Коли те Хабаровський стрімчак високий був, у три поверхи, напевно. Там у руїнах Мерге кен жив. Один, ніхто його не знає. Ось один раз у сні або наяву хто те говорить йому:
- Вистачить тобі лежати. А ну но, вставай, іди на вулицю, хоч подивишся, як люди живуть. Чого ти усе лежиш, лежиш, лежиш – скільки років уже, голий, у золі, у бруді весь…
Це мені сниться, напевно, – думає хлопчик. - Сон це.
Знову заснув. Знову голос чує: – Вставай, вистачить тобі лежати. Ніяк не зрозуміє хлопчик, хто йому встати велить. Задрімав. А голос знову його будить.
Що те мені не по собі зробилося від цього голосу, – думає Мергекен. - Добре, устану, подивлюся, як люди на білому світлі живуть.
Устав, а вийти не може. Там стукне – стіна глуха, виходу ні, там стукне – скрізь стіни. Потім у одному місці штовхнув – двері відкрилася. Світло такої яскравий бризнув, що впав хлопчик: перший раз сонце побачив, адже увесь час, як хробак під землею, лежав.
Почуває: так добре йому, так приємно й тепло, сонце пече, ріка у обидва боки – кінця її у жодній стороні не видне. Спустився на берег. Беріг увесь галькою посипаний. Став відіграти хлопчик, будинку з гальки будувати. Потім бачить і чує: три човни здалися, у них голоси лунають. На першому човні красуня їде, на інших – слуги: ольчи, ке кечен і старий мафа. Старий говорить:
- Давайте пристанемо сюди, саме час обіду. Дивитеся, яке місце гарне, піщане. Будемо тут варити, відпочивати.
Хлопчик раніше людей не бачив, злякався, пішов за кущі, там яма був, повний рідкому бруди. Він у бруд шубовснувся, сховався там. Причалили човни. Старий пішов до ями, бачить: що те там живе є – м'ясо не м'ясо.
- Ого, – говорить, – тут, напевно, давно люди жили, Сусу амбани – злий дух – на занедбаному місці залишився.
Витягся хлопчика з ями, до човна приніс, велить слугам:
- Добре, дайте йому поїсти. Якщо він їсти стане, значить – це людей. А їсти не буде, значить – Сусу амбани. Тоді побийте його до смерті й назад у яму киньте.
Виконали його наказ. Хлопчик думає: Швидко швидко є стану – боїться, щоб не побив його. Заквапився, захлинувся, не може зітхнути.
- ПРО про, це теперішній Сусу амбани!
Побили його слуги, кинули у яму, він без свідомості впав, лежить.
А слуги човна відіпхнули, поїхали своєю дорогою.
Надвечір Мергекен у свідомість прийшов, став поповзом додому добиратися. Добрався, спати ліг на тому ж місці, де раніше лежав. Боляче йому, усе тіло розбите, заснув яке як. Чує, бидто б хто те плаче або співає: плач не плач, пісня не пісня, а голос такий приємний і жалібний жіночий:
- Знущалися ви над цим хлопчиком, били його, весело вам було мучити його…
Мергекен із труднощами голову підняв, на скелю подивився: там красуня Фудин на колінах коштує й плаче, і співає, і особа у неї легкою матерією закрите.
- Селе Мерген, якщо ти спиш і негарний сон бачиш, то у сні слухай мене. Якщо прокинувся – наяву слухай. У тебе мати є, вона у стрімчаку живе. Як довідалася вона, що люди тебе побили, обурила воду у ріці, не могли човна вигребти проти плину біля стрімчака. Два човни перевернулися, тільки одну мою на берег викинуло. Скажи своєї матері, нехай винесе на поверхню із дна наші човни, а людей, що втопили, пожвавить…
Не знаю, як знайшла ця красуня Селе Мергена, тепер просить благає його. Устав Селе:
- ПРО про, сестра, давно б мене розбудила, я б давно вам допоміг. Підемо до моєї матері Сенгени мама.
Пішли вони. На стрімчаку начебто будинок коштує, стовп – гусаки тора є у ньому й голден, і казан. Старий і баба на колінах коштують, кабана у жертву приносять, великий такий кабан, трехгодовалий. Та сен куркою курять біля гусаки тора.
Фудин говорить старому:
- Батько, ти ж умієш жертву приносити. Ти молитися повинен. Устань на коліна й проси, щоб усі добре було нам, щоб ми наш шлях далі продовжували, щоб нічого з нами більше не трапилося.
