НЕНАВИСТЬ ДО ДЕСПОТИЗМУ І ПРИСТРАСНЕ ПРАГНЕННЯ ЗМІНИТИ СОЦІАЛЬНИЙ ПОРЯДОК У ДРАМІ Ф. ШІЛЛЕРА “РОЗБІЙНИКИ”

ПРАКТИЧНИЙ КУРС

НЕНАВИСТЬ ДО ДЕСПОТИЗМУ І ПРИСТРАСНЕ ПРАГНЕННЯ ЗМІНИТИ СОЦІАЛЬНИЙ ПОРЯДОК У ДРАМІ Ф. ШІЛЛЕРА “РОЗБІЙНИКИ”

План

1. Сюжет і проблеми драми.

2. Карл Моор. Конфлікт з моральним і державним устроєм феодальної Німе­ччини.

3. Образи Франца і Амалії.

4. Характеристика розбійників.

5. Республіканський світовий ідеал у драмі.

Завдання для підготовчого періоду

1. Подумайте, до якого морального занепаду приходить Карл Моор.

2. Чи можна виправдати “благородне розбійництво” чи “високу помсту”.

Література

1.

Тураев С. В. От Просвещения к романтизму. – М., 1983.

2. Хаге Ф. Мыслитель, поэт, драматург – борец за свободу // Зарубіжна література. – 2005. – № 39 (439). – С. 15 – 17.

3. Шайкевич Б. О. Щоб не “плазувати слимаком”. Матеріали до вивчення драми Фрідріха Шіллера “Розбійники” // Всесвітня література та культура в навчальних закладах Украї­ни. – 2004. – № 7. – С. 39 – 40.

4. Шіллер Ф. Статьи и материалы. – М., 1966.

Інструктивно-методичні матеріали

Прочитавши новелу Д. Шуберта “До історії людського серця”, розміщену в січ­невому номері журналу “Швабіше магазин”

за XVII 75 р., Шіллер вирішив написа­ти драму. Надихнув його не стільки сюжет про ворожнечу двох братів, скільки пролог, у якому письменник з болем в душі звинувачував сучасну німецьку літера­туру в пасивності, бездіяльності, спотвореному зображенні життя в Німеччині. “Для того, щоб брати персонажів з середовища свого народу, – читав там Шіл­лер, – потрібно набагато більше свободи, ніж у нас, бідних німців, коли кожне влучне слово, що вислизнуло з-під пера людини з відкритими очима, може прокла­сти йому шлях в суспільство тюремних жителів”. І Шуберт дозволив “будь-якому генію зробити з цієї повісті комедію або роман, якщо тільки він із слабкості не пе­ренесе місця дії в Іспанію чи Грецію замість рідної німецької землі”.

Попередження про можливе тюремне ув’язнення не злякало Ф. Шіллера. Навпа­ки, він прямо сказав близькому другу в академії, що напише книгу, “яка обов’я­зково буде спалена рукою ката”.

Задум трагедії пов’язаний не тільки з новелою Шуберта, де мови нема про роз­бійників. У ньому простежувався вплив інших джерел. На вразливого Ф. Шіллера впливали образ благородного розбійника Роке з роману Сервантеса “Дон Кіхот”, розповідь його наставника Абеля про відомого швабського розбійника Зуневінте Шване, бунтарські драми “буремних геніїв”.

Як зазначав В. Г. Бєлінський, ця драма – “пламенный, дикий дифирамб, подо­бно лаве исторгнувшейся из глубины юной энергической души”.

Насправді Ф. Шіллер близько п’яти років довго і завзято працював над тра­гедією. Творити йому доводилося в тяжких умовах академічної казарми, де за­боронялася будь-яка вільна творчість, де навіть листи ретельно переглядалися. Писав їх під час нудних занять або в лазареті, прикинувшись хворим, іноді но­чами під час обов’язкового чергування, а написані сцени ховав в різних медицинських книгах.

