Образи матерів у романі Л. Костенко “Маруся Чурай”

Ліна Василівна Костенко – українська поетеса. Народилася 19 березня 1930 року в містечку Ржищеві на Київщині у родині вчителів. З 1936 року жила в Києві. Там закінчила середню школу і наприкінці 40-х років стала студенткою Київського педагогічного інституту. Пізніше вступила до Московського літературного інституту, який закінчила 1956 року. 1957 року появилася її перша збірка поезій “Проміння землі”, незабаром вийшли збірки “Вітрила” (1958) і “Мандрівка серця” (1961). Потім Ліна Костенко зазнала гострої критики, і в її творчості почалася

тривала перерва. Готова на початок 1963 року до друку книжка “Зоряний інтеграл” підпала під чергову хвилю ресталінізації і була заборонена владою. Наступну поетичну книгу “Над берегами вічної ріки” читачі побачили лише 1977 року після шістнадцятирічної перерви. Подією в українській літературі став роман у віршах “Маруся Чурай” (1979). За цей роман Ліна Костенко стала лауреатом Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка (1987). Перу поетеси належать також збірки поезій “Неповторність” (1980), “Сад нетанучих скульптур” (1987), збірка віршів для дітей “Бузиновий цар” (1987). Останній твір поетеси –

історичний роман у віршах “Берестечко”, який вона почала писати ще в 1966-1967 роках, вийшов друком тільки 1999 року.

Для творчості Ліни Костенко, яка розвинулась на тлі найкращих надбань світової поезії ХХ століття, характерні потужна інтелектуальна напруга, тяжіння до влучності вислову, поєднання рельєфності в описі деталей і підкресленої суб’єктивності в оцінці явищ.

Мати. Священне ім’я, до якого завжди ставилися з повагою. Мати – основа життя, людина, що його дає. І перші слова, і перші кроки, і перші уроки добра – усе від матері.

Але от диво – не всі матері однакові, не в усіх однакове уявлення про добро. Саме про це розмірковує Ліна Костенко у романі “Маруся Чурай”, змальовуючи образи двох матерів – Марусиної і Грицевої. Вони одружилися в одночасі, в обох чоловіки були козаками, і, здавалося, й жити мусили за одним законом. Так ні, бо різні то були жінки. Бобренчиха була “ненаситна! – що нагледить оком, то дзьобом так і вихопить із води”. Оця жадібність, ненаситність і зробили нестерпним життя її чоловіка, “він притих, заборсався в землі. Та й став домашніх хоругов хорунжим”. І не те, щоб Бобренки бідували: “Але й жили! Душили копійчину. Удві душі робили без спочину”. Оце й усе, чого хотіла мати Гриця у житті, добро для неї було поняттям матеріальним. Вона й сина свого – Гриця – майже не бачила, бо все воювала “за курку, за телицю, за межу”. Але Гриць був вихований на традиціях свого народу, тому й поважав матір і любив її таку, як є. Любив і прислухався до її порад, хоч і не так думав сам. Прикро, але саме мати спотворила його душу, оселила в ньому оцю роздвоєність, що стала грунтом для зради. Це ж словами матері краяв він душу Марусі: “Затям, любов любов’ю, а життя життям”. Вона створила “це щоденне кодло метушні”, а з якого Гриць не зміг вибратися.

Зовсім по-іншому виховувала доньку мати Марусі: “Як не буде, не скигли, доню, то великий брид”. Добро для неї – то категорія моральна, цього добра навчала мати Марусю. Мабуть, тому й зазнала вона в житті великого кохання:

Звела їх доля наче в нагороду за те, що мали незглибимі душі.

Чутливо душею розуміла мати дочку. Їй так хотілося уберегти Марусю від біди, захистити від розчарувань. Вона не розглядала дочку як засіб збагатитися, вигідно видавши її заміж. Мати просто любила свою дитину і бажала щастя їй, а не благ для себе. Вона раніше, ніж Маруся, зрозуміла, що Гриць не такий, яким його бачить дочка:

Наш батько з тих, хто умирали перші, А Гриць Бобренко – з тих, що хочуть жить. Маруся відповідала матері любов’ю і повагою, жаліла матір, як могла, переймалася:

Як там вона? І як їй буде жити? Порожня хата і порожній двір.

Їх поєднувала спорідненість душ. Така мати, як Марусина, була матір’ю по своїй суті, матір’ю усьому на землі. От і Гриця свого часу годувала й голубила, як свого. Не випадково він сказав, звертаючись до Марусі, напрочуд точні слова: “Тут двоє матерів, твоя і Божа”. І то було правдою, що підносила на найвищий рівень позицію Матері.

Розповідаючи про історичне й особисте життя народу, Ліна Костенко розкриває також тему материнства, знаходить можливість сказати слово шани і любові вічній берегині життя – Матері.

Читаючи роман “Маруся Чурай”, не можна не захоплюватися прекрасною мовою твору. Ця мова містить у собі усе багатство стильових різновидів живої української мови – від розмовної, офіційної до вишуканих взірців літературної.

