Найскладнішою постаттю у повісті “Ніоба” є Зоня

Своєю мрійливою вдачею, складом розуму і тонким відчуттям краси вона нагадує багатьох героїнь О. Кобилянської з її попередніх творів і, мабуть, найближче стоїть до Наталки (“Царівна”). Після батьківського дому Зоня в пору своєї юності переходить жити до дядька, теж священика, але без релігійного фанатизму. Зонин дядько не мав значних громадських ідеалів (хоч і полюбляв, подібно до Олекси, ліберально-патріотичні розмови про народ); жив він, як і багато священиків, “для себе”. Будучи людиною освіченою, дядько добре розумів потребу культурного

виховання молоді і відповідним чином прагнув виховати свою племінницю: “Учися й читай і це, й те, а при тім і господарства не занедбуй,- упоминав іноді вуйко, коли ми,- каже Зоня,- в бесіді сходили припадком на тему виховання жінок, їх становище в суспільстві, родині та щодо селянського люду. Щоб, мовляв, як станеш колись жінкою священика, і, як господь дасть, матір’ю, знала ти свої діти інакше виховувати, як наші чесні бабки й прабабки, та мала інші поняття про відносини між народом і інтелігенцією, ніж їх має велика частина інтелігенції, що або вже надт’о “рег о! і$-Іапзе” (на відстані.) держиться від

люду, або як не те, то вже до такої степені інтимна, що хіба за шию обнімайся та цілуйся. Перше – не приносить йому користі, а друге – розуму й хліба не дає” (ІІ, 323).

Дядько не на в’язував своїх поглядів Зоні, як це робила мати, а прагнув збудити в допитливої племінниці власні думки. З частих розмов зі своїм наставником Зоні найбільше запала в душу ідея культурного самовиховання, самоосвіти, ідея різьблення людської особистості до такої міри, щоби все стало викінченим, досконалим, тонким, і гармонійним, бо жінка “без тонших почувань – то як арфа без струн”. У прямуванні до такого духовного ідеалу і розвиваються морально-етичні шукання, прагнення Зоні. В образі Зоні письменниця, безсумнівно, втілила чимало своїх думок про етичний ідеал людини, але ототожнювати ідейну суть цього полемічного образу з поглядами письменниці на “нову людину”, ясна річ, не можна. У публіцистичній новелі “Балаканка про руську жінку” О. Кобилянська так висловилася про характер виховання “нової людини”: “Мусимо оглядатися при вихованні наших доньок і поза границі нашої “пито-мості” й рідного краю. Потонути в історію розвою людськості не на те, щоб вивчитися її напам’ять і блюстіти в товариствах як знанням яких там воєнних подій і геройств, але шукати гарних моделів жіночих, шукати характерів, особистостей, що впливали б на ситуацію й окру-ження своє не полом своїм, але прекрасними, великими примірними характерами” (ІІ, 542). Саме від таких особистостей, що своїм “великим примірним характером” стають прикладом для народу, О. Кобилянська сподівалася плідних наслідків у справі виведення свого народу на широкі дороги світової історії і культури. І хоч цей шлях буде затяжний, зате, як здавалося письменниці, надійний і певний. Такою “моделлю жіночою”, “духовно вирізьбленою”, естетично вдосконаленою – “гармонійною людиною” прагне стати Зоня. Розкриваючи в образі Зоні чимало своїх думок про “нову людину”, О. Кобилянська, як досвідчений художник, добре розуміла, що творити такий образ, який був би тільки рупором авторських ідей,- неможливо. Поразка, якої через це зазнала письменниця в другій частині “Царівни”, не пройшла марно. В образі Зоні вона відображає й ті риси, що були характерні для значної частини буржуазної інтелігенції свого часу, прагне створити повнокровний образ людини і розкрити її в складних суперечностях духу, борінні почуттів і думок.

Прямуючи до духовного ідеалу, Зоня спочатку поринає у світ “фантастичних мрій” і мимоволі починає відгороджуватися від навколишньої дійсності, від оточення. Спочатку цей відрив не бентежить героїні, навпаки, замкнута в собі дівчина знаходить втіху у своїх вимріяних ідеалах, усвідомлюючи, що самоосвітня праця, самовиховання не були для неї чимось штучним, удавано-показним, а потребою романтичної, мрійливої душі. Так тривало до тих пір, поки Зоня не зіткнулася з деякими аспектами реальної, правда, чужоземної дійсності. Побувавши серед народу з старовинною багатою культурою і високою освітою, Зоня мимоволі згадала свій культурно занедбаний народ з його “невимовним убожеством, утиском” і “нуждою, що змушувала його сотнями покидати свій шматок землі, століттями поливаної його кров’ю, та йти задля ліпших днів в чужину за море” (ІІ, 333). І Зоня пристрасно апелює до всіх “великих і потужних, освічених і насичених”, щоб подали “помічну руку оцим нуждарям… видобутися з багна, в котрім мучаться сотками літ”, бо й вони носять у своїй душі глибокі й гарні культурні скарби. Бажаючи всім серцем добра своєму народові, Зоня задумується не стільки над соціальними причинами народного життя, хоч і не обминає їх, скільки над тим, щоб видобути в народі його “душевні скарби”, його багаті в зародку ознаки культури і розвинути їх. Лише коли ми розвинемо народну культуру до високого рівня, думає Зоня, зможемо мати ту основу, ту “руку артиста”, яка доведе наших “гарних чоловіків” і “гарних жінок” до “остаточного викінчення”, до особистостей. А від таких людей, які “різьблять себе розумово”, збагачують “свого духа науками, мистецтвом і досвідами великих умів”, залежить прогрес народу. Своїми поглядами, ідеалами Зоня вся в майбутньому. А тим часом до реальної дійсності Зоня стоїть спиною і поки що не хоче включатися в корисну роботу для тих, що “мучаться сотками літ у багні”, бо не має такої ідеї, яка б “становила зміст її душі”.