- Ні, – відповідає батько, – не вмію я, донечка, молитися. Може, ти сама вмієш?
Дочка на коліна встала, особу закрила, поклони - лась Селе Мергену, запекла свою пісню, стала у ній батька сварити:
- Як це ти так щасливо жив, що навіть молитися тобі не про що було? Зуби вже випали від старості, волосся посивіли, а ти так нічого дотепер і не зрозумів…
Потім до матері Селе звертається:
- Зглянься над нами. Ті люди, которе твого сина били, не знали, що він не Сусу амбани, а жива людина. Вибач їх. Зроби так, щоб вони й цілі, і непошкоджені були. Куди прагли поїхати, нехай туди їдуть. Благаю тебе, у жертву кабана трехгодовалого принесемо.
- Ну, добре, добре, – зглянулася мати, помолилася, і стали човна й люди цілі, нібито й не тонув ніхто. Як були, так і є. Стала Фудин Селе Мергену як рідна сестра. Залишилася вона з його матір'ю, а Селе зі старим у його човні відправився. Старий ласкавий такий став:
- Вибач, – говорить, – ми нічого не розуміли, не знали, що тут місце не простої.
Їдуть вони, чи далеко, чи близько, не знаю. Одного разу вночі сплять у човнах люди, утомилися за день. А ріка вузька отут, праворуч, і ліворуч стрімчаки, ось ось зблизяться, ріку перекриють. Мерген чує: начебто двері скрипнули, звідти й звідси, з обох стрімчаків.
Жіночий голос:
- А, подружка екени, Селе Мерген сюди їде. Він не такий, як інші юнака, він – шаман і мухан, його Сенгени мама виховала. Мені над ним подшутить хочеться, давай обидві човни стрімчаками стиснемо, стукнемо друг про друга. Пустьселе не радіє, нехай не хвастається, що він мухан.
Та звідки не візьмися – відразу по обидва боки приползли чорні хмари, начебто чудовисько страшне. Сшиблись хмари й човна сшиблись друг про друга, у друзки їх рознесло, нічого не залишилося. Мерген опам'ятався: замість човна – досочка маленька, і він на ній бовтається. А навколо вода, з неї стрімчак невеликий стирчить. Кинули хвилі досочку на стрімчак, Мерген за. камінь зачепився, сіл на нього, і ні туди й ні сюди.
Ранком гроза пройшла, сонце вийшло, добре стало. Знову Фудин говорить подружці:
- Давай подушки, ковдра, я пил витрушу. Бачиш, яка гарна погода встановилася!
Ось обидві Фудин пил стряхнули з подушок, з ковдри, посміялися, у будинок пішли. А сонце усе сильніше пече. Нікуди Мергену подітися. Ледве підсунешся – відразу у воду впадеш. Не нагнутися, ні пошевельнуться, ледве живий сидить. Камінь розжарився, дихати нема чим на ньому. Закапали сльози у Мергена, став він співати – свою матір про рятування просити:
- Ой, горі мені! Невже, мама, ти не знаєш, як я пропадаю, гину тут із за дві Фудин. Вони мене вбивають – мені кривдно. Підніми з півночі бурю й грозу, удар блискавкою у стрімчак, навпіл його розколи, і нехай там обидві Фудин залишаться.
Та негайно налетіла гроза, розколола стрімчак, човни й люди цілі й непошкоджені зробилися, далі їдуть, начебто нічого не трапилося. Напевно, довго вони їхали, поки Ирген на березі не побачили. Зійшли люди із човнів, у Ирген відправилися, а Селе один залишився у човні. чи Те спить, чи то дрімає, чує: хто те дах будиночка розгорнув – там дверцята є. Зайшли. Знову дві Фудин. Він їх по шерехові довідався. У однієї щоки червоні, у іншої – чорні. У човні вогнище є й казан. Ось старша Фудин ножичок дістала, мізинець собі відрізала, побрала мідну посудину китайський, стала туди кров з мізинця капати. Капала, капала – повну посудину став. Потім приставила назад відрізаний мізинець, приріс він, начебто й не відрізали його. До вогнища підійшла, на вугіллях гріє посудина зі своєю кров'ю. Закипіла кров, Фудин налила її трошки у чашечку, подала Мергену. Він не бере, нібито спить. Фудин чи те заплакала, чи то запекла:
- Мерген, якщо ти прокинувся, гарненько слухай, що я скажу. Ми почали битися з волосатим муханом Буюру, це звір такий, під землею живучий. Три роки тому почали з ним боротися. Він за океаном, за вічним туманом жив, у ямі. Яма хробаками, гадами всякими кишить. Тільки вчора ми його вбили й розв'язали відпочити, де ми завжди відпочиваємо. Є таке велике дерево. Усякий шаман там відпочиває й мухани туди після битви приходять. Тільки з усіх боків слухи йдуть: З'явився красень мухан – Селе Мерген. Усе дівчини спокій втратили, усе плачуть, співають. Деякі Фудин їдять і ложкою з кашею себе по голові б'ють. Усі люди у один голос говорять: Перший раз такий великий мухан з'явився на світі!