Лексичне багатство роману вражає: тут і високий стиль інтелектуальної мови автора, і суха суддівська мова, пересипана канцеляризмами та русизмами, і розмовна мова міщан, козаків. Мелодійна структура твору – поєднання багатьох голосів. Кожна дійова особа наділена особливою лексикою і способом висловлюватися. Ось бере слово незвичний до промов Яким Шибилист. Сама структура мовлення, в якому переважають речення з не-прямим порядком слів, вказує на щирість простої людини. У таких людей що на думці, те й у мові. Мовлення запорожця, що прибував до Полтави у справах, також вказує на те, що це людина відверта і не ховає за словами думок:

А запорожці – люди без круть-верть, Все кажуть щиро на своє копито.

Не випадково суддя, відповідаючи козакові, ніби забуває про свою офіційність: “Знаскока тут не можна”. Так побудовано увесь роман. Прийом індивідуалізації мовлення героїв не новий у літературі, та Ліна Костенко продемонструвала широку обізнаність із найрізноманітнішими проявами багатої української мови. Стиль мовлення, добір лексики вражає точністю вживання. Живий діалог у сцені суду змінюється ліричним внутрішнім монологом героїні. А у другому розділі автор бере слово, щоб високим стилем громадянина говорити про велич подій, на тлі яких розгортається особиста трагедія героїв. Автор вступає у діалог із героями і читачем, вражаючи точністю і красою вислову. Автор часом вживає несподівані порівняння, що коренями сягають глибин народної образованості: “Зірками ніч висока накрапала”, “слова самі на голос навертались, як сльози навертаються на очі”, “душа до ранку смутком осипалась” та інші. Із цих порівнянь народжується метафора, яку також можна часто зустріти у тексті.

Гармонійне поєднання лексики, синтаксису живої народної мови, чутливість до слова – ось головна риса мови і стилю Ліни Костенко, притаманні роману “Маруся Чурай”. Емоційній виразності слова сприяє також форма віршування. В основному автор використовує шестистопний ямб, але разом із тим у романі можна побачити приклади римованої прози. Усе це – не самоціль. Така багата палітра художніх засобів робить твір Ліни Костенко по-справжньому талановитим, підносить його на рівень найкращих взірців світової художньої літератури.

“Маруся Чурай” без будь-якого перебільшення стала загально-культурним явищем, давала і зараз дає духовне здоров’я і творчий тонус, вчить добру і гідності.

Морально-етичні проблеми в романі Ліна Костенко порушує і вирішує на прикладі життя двох родин, протиставлених одна одній,- Чураїв і Вишняків. Чураї являють кращі лицарські сили народу. Це сильні особистості, творчі здібності яких можуть реалізуватися тільки за умов свободи. Тому свобода – соціальна, національна, нарешті, внутрішня, показником якої виступає почуття власної гідності,- є для них абсолютною цінністю. За своєю природою вони непримиримі до пристосуванства, покори, принижень, зради. Ось як характеризує Маруся свого батька:

…Хто там здався, тільки той і вижив. А батько ж наш, він здатися не міг.

Він гордий був, Гордієм він і звався. Він лицар був, дарма що постоли. Стояв на смерть. Ніколи не здавався. Чурай цінує людей не за суспільне становище, а за особисті якості. За таким принципом вибирає дружину, цього ж навчає доньку.

У Вишняків поняття честі нерозривне з посадами і багатством. Вишняк без маєтку – ніщо, він не особистість, бо позбавлений власного “я”, стійких моральних засад і переконань:

Хто за Богдана, хто за короля. А він за тих, которії не проти.

Чурай не може зрадити, бо це означає вбити свою власну душу. Для Вишняка ж зрада – справа трохи клопітна, але безболісна (пригадаймо, як він поводиться під час облоги Полтави).

Самоутвердження Вишняків грунтується на власній вигоді зі збереженням зовнішніх форм благопристойності. У такому ж дусі вихована й Галя, людина вкрай обмежена – “гуска”, як каже про неї Гриць, зате пихата й самовпевнена, бо дочка “значного чоловіка”. У родині Вишняків духовні цінності підмінено матеріальними, тому ні батько, ні дочка не замислюються над тим, що купують Гриця за гроші і завдають страждань іншим:

Вже тато наш і на весілля втратились, а Гриць умер… а Гриця вже нема… За вишняківською системою цінностей навіть життя (не те що там кохання!) можна перевести в графу матеріальних витрат. Для Марусі ж ідеалом є любов, яка єднає “незглибимі душі”.

За всіма ознаками Вишняки і Чураї протистоять один одному:

У всіх оцих скорботах і печалях, у всіх оцих одвічних колотнечах – і Чураївські голови на палях, і Вишняківські голови на плечах. “Маруся Чурай” – це джерело духовності, що просто-таки примушує душу підійматися у вись, до Добра і Правди. Кажуть, що у далекому Казахстані в застійні часи українці від руки переписували роман… Хто перелічить усіх спраглих, що припали до нового джерела, Марусю, до твоєї пісні; тих, кого підтримала у важку годину твоя сповнена гідності і високої народної моралі душа, тих, кого захопила твоя незглибима любов, тих, хто плакав над твоєю героїчною долею, стаючи чистішими і кращими?


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Образи матерів у романі Л. Костенко “Маруся Чурай”

Categories: Твори з української літератури

Links