Нареченому Олексі, який докоряє Зоні за бездіяльність, вона каже: “Я ще не знаю, Олексо, які вимоги поставить життя до моєї особи, одначе будь переконаний… що коли б воно жадало жертв і відречення, воно одержить їх від мене; але, будь певний, що це станеться без “музики й шуму”, бо тости не на часі, як і взагалі всякий “галас” противний мені до глибини душі” (ІІ, 335).

Зоню письменниця відділяє від національно обмеженої, галасливої буржуазної інтелігенції, яка скрізь і завжди проголошувала багато патріотичних (політичних і соціальних) гасел в ім’я “меншого брата”, а на ділі рвалася до “високих крісел” – державних посад (носієм подібних тенденцій виступає в повісті Олекса). Зоню письменниця наділяє великими потенціальними моральними силами й задатками. Та вся біда в тому, що Зоня, яка уміє аналізувати й оцінювати себе й своє оточення, не має де застосувати свої сили, не має кому приносити “жертви й відречення”, бо простого “приниженого й покривдженого в людських правах народу” вона не любить, “жахається того, що ще є неестетичне в низшім народі” (ІІ, 324), і тому не може “з ним брататися”. А чекати до тих пір, поки життя поставить якісь виняткові ідеї, що могли б заполонити душу

Зоні і розкрили б їй великі потенціальні можливості,- марна справа. Зрештою, й сама Зоня усвідомлює це, і її охоплює болісне відчуття самотності. “Мамо! – каже вона,- чи не було б воно ліпше зробити з мене вже з дитинства яку “ремісничку” і вислати в народ, щоб я попросту моїми спрацьованими руками від хати до хати приучувала селянських жінок до якого-небудь ремесла?

Кому я можу, отака, як є, користь принести? Мамо! Я турбуюся сама собою” (ІІ, 325).

До того ж Зоня при роздумах над життям відчуває, як нею починає оволодівати ще й почуття покори, зумовлене її релігійним вихованням вдома, те почуття, від якого дівчина так настирливо прагнула звільнитися раніше і яке весь час тяжіло над нею. Зоня не знаходить виходу із складних суперечностей, бо вона відірвалася від народу і навіть стоїть на грані зречення від своєї нації.

Устами матері Анни, яка пережила глибоку духовну кризу, письменниця висловлює глибокі й слушні думки: “Піди між люди, моє гарне, ніжне дитя, помір твої сили й розумові здатності на других – і ти віднайдеш себе. Віднайдеш і зміркуєш, якою повинна бути” (ІІ, 325). При цьому мати звертає увагу дочки саме на простий народ: “А народ шануй! Гляди-бо! Коли йдеш у ліс, ти не застанеш тут такого ладу, як в гарно виплеканім і з розвагою заложенім саді – та зате стрінеш ти в лісі таку силу й потугу, стільки несвідомої поезії і краси з першої руки, про яку в гарно виплеканім саді іноді й не снять, а тобі іноді з подиву серце замовкне, і ти б чимраз глибше й глибше в ліс заходила… Це – той наш народ, моя доню!..

Народ шануй!!!” (ІІ, 326).

Отже, О. Кобилянська в повісті закликає позбуватися віросповідних забобонів, національної замкненості, обмеженості, будувати свої морально-етичні ідеали на широкій основі загальнолюдської культури й гуманізму. Але письменниця засуджує молодь за те, що та, відкидаючи забобонність і національну замкненість, втрачає і благородне почуття любові до свого “погорджуваного народу”, відривається від нього і губить ідейну основу й опору – ту провідну зорю, що неодмінно повинна світити інтелігенції в її патріотичній діяльності впродовж усього життя. Тільки той зможе прислужитися до “розвою своєї народності”, вивести народ до “сходу сонця”, хто любить його “несамолюбною”, “всеобіймаючою, жертовною любов’ю”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Найскладнішою постаттю у повісті “Ніоба” є Зоня

Categories: Шкільні твори

Links