Даючи читати рукопис друзям, драматург вимагав неупередженого висловлення думок. Судячи зі спогадів друзів, він вносив до написаного багато поправок. Оскі­льки перший рукопис втрачено, як і перше книжне видання драми, то нам невідомо, в чому полягали ці зміни.

Лише у XVIII 81 році своїм коштом анонімно Ф. Шіллер друкує “Розбійни­ків” – 800 примірників. Найдешевше з усіх можливих видань призвело до миттє­вих хвилювань серед читачів. Письменник звернув увагу на себе з боку одного з найкращих німецьких театрів – Мангеймського. Шіллер щасливий: драматична сцена – єдина трибуна “в океані безправ’я”, з якої можна дієво проповідувати, по­вчати, надихати. На прем’єру своєї п’єси до “іншої держави” полковий лікар про­бирався таємно. Найкращі актори, в тому числі незрівнянний Август Вільгельм Іфланд, були зайняті у виставі.

Друге видання “Розбійників” вийшло вже з ім’ям автора і віньєткою на титуль­ному листі, що зображувала розгніваного лева, з написом латиною: “На тиранів!”

Це було гасло глибоко сприйнятої революційності, що зухвало сповідалася. Це був голос і вимога передової думки того часу, що осмислила необхідність боротьби з феодальними князями, з тиранією, під гнітом якої знемагав німецький народ.

В драмі паралельно розвивалися дві сюжетні лінії: Франца Моора в колі його рі­дних та мешканців замку (старий граф Моор, Амалія, слуги) і Карла Моора в ото­ченні розбійників.

Перша сюжетна лінія – це лінія інтриги Франца. Читачі стали свідками, як по­ступово, крок за кроком, він наближався до своєї мети – стати повновладним гос­подарем замку. Спочатку шляхом наклепу та обману прибрав зі свого шляху Карла (бо той, як старший брат, мав всі права спадкоємця), намагався зганьбити його пе­ред нареченою Амалією; потім погрозою змушував її до шлюбу; брехливою звіст­кою про смерть Карла призвів старого батька до тяжкої хвороби; нарешті, запрото­рив немічного графа до вежі, де на того чекала голодна смерть. Коли ж він упізнав у загадковому відвідувачеві замку брата Карла, то дав слузі таємний наказ вбити його. Ця лінія закінчила смертю самого інтригана.

Друга сюжетна лінія – це лінія Карла Моора і розбійників. Через підступність Франца Карл залишався без засобів до існування. Його переслідували жандарми. У відчаї він пристає на пропозицію друзів і став отаманом ватаги розбійників. Далі ця лінія розвивалася своєрідно: глядач не бачив на сцені актів розбою чи розплати, а дізнався про них з розповідей дійових осіб. Так, у сцені з патером Карл Моор роз­повів про кожен з чотирьох перснів на його руці: вони колись належали жорстоким та безчесним людям, яких наздогнала відплата. Це і розповідь Шпігельберга про свої цинічні витівки та безчинства, і розповідь Роллера про те, як розбійники підпа­лили з усіх боків місто, щоб допомогти йому втекти з-під шибениці. Сюди ж відно­силася трагічна розповідь Косинського про його безчестя. Вислухавши цю розпо­відь, Карл Моор негайно поринув мститись, але самої помсти в творі не показано. Епізод штурму замку Моорів також не показаний розгорнуто. Справа тут не тільки в тому, що на сцені важко показати масові епізоди. Авторський задум глибший: Ф. Шіллер намагався перш за все зазирнути в душу персонажів, показати їхнє став­лення до подій та до власних вчинків. Ось чому у творі багато монологів, перш за все головних антагоністів – Карла і Франца. Характеризували герої також через пісні, які співали. Це пісня Амалії про прощання Гектора з Андромахою, пісня Кар­ла про Брута і Цезаря, пісня розбійників. Розкриття характерів, внутрішнього сві­ту персонажів дало змогу авторові винести на розгляд глядача певні моральні про­блеми.

