Неповторний світ дитинства в поезіях Лесі Українки

Кожен поет чи письменник вкладає у свій твір часточку власної душі, висловлює власні почуття і переживання, своє бачення світу. Відома українська поетеса Леся Українка вже з дитячих років дуже тонко відчувала добро і зло, правду і кривду.

Хоча її власне дитинство можна було б назвати порою безхмарного щастя, якби не важка хвороба. Вона виростала в родині, де дітей оточили любов’ю і повагою з ранніх літ. їх любили, ставилися до них турботливо, розуміли їх потреби.

У Лесі було двоє братів – Михайло і Микола та три сестри – Ольга, Оксана,

Ізидора. Всі діти жили дружно. Батько – юрист П. А. Косач та мати – письменниця Олена Пчілка самі навчали синів і дочок, бо вважали, що тодішня система освіти завдавала дітям більше шкоди, ніж давала користі. В сім’ї любили читати, перекладали літературні твори з інших мов, записували народні пісні та звичаї.

Тому перші ігри Лесі та її братів і сестер також були схожими на літературні твори. Вони часто гралися в Жанну Д’Арк – відважну дівчину, яка стала на чолі французького війська і визволила свою країну від ворога, у Робінзона, який після морської катастрофи влаштував життя на безлюдному

острові. Найчастіше ці ігри відбувалися у старому Луцькому замку, адже родина тоді жила на Волині.

Та це зовсім не означає, що дівчинка була відірвана від реального життя. Батьки не боронили своїм дітям спілкуватися з їх однолітками із простих родин. Лесю вражала бідність селян, сільських дітей, з якими дружила. Вони найчастіше були неписьменні. Маленька дівчинка допомагала, як могла: вчила їх грамоти.

З самого дитинства Леся виявляла наполегливість і мужність. Вона могла крадькома піти до нічного лісу, щоб відчути його чари. їй забажалося проникнути в таємниці Луцького замку, тому почала збирати перекази про нього.

Леся була дуже терплячою. Ніколи не зізнавалася, коли їй щось боліло. Ці свої дитячі почуття поетеса висловила у вірші “Як дитиною, бувало…”. Вірш зовсім невеличкий, всього кілька рядків, але в нашій уяві постає образ мужньої маленької дівчинки, яка не хнюпиться, не плаче, а навіть сміється, коли їй боляче.

Власний біль Леся вміла тамувати. Зате чужий біль викликав у неї жаль і співчуття. Навіть тоді, коли чиїсь біди малювала уява чи навіювали літературні твори. Не на гордих переможців дивилася вона на малюнках до середньовічних балад, а на тих, хто прибитий до землі списом, готовий був умерти, але не здаватися.

Одна за одною постають такі картини, коли читаємо поезію “Мрії”. Ось бранка сміливо відповідає поневолювачу: “Ти мене убити можеш, але жити не примусиш”. Бранець-лицар, знемагаючи від рани, гукає: Хто живий у сьому замку? Хто тут має серце в грудях? Другом будь, зійди на вежу, Подивись на бойовисько.

Подивись на бойовисько, Хто кого перемагає? Ці мрії оживають і в уяві Лесі. І їй вже здається, що це вона сама знаходиться у полоні, закута в кайдани невидимою рукою. Але ж у неї в руках ще є зброя, вона може воювати.

Лише поворушити рукою не дають кайдани. Лесі хочеться гукати так само, як відважному лицареві з її дитячих мрій: Хто живий? Зійди на вежу, Подивися наоколо! Вона готова, наче той лицар, пролити кров за чесний стяг. Сміливі та відважні слова знаходила для своїх віршів Леся Українка.

З самого дитинства поетесу називали ніжно і ласкаво – Лесею. Повне її ім’я Лариса Петрівна Косач. Мовознавці стверджують, що ім’я Лариса походить з давньогрецької мови. Одні вважають його походження від слова, що означає “приємна”, інші – від слова “чайка”.

У житті Леся Українка була, справді, лагідною і доброю, уважною до людей. Але в поезіях відкривалася інша Леся – смілива і відважна, як чайка, що не боїться розсікати слабкими крильми грозові хмари.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (5 votes, average: 2.80 out of 5)

Неповторний світ дитинства в поезіях Лесі Українки