Нодар Думбадзе Я, бабуся, Іліко та Іларіон

Нодар Думбадзе
Я, бабуся, Іліко та Іларіон
Перекладач: О. Синиченко
Джерело: З книги:Думбадзе Н. В. Твори в 2-х т. Т. І. – К.: Дніпро, 1985
Праворуч від мого села протікає Губазоулі, а ліворуч – річечка Лаша, в якій повно крабів, бичків та хлоп’ят з підкачаними штаненятами. Через Губазоулі прокладено маленький місток. Щороку весняна повінь зносить його, і тоді тільки палі стирчать з води. Та, незважаючи на це, на всю Гурію1 немає села, кращого і веселішого за моє, і я люблю його більше за всі на світі села, бо де ще знайдеш село, в якому

жили б я, моя бабуся, Іларіон, Іліко та мій собака Мурада.
Моя бабуся – мудра жінка, і вона все повчає мене:
– Учися, шибенику, вчися, щоб не зостався неуком!
Науку бабуся уявляє собі по-своєму. Одного разу, коли я сидів на балконі й голосно вчив правила з грузинської граматики, бабуся так собі спитала мене:
– Що ти там зубриш, синку?
– Вчу вид дієслова, бабусю.
– Що, що? Вид у дієслова? Таж вид тільки в людини буває!
– Це інший вид, бабусю, зовсім не той, що ти думаєш.
– Вид один на світі, бічо2.
– Ну добре, скажи мені, що таке вид? – спитав я бабусі й згорнув книжку.
– Що таке вид? Вид – це… вид.
– Сідай, бабусю. Не знаєш уроку, ставлю тобі двійку,
– Я тобі дам двійку, бісової породи хлопець! Зараз же піди прив’яжи козу, а то так оперіщу тебе, що аж скрутишся.
– Стривай, іще одно спитаю і піду. Скільки існує видів?
– Видів стільки, скільки людей на світі. І вид у тебе не для того, щоб ти ото кривлявся, бовдуре! Бувають усякі види… У одного з виду хоч води напийся, а в другого на виду ніби чорт сім кіп гороху змолотив. А в декого не вид, а якась мармиза, як оце в тебе.
– А є такі люди, що в них ні виду ні стиду,- зауважив я.
– Авжеж, що є! От хоч би й наш листоноша – ніякісінького йому стиду! Здирає з конвертів марки, а потім каже – лист, мовляв, без марки, давай карбованця3.
– А я ж який, бабусю?
– Ти? Ти бісова личина, шибеник, несусвітне ледащо та ще й бусурман.
На всю Гурію немає жінки яка б уміла проклинати краще за мою бабусю, але її прокльони мені не страшні, бо якось вона прохопилася словом – не бійся, мовляв, дитинко: коли уста мої проклинають, серце благословляє тебе.
Ще треба вам сказати, що моя бабуся аж ніяк не схвалює бездушної постанови Наркомосу, яка змушує учнів щоденно висиджувати за партою цілих шість уроків. А втім, сам я ніколи не давав їй приводу для цього. Мій навчальний день триває од сили до четвертого уроку. А тоді я втрачаю здатність відчувати час і простір і трохи голосніше, ніж звичайно, питаю свого сусіда:
– Ромулі, генацвале4, чому це так довго не дзвонять? Чи дзвінок десь подівся, чи сторож?
Ромулі скалить зуби, а вчитель, показуючи на мене пальцем (я показовий учень!), ласкаво мовить:
– Зараз же встань і забирайся геть! І поки не приведеш рідних, щоб і ноги твоєї тут не було!
Я навіть не питаю вчителя: “За що?”, бо знаю, що після такої дискусії в суперечку вступають крейда й лінійка. Мовчки беру кашкет, і йду до дверей.
– До побачення! – кажу я Ромулі.
– До побачення! – відповідає Ромулі й махає рукою.
Другого дня я веду до школи бабусю, потім бабуся веде мене додому, потім знову я веду бабусю до школи і так далі. Можна сміливо сказати, що десятирічку ми з бабусею закінчували разом. І це, гадаю, чи не єдиний випадок в історії людства.
Хто я такий? Звичайний собі сільський хлопець. У сумці в мене – фрукти, рогатка та пугач. До перших заморозків ходжу в школу босий. Маю одним одні штани і щороку – два іспити на осінь. Через те що за мною завжди біжить мій собака Мурада, на селі звуть мене гицелем, у школі – песиголовцем, а бабуся величає пройдисвітом. Справжнє ж моє ім’я – Зуріко.
Коли бабуся гнівається на мене, я ночую в давильні5, а як помиримось, то спимо разом. Удень бабуся, проклинаючи мене, бігає за мною з лозиною в руці. А вночі вона миє мені ноги і, коли я засну, цілує в груди…
Як я поводжусь у школі? Про це може розповісти один документ – “Протокол засідання педради”, що схожий на книгу вражень, яка лежить на виставці картин бездарного художника і в яку кожного відвідувача благають що-небудь записати.