“Розбійники” задумані як соціально-психологічна драма. Соціальні начала роз­кривалися в прагненні персонажів посісти певне місце в суспільстві. В цій драмі намагалися утвердитися всупереч моралі (Франц), інші – намагаються повернути собі це право справедливою силою (Карл), треті прагнули відстояти це право як своє законне (Амалія), ще інші втрачали його внаслідок слабкості та пасивності (граф Моор). Розбійники оголосили війну суспільству, а себе ставили поза ним.

Психологічне начало розкривалося дуже широко – через показ переживань, думок, життєвих позицій персонажів. Особливо це стосувалося трьох головних пе­рсонажів – Карла, Франца і Амалії.

Відзначимо, що в основу композиції твору покладено принцип контрасту. Це не лише контрастне чергування сцен, а й протиставлення образів – персонажів. Проти­ставлялися два брати – Карл і Франц, один з яких чесний і порядний чоловік, ін­ший – негідник. Розбійники протиставлялися їхньому ватажку – Карлу Моору, який дуже відрізнявся від побратимів характером і мотивами вчинків: він праг справедливості, в той час, як вони з метою пограбування шукали небезпечних при­год. Серед розбійників одні викликали відразу, як цинічний Шпігельберг, інші – симпатію, як Косинський. В замку Моорів безвільний, легко схильний до чужих впливів старий граф різко відрізнявся від вольової та розсудливої Амалії.

На початку п’єси Карл постав перед читачами як студент Лейпцизького універ­ситету. Це людина невпинної енергії та світлого розуму. Його улюблений письмен­ник – Плутарх, відомий автор героїчних біографій людей античності. Однак у су­часному житті Карл не бачить ні таких героїв, ні можливостей здійснювати героїчні вчинки. Тому енергія юнака знайшов вияв у студентських легковажних витівках. При цьому він ніколи не принижував людської гідності, не обманював простодуш­них, не кривдив бідняків. Йому неприємно вислуховувати цинічну оповідь Шпіге­льберг про його підлі вчинки.

За отриманий борг герою довелося відсидіти у в’язниці. Відтоді жандарми сте­жать за ним та його друзями.

Карл вирішив покінчити з минулим. Він надіслав батькові листа, де щиро каявся у своїх помилках. Відповідь, написана рукою брата, неначебто від імені батька, вразила його. За якусь мить він виявився викинутим з суспільства і відірваним від рідних. Йому не залишалося нічого іншого, як пристати на пропозицію своїх това­ришів і стати отаманом ватаги розбійників. Карл оголосив війну суспільству, де віднині для нього не було місця.

Карл. “Мій дух прагне подвигів, душа свободи. Убивці, розбійники – цими словами закон кинуто мені під ноги… Люди заступили мені людство, коли я волав про людяність. То ж геть від мене співчуття і людське милосердя! Немає в мене бі­льше батька, немає більше любові – хай кров і смерть навчить мене забути все, що було колись мені дороге!”

Отже, Карл хотів забути про все, що пов’язувало його з минулим життям. Для ньо­го віднині не існувала і церкви: як могла вона втішити людину, коли зіпсована сама?

Карл. “Вони проповідують любов до ближнього і з прокльоном відганяють від своїх дверей вісімдесятирічного сліпця. Постають проти зажерливості, а самі ви­нищують населення Перу задля золотих злитків… Сушать собі голови, як це могло статися, що природа породила Іуду Іскаріота, а навіть не найгірший з них продав би святу трійцю за десять срібняків… о, Бодай на вас загибель, фарисеї, фальшувальники істини, мавпи божества!”

Але так само Карл далекий і від розбійників, про що свідчили його слова і слова одного з його товаришів.