Селе дивується, слухає: він себе увесь час маленьким, брудним і слабким знав і раптом від їхніх слів сильним, могутнім, гарним себе відчув.
- Ось тому ми й прилетіли сюди, – говорять Фудин, – подивитися на тебе прилетіли. Птахами обернулися. Ми далі моря живемо, теж шамани, не гірше інших, аями дух наш заступник, едехе – наш друг. Вони можуть у людей перетворюватися, насправді – парфуми севеци вони. Коли небудь обов'язково побувай у нас, ти адже далеко будеш ходити.
Одна Фудин йому чашечку подала. Там що те червоне відіграє, піниться. Мерген думає: Це кров з мізинця. Випив – міцне, як спирт. Одружився він на шаманках Фудин. У цей час люди з Иргена повернулися, шаманки у птахів перетворилися, полетіли. Селе говорить їм:
- Я с вами не поїду, мені треба вбивці мого батька помститися. Він на іншому березі палаючого моря живе. Кипить море, полум'я прямо по воді стелиться. Ніхто туди не може підійти. Дегдар хан – владика цього палаючого моря.
Відправився Селе Мерген. Прагне – летить, прагне – іде. Богатирем уже став, такий ставний, здоровіший, могутній. Молодша дружина шаманка йому говорить:
- Ти на важкий шлях устав. Як через палаюче море перейдеш? Ось, на тобі на допомогу. - Зняла із шиї золотого йоржика, віддала чоловікові. - Підійдеш до палаючого моря, кинь йоржика у воду. З'явиться перед тобою крижана доріжка міст. Ти по ньому б - стро швидко біжи. Та ми будемо разом з тобою як ніж і кресало, які у тебе на поясі висять.
Добрався Селе до киплячого моря. Вода скрізь палає, клубиться, димно, нічого не видне. Постояв Селе, згадав: Йоржик у мене є. Кинув його – утворювалася крижана доріжка. Він біжить по ній, а вона за ним тане. На іншому березі виявився Мерген. На березі – бачить: золотий йоржик – цілий і непошкоджений лежить. Надяг він його на шию, став мухана викликати:
- Виходи на бій, ти, убивця мого батька!.Мухан чує голос, сміється:
- Комариний писк звідки те лунає, іди, слуга, роздави його.
Слуга йде, руку над очима козирком від сонця тримає, шукає комара:
- А а, геть звідки голос лунає. Хазяїн, дивися, геть коштує, менше вошки.
Селе розсердився, кулаком слугу вдарив, голову йому зніс. Голова прямо до мухану полетіла, вікно пробила, на стіл перед муханом упала.
- Дивися, який мій слуга сильний: зніс голову із цього негідника.
Став голову й так, і отак повертати, довідався свого кращого слугу:
- Виходить, тепер треба йти самому битися. Бойовий одяг надяг, пояс зав'язав, косу навколо голови закрутив. Іде, у землю провалюється, до самих колін. Гуде земля, а він, як гора, іде.
Розігнався Мерген, назустріч мухану побіг. Сшиблись вони, б'ються. Де горбок був – там яма стала. Де яма була – горбок утворювався. День із ніччю змішалися: така битва йде. Мухан говорить:
- Починаєш із мною битися – не дні, не ночі – року вважай.
Іноді Мерген бачить: до колін сніг під ним. Оглянеться – трава зелена навколо. Почуває він: випливає з нього сила, мало залишилося. А мухан хоч би що. Сміється:
- Ти що спотикаєшся? Я старий, та й то не зігрівся від боротьби.
Селе його просить:
- Відпусти мене, я піду із землею, із сонцем попрощаюся.
