області – Генріх Гейне здаються нам нашими сьогоднішніми співрозмовниками. А від великого сучасника з Ясній Галявини нас зараз відокремлює безповоротний потік всеразлучающего часу. Цьому чоловікові було 3 роки, коли у Росії скасували кріпосне право. Він виріс замкненим і склався, як нащадок “десяти, не забитих
роботою поколінь”, у атмосфері старого панства, серед спадкових полів, в просторому поміщицькому домі, вони в спокійній тіні дворянських липових алей. Традиції панства, його романтику, його поезію, весь стиль його життя Толстой сприймав надзвичайне, як органічну частину свого духу. Він його з перших років свідомості людини та залишився до сьогодні аристократом на минулих найглибших схованках своєї творчості – попри всі подальші кризи його духу. У родовому домі князів Волконських, який перейшов в рід Толстих, автор “Війни та світу” займає просту і мебльовану кімнату, у якій висить пила, стоїть коса
і сокиру. Однак у верхньому поверсі тієї ж будівлі, як застиглі варти його традицій, дивляться зі стін родовиті предки низки поколінь. Тут символ. У душі хазяїна знайдемо обидва поверху – лише у зворотному напрямку: якби верхах свідомості звила собі гніздо філософія спрощення і розчинення у народі, те з низів, звідти, де кореняться почуття, пристрасть і воля, на нас дивиться довга галерея предків. У гніві покаяння зрікся Толстой від помилкового і суєтного мистецтва панівних класів, яке обоготворяет їх штучно вирощені симпатії та перспективи оточує їх кастові забобони лестощами фальшивої краси. І що саме? У своїй останній великому творі, в “Воскресінні”, він у центрі свого художнього уваги ставить того самого багатого й родовитого російського поміщика і такий самий дбайливо оточує його золотий павутинням аристократичних зв’язків, звичок і спогадів, точно поза цього “суєтного” і “брехливого” світу немає у світі нічого значних успіхів і прекрасного. З поміщицької садиби веде пряма і коротка стежка в селянську хату. Толстой-поэт вони часто й любовно робив такий перехід, ще раніше ніж Толстой-моралист зробив із нього шлях порятунку. На селянина і після скасування кріпацтва продовжує дивитися як у “свого” – як у невід’ємну частину свого матеріального й душевної побуту. Через його безсумнівною “фізичної любові сьогодення робочому народу”, про яку говорить вона сама, настільки само безсумнівно дивиться його колективний аристократичний предок – лише прояснений художнім генієм. Поміщик і мужик – наприкінці кінців, єдині особи, які Толстой повністю зустрів у святилище своєї творчості. Але він – ні до свого кризи, ні після – не звільнявся і прагнув позбутися суто панського презирства до тих постатям, які перебувають між поміщиком і селянином чи займають своє місце поза цих священних полюсів старого укладу: до немцу-управляющему, до купцю, французу-гувернеру, його до лікаря, до “інтелігентові” і, нарешті, до фабричному робочому з годинниками і ланцюжком. Вона ніколи не відчуває потреб зрозуміти ці типи, зазирнути до них у душі, запитати про їхнє вірі, – і його художнім оком проходять як незначні й переважно комічні силуети. Там, де він створює, наприклад, образи революціонерів сімдесятих-вісімдесятих років (“Воскресіння”), вона або просто варіює у середовищі свої колишні дворянські і селянські типи, чи дає суто зовнішні гумористично забарвлені ескізи.