Рацман. “Він не вбиває, як ми, задля по грабунку. Про гроші він, видно, не дбає… І навіть ту третину здобичі, яка по праву йому належить, роздає сиротам, або платить за навчання бідних, але талановитих юнаків. А коли треба пустити кров поміщикові, який дере шкуру зі своїх селян, або провчити негідника в золотих га­лунах, який перекручує закони і сріблом замилює очі правосуддю, або якогось ін­шого панка тієї ж масті – отут, хлопче, він у своїй стихії і шаленіє, як чорт, немов кожна жилка в нього фурією стає.”

Таким чином, Карл Моор залишився зовсім самотнім у світі. Розбійницьке жит­тя не заспокоїв і не загоїв його душевних ран. Він страждав від внутрішнього роз­ладу, бо усвідомлював, що пролита кров не підносить людини у власних очах, а тим більше не робить її героєм в очах ближнього. Спостерігаючи за величним захо­дом сонця, говорив:

“Так вмирає герой. Хочеться схилитися перед ним… коли я був ще хлопчи­ком, моєю улюбленою мрією було так жити і так померти (з прихованим болем). Дитячі мрії.”

Так наскільки він далекий від своїх кумирів – героїв Плутарха! Якими нік­чемними перед масштабом історії видалися його кривди і вчинки! Замість за­буття, про яке він мріяв, – нові тривоги й страхи. Новому члену ватаги Косинському він сказав: “Хочеш мати гучне ім’я і почесті? Хочеш підпалами й убивствами купити безсмертя? Запам’ятай, юначе, не для вбивць і паліїв зеле­ніють лаври! Не тріумфи переможців чекають на бандитів, а прокльони, небез­пека, смерть та ганьба”.

Та найстрашніше – це муки сумління за невинно пролиту кров: “А звідки тобі відомо, що я не бачу жахливих снів? Або що я не зблідну на смертному ложі?”

А розірвавши всі зв’язки з суспільством, Карл Моор втратив опору в житті, сенс існування: “Хто буде мені порукою? Усе навколо таке похмуре… Заплутані лабі­ринти.. ніякого виходу… немає зірки провідної”.

В монолозі п’ятого акту, який за своєю вагомістю наближався до знаменитого монологу шекспірівського Гамлета, герой розмірковував про смерть як про єдиний вихід з ситуації, що склалася, але що чекав на нього після смерті.

Карл. “А що як ти закинеш мене самого у якийсь спопелілий світ, що від нього ти відвернув свої очі і де тепер попереду мною не було нічого, крім ночі в самотині вічної пустелі.”

Чи не буде виявом легкодухості його добровільна втеча з життя?! Ні, він гото­вий нести відповідальність за свої вчинки вже тут, на землі.

Лише дізнавшись в замку правду про батька і брата, знайшов, нарешті, гідну ме­ту: помсту за безчестя батька.

Однак, людська кров – завжди кров і навіть справедливе вбивство – страшне вбивство, і ось Карл із жахом почав розуміти, що і це вбивство – таке ж злочинне, як всі попередні. Воно не міг очистити його. Адже, віддаючи наказ вбити Франца, він не рахував з батьківськими почуттями старого графа, позбавляючи батька сина. Навіть злочинець залишався сином для батька. Так мимоволі додав Карл ще один злочин до попередніх.

Коли герой дізнався, що помста здійснена, але не розбійниками, а рукою самої долі (Франс убив сам себе), він сприйняв це як знак неба. Безкінечний ланцюг убивств та злочинів нарешті перервано. Відтепер царюватиме милосердя. Карл за­лишив своє страшне ремесло. Але невблаганна доля приготувала йому останній, найжорстокіший удар. Настав час розплати за скоєні злочини і для благородного розбійника.

Розбійники ввели Амалію, яку вони вважали воєнною здобиччю. Дізнавшись, хто перед ним, любляча Амалія простила Карлу його злочинне ремесло. Він воск­рес серцем. Але в ту мить, коли життя наповнилося для нього новим високим зміс­том почуття щастя, розбійники стали вимагати від нього найвищої жертви – життя Амалії.

