Образ жінки-митця у творчості Ліни Костенко

Кого б із українських поетів ми не згадаємо, всі з них тоді чи тоді зверталися до теми творчості. Кожен з них піднімав проблеми стосунків митця із суспільством, про місце поета в суспільстві, про його призначення, долю, про значення слова поета у житті суспільства тощо. І не дивним є те, що наша сучасниця, велика українська поетеса, Ліна Костенко, теж зверталася до цієї теми. Григорій Дмитрович Клочек виділяє чотири тематичні епіцентри творчості Ліни Костенко: Пам’ять, Творчість, Любов, Природа.
Отже, тема творчості посідає помітне місце

(вибачте за тавтологію) в творчості Ліни Костенко. Ця тема висвітлена не тільки в поезіях, а й, наприклад, в романі “Маруся Чурай”. У ліричному творі “Доля” лірична героїня бачить сон, в якому вона ходить по “чудернацькому базару”, де продаються долі. Одні долі самі просяться до неї, щоб їх купила, а “…тільки одна відвернулась”. Героїня до неї, мовляв, що ти за доля, а та їй у відповідь: “За мене треба платити життям, а я принесу тобі горе”. Але лірична героїня не покидає її, а, навпаки, приймає. І, прокинувшись зі сну, розуміє, що доля їй зосталась і вона цьому рада. Своєрідним є осмислення становлення

поета, а саме поета-жінки. Вона розуміє на що вона йде, розуміє, що така доля принесе горе, та все ж не зраджує їй.
У поезії “Яка різниця – хто куди пішов?” героїня-митець зізнається: “Я лиш інструмент, в якому плачуть сни мого народу”, стверджуючи, що “поезія – це свято, як любов”. Невеликий поетичний твір “Ми мовчимо – поезія і я” розкриває думки ліричної героїні, яка розуміє, що є недоцільною в сучасному їй суспільстві, котре втрачає духовні цінності: “Я не зійшла, посіяна в бетон”, а далі надзвичайно влучною метафорою підкреслює свою окремішність, недоцільність: “Я недоцільна – наче камертон у кулаці кошлатого бандита”.
Як у поезії “Доля”, так і в творі “Поезія згубила камертон” мисткиня стверджує, що слово і правда – категорії нероздільні: ” – Поезія – рідна сестра моя. Правда людська – наша мати” і “Із правдою розлучені слова кудись біжать по сірому перону”. Ці рядки перегукуються, виражаючи одну й ту маму думку: слово має бути правдивим, а правда – виражена словом.
Поезія “Чекаю дня, коли собі скажу…” виражає життєве кредо справжнього митця. Як кажуть, вік живи – вік учись. А то колись сказав про себе (не згадаю наразі хто) дуже розумний чоловік: “Скільки я навчаюся, та все ж не знаю нічого”. Так і митець (в поезії це Мікеланджело), проживши довге життя, десятиліттями відшліфовуючи свій талант, свій геній, дивлячись вже смерті в очі, усвідомлює (не чесно по відношенню до своїх творінь, та й до себе самого): “В мистецтві я пізнав лише ази. Лише ази! Як шкода умирати…”! А ті, хто не мають таланту – всі митці, всі генії – такими себе вважать. Вони кладуть свої “шедеври” на вічні терези, не усвідомлюючи, що вічність їх забуде…
Тема творча особистість і суспільство піднята Ліною Костенко і в романі “Маруся Чурай”. Дівчина-піснярка – сонячний промінчик в бурхливих, непередбачуваних козацьких буднях. З її піснею козак прокидається, йде в похід, і засинає з нею таки. Пісня піднімає дух козацький, не дає забути славу козаків, що полягли в бою. Та цього мало для суддів. Вони хочуть встановити “правосуддя”, повішавши невинну Марусю. Та Богдан Хмельницький, дізнавшись про таке свавілля від Іскри, не дає цьому відбутися: “Тож відпустити дівчину негайно і скасувати вирока того”, наводячи перед тим ряд аргументів, серед яких основні: “Вчинивши зло, вона не є злочинна, бо тільки зрада є тому причина”, “ЇЇ пісні – як перло многоцінне, як дивен скарб серед земних марнот”.
У романі показано український народ як народ, що у безперервних битвах відстоюю свою волю і незалежність. Зображення полку, що вирушає в похід, є наскрізним у романі. Це сповнені патріотичного смислу картини. Маруся завжди була учасницею цих проводів. Навіть перебуваючи ув’язненою, вона подумки була з полком, що черговий раз вирушав у похід. Жіночність Марусі ніби відтінює мужність воїнів. Маруся не бере безпосередню участь у війні – це все ж таки не її справа. Проте її пісні були, як зброя, потрібні борцям за волю українського народу. Про це сказано словами Івана Іскри: Коли в похід виходила батава, –
Її піснями плакала Полтава. Що нам було потрібно на війні? Шаблі, знамена і її пісні. Звитяги наші, муки і руїни Безсмертні будуть у її словах. Вона ж була, як голос України, Що клекотів у наших корогвах! Деякі, наприклад, Грицева мати, не вірять, що ті пісні належать Марусиній багатостраждальній душі: “Це щось для дівки, сину, височенько. Не вірю, щоб складала це вона”. У цих словах розкривається доля митця, який і найзаповітніше мусить пустити на люди, навіть якщо йому самому від цього буде боляче (Маруся про почуту від дівчат “Ой, не ходи, Грицю”):
А я стояла… що ж мені кричати?.. Які мені сказати їм слова?.. Дівчаточка, дівчаточка, дівчата! Цю не співайте, я ж іще жива. Отже, образ жінки-митця у творчості Ліни Костенко багатогранний. Та все ж мисткиня завжди приймає свою долю, розуміє свою роль у суспільстві, навіть тоді, коли те суспільство не розуміє ролі поета.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Образ жінки-митця у творчості Ліни Костенко

Categories: Твори з літератури

Links