Цей документ має приблизно такий вигляд:
“Протокол засідання педагогічної ради такої-то середньої школи від 18 березня 1940 року.
Присутні: всі вчителі.
Слухали: повідомлення керівника шостого класу про поведінку учня того ж класу Зураба Вашаломідзе.
Висловилися:
Учитель математики:
“Для мене Вашаломідзе – рівняння з ста невідомими, і поки я дошукаюся в ньому людини, то, мабуть, і дуба дам”.
Учитель фізики (шляхом безпосереднього спостереження над моєю особою він сформулював новий непорушний закон фізики):
“У природі не існує енергії, яка могла б надати руху Вашаломідзе. Це – занурене в рідину тіло, на яке не діє ніяка виштовхувальна сила”.
Учитель хімії:
“Ніякісінької реакції! Сидить і цілий урок роз’їдає мене. Це якийсь незвичайний лакмус: він ніколи не червоніє!”
Учитель російської мови:
“По-моєму, він просто ідіот”.
Учитель географії:
“Знання Вашаломідзе дуже не рельєфні. Вони або зазнали струсів, або ж вивітрились. На мою думку, йому потрібен помірний пояс відповідної довготи й широти”.
Учитель історії:
“Він швидше людина кам’яного віку, ніж цивілізований громадянин двадцятого століття. Дуже важко датувати той момент, коли він сидить на уроці тихо. Ніякого прогресу. Цей учень ганьбить увесь клас”.
Шкільний сторож:
“Та чого ви причепилися до дитини? Якщо вже він такий телепень, то як же ви його переводите з класу в клас?”
Завуч:
“А тебе не питають! Твоє діло – приходити вчасно й дзвонити”.
Учитель грузинської мови (мій близький родич):
“Та чого ви присікалися до бідолашної дитини! А врешті, хто за нього в класі кращий? Може, директорів синок? З усіх предметів має п’ятірки, а такого йолопа я зроду ще не бачив! Сидить на уроці, як та сова!”
Учитель фізкультури:
“А чому ж ти ставиш йому п’ятірки?”
Учитель грузинської мови:
“Ага, спробуй не поставити!”
Завуч:
“Та замовчіть обидва!.. А ти що скажеш, Вашаломідзе?”
Вашаломідзе:
“Учитель грузинської мови каже правду”.
Завуч:
“Та не про це питаю! Що ти скажеш взагалі?”
Вашаломідзе:
“Взагалі? На цей раз пробачте, а надалі я виправлюсь!”
Наслухавшись такого про себе, я почав сумніватися у своєму розумі й здоров’ї, але один випадок розвіяв мої сумніви.
Річ у тому, що якось довелося мені цілий тиждень сидіти вдома – я мав полоти кукурудзу. А щоб за прогули не виключили з школи, потрібна була довідка від лікаря. В той час у нашому селі довідок про хворобу здоровим людям, на жаль, не давали. Отож довелося покласти мене на годину в ліжко й викликати лікаря.
Зранку мене морили голодом, щоб на обличчя лягла хвороблива блідість, перев’язали голову рушником, і бабуся пішла по лікаря. Через півгодини він прискакав верхи на наше подвір’я.
– Що з тобою, бічо? – спитав лікар, підсідаючи до мене на ліжко.
– Ох, умираю… – простогнав я.
– Що ж у тебе болить?
Правду кажучи, такого запитання я не сподівався, а тому злякано глянув на бабусю.
– Усе болить,- сказала бабуся.
– І чуб болить?
– Ага,- простогнав я.
А тим часом прийшли й наші сусіди – Іліко та Іларіон. Вони вже знали про мою “недугу” й одразу встряли в розмову.
– Щось останнім часом став я помічати, як слабне наш хлопчик…- промовив Іларіон.
– А конкретно?
– Конкретно? Апетит у нього пропав. Оце недавно був у мене і, крім одного мчаді6 – та трьох полумисків лобіо7, більше й крихти в рот не взяв.
– Та що ви кажете? – здивувався лікар.
– От щоб я з цього місця не зійшов!.. Раніш умне було ще й круг сиру, а то затявся: не хочу, та й годі!
– Це правда, бічо? – спитав мене лікар.
– Правда, лікарю. Як тільки побачу лобіо, починає нудити.
– А якби тобі оце смажене курчатко з часниковою підливою, чи молодий сир, гнічений з чабром, чи курочка, зварена з цибулею? Чи, може, друже мій дорогий, поласував би ти сальтисоном або, ще краще, усачем та фореллю в горіховому соусі? Га?
– Ще з розуму зведе дитину, клятий,- промимрила бабуся.
Іліко не витримав такого меню і, закашлявшись, вискочив на балкон. Іларіон мужньо вистояв і почав розглядати фотографії в альбомі.
– А ще що в нього болить? – спитав, усміхаючись, лікар, а потім зняв з моєї голови рушник і старанно витер слину, що потекла у мене з рота.