Карл почував себе приреченим. Порушити присягу він не міг. Минуле чіпко тримала його у своїх руках. Мабуть, він великий грішник, і вже ніколи йому не бу­де спасіння. З гіркотою відвернуться від Амалії. Дівчина, щойно знайшовши коха­ного, знову втратила його, цього разу вже назавжди. Життя для неї не мало сенс. Вона попросила Карла, щоб він її вбив. Хтось з розбійників вже здіймав рушницю, але Карл власноручно вбив кохану. Так він довів вірність присязі, що дав колись розбійникам, але залишитися з ними після скоєного вже не міг. Тепер він думав про те, що змусить сам себе покарати за все – і за всі злочини в богемських лісах, і за смерть батька, і за загибель Амалії.

Весь цей заключний епізод – блискучий зразок Шіллерового трагізму. Карл Моор подібний до героїв давньогрецьких трагедій, сам визначив свою долю і сам обрав смерть. Але й тут він думав про людське, земне: хоче, щоб за його голову одержав нагороду бідняк – батько одинадцятьох дітей.

Шіллер у своїй драмі не тільки схвалив благородний протест Карла (про це на­гадує епіграф до твору – “На тиранів”), а одночасно показав хибність індивідуа­льного протесту. Здійнявши руку помсти, нехай навіть з благородних міркувань, людина рано чи пізно зруйнує своє власне життя та життя своїх близьких.

Розкриваючи тему протесту і волелюбства, драматург порушив в драмі й ін­ше не менш важливе питання: якщо проти насильства боротися знову ж таки на­сильницькими методами, то чи не перетвориться і сам благородний месник на злочинця.

Так виникла тема моральної відповідальності кожної людини за свої вчинки. Згідно із задумом автора, розплата неминуча для кожного, хто порушив мораль­ний закон.

У драмі відтворено протистояння двох братів – Карла і Франца, синів графа Моора, носіїв двох протилежних світоглядів. Карл ненавидів убозтво навколиш­нього життя, ставився з презирством до тих, хто улесливо корився володарям, утискав злидарів. Він не хотів жити за такими законами, завдяки яким так добре жило­ся лицемірам, пройдисвітам, лихварям. “Чи ж втиснути мені своє тіло в корсет, чи ж зашнурувати законом волю?” закон примушує плазувати слимаком те, що пови­нно літати орлом”. Герой у глибині душі чистий, добрий юнак. Дізнавшись про рі­шення батька позбавити його спадку, він впав у відчай, особисту образу сприйняв як прояв несправедливості, що вже стала нормою в людських стосунках. Він із то­варишами ховався в богемському лісі, став ватажком розбійників. Карл почав гра­бувати багатих, вельможних, тих, хто мав владу і допомагав знедоленим та гнаним.

Зовсім протилежних ідей та принципів дотримувався його брат Франц. У цьому образі Шіллер показав людину цинічну, без честі, сумління, жорстоко­го егоїста. Облудно виставляючи в чорних фарбах студентське життя брата Кар­ла, він ганьбив його перед батьком, домагався, щоб увесь батьківський спадок перейшов до нього. Більше того, він претендував на руку нареченої Карла – Амалії. Мета життя Франца – задоволення власних пристрастей. Він виправдо­вував будь-який свій злочин, вважав, що честь, сумління потрібні лише просто­люду. Франц прагнув влади і грошей і вважав, що не існувало такої перешкоди, яка б завадила йому домогтися свого.

