Новела Н. Хвильового “Я (Романтика)”

Новела “Я (Романтика)” має ліричний початок. Саме з нього виникає зримий, реальний образ Матері: “З далекого тумана, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: те йде Марія”. Зринає той образ як спогад, як мріяння в стомленого в жорстоких битвах її сина, приходить до нього, коли він має хвилинку для перепочинку. І серед асоціативних химерних сплетень з’являється образ матері: “Воістину моя мати – втілений прообраз тієї незвичайної Марії, що коштує на гранях невідомих століть

Моя мати – наївність, тихий сум і доброта

безмежна… І мій неможливий біль, і моє нестерпне мучення теплішають у лампаді фанатизму перед цим прекрасним сумним образом”. Читаємо, і мінорний настрій огортає нас (“тихий сум”, “доброта безмежна” і та “неможливий біль”, “нестерпне мучення”, що “теплішають у лампаді фанатизму”). І поступово наростає тривога, насувається гроза: “там, за дорогами сизого бору, спалахують блискавки й накипають і піняться гори”. І те передгрозовий стан гасить спогаду сина, що на одна мить полетіла в дитинство, юність, де дзенькали “росяні ранки й падали перламутри”, де “шелестіли вечора біля

тополь”. Але той “щиросердечний грім”, що от-от розірве небо, відриває сина від спогадів про матір, тому що “насуваються дві грози”, і син бачить: “у її очах дві кришталеві росинки”. І син чує: “Мати говорить, що вона поливала сьогодні м’яту, і м’ята вмирає в тузі”. Це тривожний ліричний початок допоможе відчути всю повноту трагедії, що розігрується перед нами, зрозуміти дилему гуманності й фанатизму, що поставив письменник перед читачем, пізнати страшну розбіжність між людяністю й сліпою відданістю абстрактній ідеї. Пізнати й застерегти?! Скільки ніжності, тепла, доброти ми відчули, уперше зштовхнувшись із її сином, сином Марії, що “зовсім замучив себе”, “її заколотний син, у нескінченних походах, битвах”. Ми розчулені, коли у хвилини утоми йому пригадується: “Тоді я беру її милу голову з нальотом сріблистої сивини й тихо скарбу на свої груди…”, або коли перед його очами “проходили неможливі дні”, тоді “з темного лісу брели подорожники й біля синього колодязя, де розлетілися дороги, де розбійний хрест, зупинялися. Це – молоде загір’я”.

И разючим контрастом до мріянь-спогадів, до зображених ніжними акварельними мазкаками образам матері й “її заколотного сина” розвертаються наступні картини, сповнені драматичних тривог і трагедійних подій. Контраст. Але не механічне протиставлення світле й чорного, а мотивоване розкриття, анатомічне дослідження психології Добра й Зла, які живуть у душі цієї людини. Письменник, начебто хоче простежити процес роздвоєння людського Я. У приміщенні “фантастичного” палацу-будинку розстріляного шляхтича засідає “чорний трибунал комуни”. На чолі трибуналу – син Марії: “бандит” – по одній термінології, “інсургент” – по іншійій. І ми хочемо вірити, що він не бандит, що він добрий і ніжний син Марії, покликаний революцією робити справедливість. Тим більше, що сам говорить: “Я – чекіст, але я й людина”. Цією людиною керує класова ненависть. Він із презирством розглядає “химерні портьєри, древні візерунки, портрети князівського прізвища”. Бачить і ненависть до себе: “Я дивлюся на портрети: князь супить брови, княгиня – гордовита, княжата – у тьмі столітніх дубів”. Здається, тут насправді повинен відбуватися справедливий Суд ім’ям народної революції. Чому ж тоді, коли збирається цей “чорний трибунал”, “з кожного закутка дивиться теперішня й воістину страшна смерть”? Чому тоді “обиватель” затверджує: “тут засідає садизм”? Не пролетар, не революціонер – “обиватель”.

Письменник показує і весь “механізм” роботи “чорного трибуналу”. Особливо яскраво це зображено в сцені, коли судять “жінку в жалобі й чоловіка в пенсне”. За що ж їх судять? За те, що в них були збори на приватній квартирі, що вони філософи й шукають правди, що вони говорять про Христю як про рятівника миру, про інших філософів і пророків, про нового Месію, про кризу в Європі й Азії. І головне, що цей процес подається без найменшої нотки іронії або сарказму. Усе на найвищому уравне правосуддя. Не як жарт і не як сарказм сприймається й вирок: “Так якого ж ви риса, матір вашу перетак, не зробите цього Месію із чека? – “Розстріляти”! Новела написана в 1924 році. А саме такі “докази” і такі глубокомудрие “вироки” будуть віддані революцією, а чекісти будуть виносити їх протягом багатьох лет. І тому ніякі сльози, ніякі спростування не могли похитнути віри, що вони, комунари “чорного трибуналу”, вершать справедливий суд над ворогами революції. В ім’я революції, в Ім’я світлого майбутнього людства. Не зупинить їхня рідна кров ні брата, ні сина, ні батька, ні матері. Тому що це була “єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни”.

И хоча іноді главковерху “щеміло під серцем”, і “не ридати, а плакати дрібними слізьми” хотілося йому, “як у дитинстві, на теплих грудях” матері, зупинити це страшне криваве шаленство було неможливо, тому що “це була дійсність: теперішня життєва дійсність – хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як смерть”. От чому син повинен був застрелити матір. От чому в ім’я ревоюции, в ім’я єдиної дороги до загірних озер невідомої прекрасної комуни син повинен стріляти в матір: “Тоді я в томлінні, охоплений пожежею якоїсь неможливої радості, закинув руку на шию своєї матері й пригорнув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузер і нажав спуск у скроню”. Це був теперішній революціонер. Саме до такого висновку підводить нас письменник. Це гірко, страшно, але це так. І страшно тому, що це не бездушний дегенерат. Це людина, що мислить, зіставляє, будує логічні висновки. Він мучається: “Так, це були неможливі хвилини. Це було мучення. Але я вже знав, як я зроблю”. “Мені потрібно бути послідовним!” Страшно й тому, що “провина” Марії, як і тих черниць, тільки в тім, що “вони на ринку вели відверту агітацію проти комуни”.

И тільки! Але “главковерх чорного трибуналу комуни виконував свої обов’язки перед революцією”. І не міг він відступити від цього сліпого обов’язку, не міг він прийняти речення Андрюши відпустити мати. Він залишається кришталево чистий перед ідеєю, який він служить: “Там, у далекій безвісності невідомо горіли тихі озера загірної комуни”. Цими сумними словами закінчує свою трагічну новелу Н. Хвильовий


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Новела Н. Хвильового “Я (Романтика)”

Categories: Нові твори

Links