“Нелюди і люди у романі Ліни Костенко “Маруся Чурай”

У своєму романі в віршах “Маруся Чурай” письменниця Ліна Костенко піднімає важливі життєві питання, серед яких збереження кращих людських якостей, добро заради інших та розуміння поганого та хорошого у оточуючому нас світі. Людина на протязі усього свого життя постійно зустрічається з різноманітними труднощами, іноді навіть з жорстокістю та підлістю не тільки сторонніх, але й досить близьких людей. І все-таки, не зважаючи на будь-які труднощі, людина повинна знову і знову підійматися, закликаючи на допомогу небачені резерви сили і стійкості.

Один раз витримати випробування – це замало, а ось витримувати випробування все життя, коли треба берегти гідність та честь – такого гідна лише справжня людина.

Для того, щоб простежити, як жили герої історичного роману Л. Костенко у божевільному світі того часу, для того, щоб зрозуміти, хто з них не зрадив, не схибив собі, своєму високому призначенню бути справжньою людиною, треба перекинути своєрідний місток від сучасного до минулого.

На мій погляд, основним критерієм оцінювання людини у творі є ставлення до головної героїні твору Марусі людей під час судового процесу над дівчиною. Марусю звинувачує

мити Гриця, Галя Вишняківна та Семен Горбань – люди, які ставляться до життя як до процесу збагачення. Під час суду мати Гриця спочатку навіть визиває співчуття, бо що може бути найгіршим, ніж загибель сина. Але надалі, дізнаючись зміст буття Бобренків, ми бачимо, що єдиною метою їхнього життя залишилося збагачення. Хоча її чоловік і намагається стримати жінку у зажерливості і егоїстичності, згодом він і сам стає таким же самим.

Ще один свідок, який виступає на суді проти Марусі – це Галя Вишняківна. Ця особа пихата, обмежена і самовпевнена. Вона не вміє любити, усі людські почуття для неї заміняє нестримне бажання вийти заміж. Разом з нею жорстокість до Марусі виявляє Семен Горбань, бо дуже хоче догодити своєму багатому родичеві Вишняку. Він і сам злодій, він ниций духом і обмежений, він не може зрозуміти красу та глибину душі Марусі.

Усіх цих людей поєднує ницість душ, убогість та дрібність існування. Для цих персонажів немає нічого святого, бо в житті їхньому одна єдина мета – це збагачення, збагачення будь-якою ціною. Розмірковуючи про них, досить важко назвати цих персонажів людьми, скоріш це нелюди, які втратили усе людське і забули про одвічні суспільні цінності.

А ось захищають Марусю представники козацтва, бо козацтво – це зовсім інший світ, в якому вже в той час був демократичний устрій з законами та звичаями, в основу яких покладені кращі моральні надбання народу та справжні людські взаємовідносини. Відверто і красномовно виступив на суді Іван Іскра, який щиро та без відповідно кохав Марусю. Саме він привіз документ про помилування Марусі, підписаний самим Богданом Хмельницьким. Іван добре розумів, що, стративши Марусю, кати знищать справжню красу мистецтва. А що ж буде далі? “А як тоді співатиме Полтава? Чи сльози не душитимуть її?” У відповідальний момент Іскра здатний на лицарський і благородний вчинок. Він, гонець до гетьмана, боїться на своєму шляху ворожої кулі або пастки, бо йому треба довести цю справу до кінця. “Якщо я впаду, – не врятована пісня, задушена пісня в петлі захрипить”. Козаку притаманне благородство, не суєтне, не силуване, не демонстроване напоказ, але неодмінне. Іван характеризується поєднанням чоловічої сили і вразливої душі. І саме в постаті Івана козаки у цьому творі виступають як справжні люди, гідні цього високого звання, саме вони протистоять нелюдам, для яких у житті немає нічого святого, окрім власного збагачення.

Звільнена Маруся після смерті матері відправляється на прощу до київської Лаври. Її подорож розореною країною і суцільне народне горе духовно відроджують дівчину. Раніше Марусі здавалося, що “нікому немає гірше в світі, як мені”, але проходячи воістину пекельними колами, дівчина усвідомлює, що її особиста біда лише крапля у всенародній трагедії: “Комусь на світі гірше, як тобі”. І від доторку до помноженого на мільйони горя співвітчизників душа дівчини оживає:

“Чи серце знову плакати навчилось
На цій дорозі в Київ із Лубен?”

Саме таке осмислення образу головної героїні роману надає нам у своєму творі Л. Костенко. Письменниця відображує особисту трагедію Марусі в злитті з долею всього народу і країни, та підносить її образ до висот узагальнення:

“Звитяги наші, муки і руїни
Безсмертні будуть у її словах.
Вона ж була як голос України,
Що клекотів у наших корогвах!”

Пройшовши емоційним мостом, прокладеним письменницею, можна визначити ту межу, яка відділяє людей і нелюдів. Це:

– глибока душа.

– поняття людської моралі – чесність, добро, благородство.

– гідність людини, яка вимірюється ступенем участі її в долі страждаючого світу.

– справжня людина має своє обличчя – однакове і вночі, і вдень, у будь-яких обставинах і навіть у смерті.

Отже, історичний роман Ліни Костенко сприймається як сучасний, бо він примушує нас ще раз замислитись, якою насправді повинна бути людина, щоб земля “віддала нам своє найдорожче – сіль”. Сьогодні ми самі вчились жити, завтра нашим вчителем стане саме життя, іноді важке, нестерпне. Л. Костенко стверджує, що внутрішні можливості людини безмежні, і про це треба пам’ятати, треба завжди боротися за людину в собі, за своє незаплямоване сумління, за те, щоб бути людиною, а не нелюдом.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


“Нелюди і люди у романі Ліни Костенко “Маруся Чурай”

Categories: Твори на задані теми

Links