Мріють крилами з туману лебеді рожеві

Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 року в селянській сім’ї в селі – Бивнях Лубенського району па Полтавщині. Дитинство, що припало на роки війни, було трудним і голодним. Батько кинув сім’ю, і Василя виростила мати Ганна Федорівна. Писати вірші вій почав ще у шкільні роки, вміщуючи їх у шкільній стіннівці. 1952 року В. Симоненко вступив на факультет журналістики Київського університету. Під час навчання майбутній поет активно працював у вузівській літературній студії. Після закінчення університету В. Симоненко працював

у газеті “Черкаська правда”, потім – у газеті “Молодь Черкащини”, власним кореспондентом “Робітничої газети”. У цей час він і починає друкувати свої твори.

Перша збірка “Тиша і грім” побачила світ 1962 року. Подією в житті В. Симонеика стало обговорення його поезій на творчому вечорі в республі ганському будинку літераторів, де про звучали зокрема ті твори поста, які не могли на той час бути надрукованими Друга збірка поезій В. Симонепкії “Земне тяжіння” вийшла 1964 року, але поетові, па жаль, вже не судилося її побачити. 14 грудня 1963 року, на 29-му році життя, В. Симоненко помер після звірячого

та безкарного побитім його міліцією.

Не всі твори поета могли бути надрукованими за тодішніх умов, тому ча стина з них довгий час лишалася невідомою широкому загалові. Після смерті В. Симонеика його твори кілька разів перевидавалися: “Поезії” (1966), “Лебеді материнства” (1981), “Поезії” (1985), “Народ мій завжди буде” (1990). Варто згадати також збірку новел “Вино з троянд” (1965) та поеми і казки для дітей (“Подорож у країну Навпаки”, “Цар Плаксій та Лоскотон” тощо).

“Тиша і грім” засвідчила появу поета широкого мистецького діапазону, неабиякого художнього обдаровання, а головне – чесної, прямої життєвої позиції; суворого й ніжного, мудрого і наївного, який знав життя із “першоджерел” і мап усі дані, аби вирости в митця першої величини/правдивого виразника дум, сподівань і прагнень народу. Таким він увійшов до історії його духу, незважаючи на те, що перша збірка була водночас, на жаль, і останньою прижиттєвою книжкою поста”.

ЛЕБЕДІ МАТЕРИНСТВА

Мріють крилами з туману лебеді рожеві, Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві. Заглядає в шибку казка сивими очима, Материнська добра ласка в неї за плечима. Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати. Не пущу тебе колиску синову гойдати. Припливайте до колиски, лебеді, як мрії, Опустіться, тихі зорі, сипові під вії. Темряву тривожили криками півні, Танцювали лебеді в хаті па стіні. Лопотіли крилами і рожевим пір’ям, Лоскотали марево золотим сузір’ям. Виростеш ти, сипу, вирушиш в дорогу, Виростуть з тобою приспані тривоги. У хмільні смеркання мавки чорноброві, Ждатимуть твоєї ніжності й любові. Будуть тебе кликать у сади зелені Хлопців чорночубих диво-иаречені. Можеш вибирати друзів і дружину, Вибрати не можна тільки Батьківщину. Можна вибрать друга і по духу брата, Та не можна рідну матір вибирати. За тобою завше будуть мандрувати Очі материнські і білява хата. І якщо впадеш ти на чужому полі, Прийдуть з України верби і тополі, Стануть над тобою, листям затріпочуть, Тугою прощання душу залоскочуть. Можна все на світі вибирати, сипу, Вибрати не можна тільки Батьківщину.

ДЕ ЗАРАЗ ВИ, КАТИ МОГО НАРОДУ?

Де зараз ви, кати мого народу? Де велич ваша, сила ваша де? На ясні зорі і на тихі води Вже чорна ваша злоба не впаде. Народ росте, і множиться, і діє Без ваших иагаїв і палаша. Під сонцем вічності древніє й молодіє Його жорстока й лагідна душа. Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ! Пощезнуть всі перевертні й приблуди, І орди завойовників-заброд! Ви, байстрюки катів осатанілих, Не забувайте, виродки, ніде: Народ мій є! В його волячих жилах Козацька кров клекоче і гуде!


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Мріють крилами з туману лебеді рожеві

Categories: Твори з української літератури

Links