Мухан відпустив, сам сіл трубку курити. Мерген іде із землею й сонцем попрощатися. Отут жіночий голос пролунав, пре Мергену:
- Ти слухай мене, Селе Мерген. Я – дочка мухана. Обидві твої дружини й твоя мати ганяють мене, заклювали зовсім, велять мені душу батька дістати. А душу його там зберігається, куди ніхто не може дійти. Туди мене посилають…
Мерген бачить: і правда, три птахи літають. Одна, як птах коори, на якій шаман у загробний мир літає. Інші – чорними й білими смугами покриті, як пояс, ганяють усі три дочку мухана. Принесла вона душу батька, теж у птаха перетворившись, тримає у дзьобі:
- Ось, побери, Мерген. Своїми руками тобі душу батька віддаю. - Спускає йому золота скринька. - Там є черепаха, розпореш їй черево – два яйця у ньому. Одне наскрізь на світлі просвічує, інше – строкате, некрасиве, із брудними плямами. Розбий його – там душу мухана і є. Світле яйце сам проковтни.
Побрав Мерген скринька, так, як веліла Фудин, зробив. Світле яйце проковтнув, строкате розбив. З'явився зі строкатого маленький хлопчик. Мухан побачив, говорить:
- Що під час битви знайдеш – треба мені віддавати.
- Ну вже немає.
Висмикнув руки хлопчикові – г - у мухана руки відвалилися. Ноги висмикнув у хлопчика – у мухана ноги відвалилися. Як подушка став. Хто то подає Мергену мітелку й лопагку маленьку. Він їх мухану на пояс прив'язав:
- Поїдеш у буни, зустрінеш мого батька – будеш йому слугою. Мітелкою будеш довкола нього підмітати, лопатою – вугілля у голден підкидати, щоб йому тепліше було.
Мухан говорить:
- Краще не муч мене, убий.
Висмикнув Мерген хлопчикові голову – і у мухана голова відвалилася. Пішов туди, де мухан жив, і бабу його вбив. Сіл на його місце, став його їжу є, його питво пити. Потім обидві дружини Селе Мергена з'явилися.
- Іди, – говорять, одружися на дочці мухана. Він устав, валандається, вийшов на вулицю, обошелдом, бачить: стежка вузенька до лісу веде. Пішов по ній. Там будинок стоїть на восьми стовпах, візерунків на будинку багато всяких. Увійшов Мерген у будинок.
- А я я я а! - Красуня плаче вбивається, гол ден ножем коле: сама батька вбила, кається.
Мергена побачила, сльози змахнула:
- А чого тепер плакати! Батько теж людям зло робив.
Одружився на ній Мерген. Стало у нього три дружини. Один раз лежить він на спині, дрімає, бачить: аджеха над ним гойдається. Рот у нього ворушиться, шепотить:
- Мерген, тобі отут добре, весело з молодою дружиною. Про свою посестру зовсім забув. Нещастя у неї. Мухан рогатий її забрал, тримає у крижаній ямі. Рятуй її, так не затримуйся, а то у живих її не застанеш.
Мерген додому повернувся, бачить: бореться посестра з муханом. Ні накана, ні голдена – нічого не залишилося, усе розбите. Пішов бн у комору, де мисливське спорядження зберігали. Двері відкрив, а у коморі птах коори гойдається:
- Я давно тебе чекаю, бери мене із собою.
У куті на кінцях лиж два чоловічки сатка живуть.
- Бери нас із собою, – говорять.
Села сочу – кружки від лижних ціпків теж з Мергеном просяться. Усіх він із собою побрав і куртку прихопив, на ній – дев'ять ґудзиків, зі шкіри рисі зроблені.
- Ми твоєму батькові служили, – усі ці речі говорять, – тепер тобі будемо служити.
Надяг Мерген лижі, на голову – шапку соболину, птах коори на шапку йому села. Тільки три ґудзики на куртці застебнув. Дійшов до Амуру – вітер подуялся, бурячи піднялася. Пішов по льоду на лижах.
Де гальмував – там тороси залишалися. Коли повз Иргенов їхав – з будинків очеретяні дахи злітали.
Иргенхани кричать:
- Звідки ця бура узялася? Який те богатир на битву йде!
Знайшов Мерген рогатого мухана, переміг його. Сестру додому привів. Вона від щастя заплакала – дрібна річка побігла. Мерген від радості заплакав – більша ріка побігла. Дрібні річки завжди чистіше й світліше, чим глибокі.
Мерген із дружинами й сестрою великий Ирген біля стрімчака поставили, і з тих пір став називатися цей стрімчак Селе Хонко.