Новий мир, він народжувався не відразу

Олександр Олександрович Фадєєв знав про революцію не понаслишке, він був активним учасником партизанського руху на Далекому Сході. Пізніше свої враження він відбив у романі “Розгром”. Сам письменник так визначив головну ідею роману: “…у громадянській війні відбувається відбір людського матеріалу, все вороже змітається революцією, все нездатне до теперішньої революційної боротьби, що випадково потрапило в табір революції відсівається, а все поднявшееся зі справжніх Корінь… загартовується й росте, розвивається в цій боротьбі”.

“Розгром”

вийшов в 1927 році окремою книгою й ознаменував собою новий етап літературного розвитку. Масштаб великих подій і змін розкритий у романі “зсередини”, через духовний мир учасника революційних подій, автор дає психологічне обгрунтування нової людської свідомості. Книга скорила читачів природною манерою листа. Фадєєв свідомо відмовляється від спокуси ефектного живописания бойових дій далекосхідних партизанів. Навіть сам вибір матеріалу здається дуже вуж “негідним”: автор описує митарства партизанського загону в період спаду революційного руху. Загін прагне піти від переслідувачів,
але зрештою попадає в засідку, несе величезні людські втрати. Але проте з – під пера майстра вийшло добуток, насичений справжньою романтикою боротьби за мир нових людських відносин. Серед безлічі правдивих і живих образів хочеться виділити особливо вдалому авторові – Левинсон і Морозка, командир загону й рядовий. Фадєєв не стільки зіставляє, скільки зіштовхує ці два характери, які є ключовими в розвитку Теми – росту самосвідомості мас. У Левинсоне автор підкреслює дарунок вихователя, що впливає на підлеглих силою переконання. Якостей, властивому ватажкові повсталих мас, Левинсону не займати. Уже з перших розділів роману перед нами розкривається сильна особистість, що має організаторський і військовий талант. І в той же час до чого ж не схожий ця людина на традиційного “залізного” командира. Фадєєв прагне розкрити багатий внутрішній мир Левинсона, роботу його допитливого розуму. З образом Левинсона зв’язана в романі найважливіша проблема самовиховання, подолання героєм особистих слабостей, усунення розладу між поривом почуттів і вимогою боргу. У повсякденному бойовому житті командир змушений переступати через “не можу” – заглушати приступи давньої хвороби, перемагати утома, зберігати витримку й спокій. Таке самовладання далося не відразу. Але він і людина

Це буває вночі, під час перевірки вартової служби. Левинсон, строгий на людях, дає спокій не в пору заснулого днювального (хоча й ховає в стіг його шапку), випробовує “почуття тихого, небагато моторошного захвату” побачивши “доброї дитячої посмішки” замріяного в багаття партизана й проходить мимо “ще тихіше й аккуратней”, щоб не вспугнуть цю посмішку. Як тернистий, нелегкий і в той же час історично обумовлений шлях до такої людини,- про це свідчить доля Морозки. Морозка – виходець із шахтарського середовища, безмірно відданий справі революції, але от Дисципліни, а часом і культури йому не вистачає. Два, здавалося б, зв’язаних між собою поштовху ззовні послужили початком моральної драми Морозки. Це товариський суд за крадіжку дьшь у городі Рябца й ревнощі до Мечику, що приглянулись Варі, дружині Морозки. У новому стані Морозка відчуває, що недостатньо бути “справним солдатом”, тримати кінь у порядку, збрую “міцно залагодженої”, гвинтівку вичищеної “як дзеркало”, він розуміє, що треба звільнитися від вантажу минулого. Морозка висміює дезертирів, наводячи порядок на переправі, осмислює заново свої відносини із дружиною, виявляючи, що Варячи “зовсім не так байдужна йому, як це здавалося раніше”. Намагається походити на Бакланова й Левинсона. І наприкінці Морозка робить те, що зобов’язано був зробити Мечик, але злякався,- попереджає партизанів про засідку. От Мечик начебто б мав у своєму розпорядженні більші можливості для виховання в собі якостей стійкого бійця. Мечик грамотний, а це дозволяло швидше осмислити події, що відбуваються, він позбавлений багатьох Мо – розкиних недоліків, до партизанів прийшов добровільно з бажанням боротьби й подвигу, але партизанська кар’єра його закінчилася мерзенним зрадництвом і втечею. Фадєєв показує, що колективізм – основа особистості, стан її успішного розвитку. Символичен фінал “Розгрому”. У боях з белоказаками по – гинули кращі люди, опора Левинсона. З останнього прориву (вийшли лише дев’ятнадцять. Вони спускаються в залиту сонцем долину, що обіцяє не тільки хліб і відпочинок, але й поповнення загону. У боротьбу ввімкнуться нові Бакланови й Морозки. Процес переробки людини в горні революції триває. Роман Фадєєва “Розгром” цікавий нам зараз не стільки з (художньої, скільки з історичної крапки зору


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.50 out of 5)

Новий мир, він народжувався не відразу