Рідного батька він переховував у вежі і прирікає на голодну смерть. Тим ча­сом Франца почали переслідувати жахливі видіння, які можна назвати муками зневаженого сумління, – розплата за жорстокість та злочини. Своєю бездушні­стю він прикрашав навіть власний герб: “Блідість злиднів і рабського страху – ось кольори мого герба”. Франц не в змозі подолати докорів сумління, жаху пе­ред неминучою карою. Зрештою, наклав на себе руки, одначе, не переміг і Карл. У фіналі драми його охопило сумнів: чи вірний шлях він вибрав і зрозумів, що не тим шляхом він пішов. За свої злочини розплатився смертю батька та нарече­ної Амалії, прийшов висновку, що в природі не існувало благородного вбивства чи високої помсти. Він побачив користолюбство, жорстокість розбійників, які робили його справу несправедливою і вирішив здатися владі, “по дорозі сюди мені довелося розмовляти з одним бідняком. У нього одинадцятеро дітей. Тися­чу луїдорів обіцяно тому, хто приведе живим великого розбійника. Цьому бідо­ласі можна допомогти”.

Без честі й слави загнув розбійник Шпігельберг. Розбій пробуджував у ньому тільки ниці почуття. Він полюбляв цинічно вихвалятися своїми підлими та жорсто­кими вчинками. У глибині душі ненавидів Карла за його гуманність та шляхетність і чекав лише нагоди, щоб убити його. Проте його самого викрили і скарали розбій­ники.

Промовистою здалася загибель розбійника Швейцера. Він у душі карався і му­чився через грабунок та вбивства і бажав звершити по-справжньому героїчний, шляхетний вчинок. Карл Моор доручив саме йому вбити негідника Франца, здійс­нивши акт справедливої помсти. Цим вчинком Швейцер сподівався очистити душу від скверни гріха. Однак, як відомо, Франц сам себе покарав. Швейцер зрозумів, що доля відбирає у нього можливість очиститися душею і залишає його нерозкаяним грішником. У відчаї він заколовся кинджалом.

Найтрагічніша у п’єсі доля Амалії. З боку моралі це бездоганна особистість. Вона відразу ж розгадала злочинну натуру Франца, весь час гуманно ставилася до старого графа, зберігала вірність Карлу і простила йому, коли дізналася, що він розбійник. Її смерть від руки нареченого – трагічна, бо несправедли­ва: адже ніякої провини ні перед Карлом, ні перед людьми за нею не було, її загибель сприймалася не як спокута, а як жадане звільнення від тягаря трагіч­ної долі.

У “Розбійниках” Ф. Шіллер показав суперечність між правом людини на про­тест, з одного боку, та злочинністю будь-якого насильницького протесту – з іншо­го. Це протиріччя відтворене в драмі як трагічне, бо воно, на думку Шіллера, в реа­льному житті нерозв’язне.

Різні варіанти сюжету про “благородного месника” знаходимо у творчос­ті Дж. Г. Байрона (“Корсар”), В. Скотта (“Роб Рой”, “Айвенго”), О. Пушкіна (“Дубровський”), М. Старицького (“Розбійник Кармелюк”), Моральна пробле­матика “Розбійників” справила великий вплив на творчість Ф. Достоєвського і Л. Толстого.

Тема розбійництва підказана Ф. Шіллеру не тільки літературою, а й конкрет­ними обставинами в Німеччині в середині XVIII сторіччя, коли “спільне невдо­волення набувало часто форми анархічних, бунтарських виступів”. Розбійницькі шайки з’являлися то в одному місці, то в іншому, деякі з них переслідували со­ціальну мету. Банда розбійників, представлена Ф. Шіллером, слугувала наочною ілюстрацією трагічності передових прошарків німецького суспільства того часу. Вона формувалася з усіх чим-небудь невдоволених. Природно, що лише незнач­на частина її прониклася ідеями Моора, а більша – захопилась прямим розбо­єм. Та маса, на яку хотів спертися Карл Моор, опинилася – і не могла ін­шою виявитися – нездатною до сприйняття його ідеалів, і опора ця повинна була рухнути.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


НЕНАВИСТЬ ДО ДЕСПОТИЗМУ І ПРИСТРАСНЕ ПРАГНЕННЯ ЗМІНИТИ СОЦІАЛЬНИЙ ПОРЯДОК У ДРАМІ Ф. ШІЛЛЕРА “РОЗБІЙНИКИ”

Categories: Твори з зарубіжної літератури

Links