Огляд творів Замятіна

Стаття відомого російського письменника А. Ремизова, присвячена пам’яті Євгенія Івановича Замятіна, завершується знаменними словами: ‘И в третій раз я його бачив у сні… Я його побачив у хвіртки саду – чудесний сад! – і він був не той зацькований, що озирається, із запечатаним серцем і із запечатаними вустами, яким він з’явився в Парижу, а той Замятін, яким прийшов він до нас на Таврическую після “Повітового”. І я подумав тоді: …який він розумний! І ми ввійшли в сад”. У цих рядках і цветаевский мотив саду, чисто росіянин,

пронизливий, і пророцтво – посмертна доля двох більших художників, поверта_ одночасно вітчизняній літературі

Протягом декількох десятиліть Замятін перебував на положенні ізгоя в російській культурі. Його ім’я часто миготіло на сторінках різних видань, і завжди в негативному контексті. Його знаменита стаття “Я боюся”, цитируемая в ретельно препарованому виді, служила ілюстрацією ворожого відношення письменника до радянської Росії. Після видання чотиритомного зібрання творів в 1929 році Замятіна на батьківщині майже не друкували. Повернення його спадщини почалося в 1986 році публікацією збірника повістей

і оповідань

Настільки тривале замовчування Творчості письменника було зв’язано в першу чергу із природним небажанням літературних функціонерів розстатися зі звичним, десятиліттями шліфується мифом, що. Така доля художників-борців, які й після смерті стають героями не відразу. Замятін був єретиком і по покликанню, і по переконаннях. Він висував принцип єретичної літератури, бачачи в ній засіб боротьби з “объизвествлением, корою, мохами, спокоєм”. Призначення мистецтва Замятін бачив у здійсненні їм провісної функції; художник, критично настроєний стосовно сучасності, “повинен говорити про завтра”.

Головною ознакою творчої концепції Замятіна є сформульований їм принцип “антиентропийности” мистецтва. Свої теоретичні положення письменник послідовно здійснював у художній практиці. Оповідаючи про застійний побут царської Росії, він провидів у ній паростки революції; аналізуючи післяжовтневе буття, письменник прозорливо вгадував рух його кдогмату.

У відомому романі-антиутопії “Ми”, уперше опублікованому в нашій країні в 1988 році й що прочитується як політичний памфлет, Замятін не “угадав” і не “побачив”, а математично точно прорахував тенденцію історичного розвитку суспільної структури. Замятіна обвинувачували в недовірі до революції. Це було несправедливо. Письменник прийняв ідеї Жовтня, бачачи в цій події звільнення суспільства від ентропийного стану; він критикував витрати революційного процесу, серед яких найнебезпечнішої вважав тенденцію до дегуманізації суспільної свідомості. Затверджуючи космічний закон революції, Замятін уважав класовий підхід до розвитку суспільства однобічним і обмеженим. Він прагнув відстояти загальнолюдські, універсальні закони. Цей пафос художника склав основний зміст його антиутопії

Роман “Ми” написаний в 1920 році. До цього часу Замятін був широко відомим письменником. Він був автором повести “Повітове”, високо оціненою критикою, його перу належали повести, оповідання, казки, у яких виявився критичний пафос письменника, схильного до іронії, алегорії, сатирі, гротеску. У той же час оповідальна манера художника не відрізнялася строгою раціональністю. Його стиль з’єднував у собі раціоналістичність і “жіночний ліризм”, що був замічений критикою ще в 20-е роки. Манера художника формувалася зіткненням двох авторських емоцій – любові до провінційної Росії й ненависті до її відсталого, тупого побуту. Багато персонажів замятін-ских добутків носять сатиричний характер, а часом наділені й рисами гротеску. У повісті “Повітове” виродливі й страшні фігури урядника Анфима Бариби, купчихи Чеботарихи, комічно жалюгідний п’яниця чернець Євсей і доморослий “філософ” кравець Тимоша. У структурі кожного персонажа виділені домінантні риси, сукупність яких створює символічний образ дивовижного “ентропийного” Повітового

Стан неусвідомленого буття Замятін критикує в повісті “Алатирь” (1914), у якій переважає комічно-пародійний початок. Шаржований побут провінційного містечка певною мірою спроектований на російське претензійне буття напередодні революції. Знівечена свідомість російського провінціала викликає не гнів, а жаль художника, тому ця повість позбавлена різанням сатиризации. Більшої гротесковостью відрізняється повість “На куличках” (1914), у якій описана бездуховність, моральна спустошеність, аморальність царської армії. Автор, випливаючи своїй манері загострювати образ шляхом посилення окремих його рис, створив традиційну в класичній літературі галерею сатиричних характерів. Розпусник, негідник, дурень, інтриган, ледар, тюхтій, невдаха, педант – всі негативні властивості людської натури представлені в повісті. Однак авторський пафос і тут проявляється не тільки в осуді пороку, але й у співчутті тим героям, які страждають або гинуть під гнітом міщансько-застійної атмосфери. Синтез настільки разнонаправленних емоцій впливає на формування іронічної манери оповідання

Іронія становить пафос більшості маленьких казок, створених письменником у наступні два-три роки. Сюжети цих казок будуються на іронічному переосмисленні життєвих ситуацій, у яких виявляється неспроможність тої або іншої людської властивості або ідеї. Замятін висміює гординю й суєтність (“Дячок”), зазіхання на закони природи (“Петро Петрович”), добромисність дурості (“Ангел Дормидон”), самовпевненість обмеженості (“Картинки”), гонор неуцтва (“Електрика”) У той же час ці казки викликають соціальні асоціації. Намітилася явна тенденція до алегоричності, що у післяжовтневій творчості оформилася в самостійний жанр

Відразу після революції Замятін створює цілий ряд алегоричних оповідань, що відбили гуманістичну позицію художника: “Ока”, “Церква божия”, “Сподручница грішних”, “Дракон”, “Арапи”, “Мамай”, “Печера”. Останні два оповідання виділяються серед інших обший критичною ідеєю. У них особливо наочно проілюстрована авторська думка про неминучість деградації гуманізму в умовах “печерної” життя, що повертає людини до тих часам, коли суспільство ще не знало головних заповідей “не укради” і “не убий”. “Печерна” життя післяжовтневої Росії загрожувало, по думці письменника, знищити гуманізм. Сучасники не розуміли максималізму Замятіна, що критикувало післяреволюційна дійсність із позицій гуманізму. Художник змушений був пояснювати свої творчі принципи. Він говорив, що не може пройти мовчачи повз дурість і лицемірство, що критикував це в царській Росії й в Англії й продовжує критикувати в новій Росії. Але пояснення мало допомагали, і письменника дорікали за втрату контакту з епохою. Найбільшому осуду піддався роман “Ми”, у якому сучасники побачили пасквіль на комунізм


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Огляд творів Замятіна

Categories: Нові твори

Links