Мої роздуми над віршем Т. Шевченка “Минають дні, минають ночі”

Мене завжди хвилювало питання: чому деякі Твори, навіть якщо й стають популярними свого часу, швидко забуваються і поступово зникають у часі, тоді ні інші поезії живуть у віках і пам’яті людей. Мені здається, життя поезії залежить від того, наскільки глибокою є думка, висловлена в творі, наскільки імовірними є почуття, чи викликає витвір слова роздуми та переживання, чи залишає читачів байдужими. Тарас Шевченко – людина надзвичайного малярського та літературного таланту. Вже стільки десятиліть минуло з часу написання його віршів, а ми

все ще з захопленням читаємо їх, і вони не втрачають своєї актуальності. У цьому, як на мене, і полягає талант письменника – висловити оригінальні міркування, які служитимуть порадою в житті нащадкам, які будуть основою роздумів для читачів.

Поезія “Минають дні, минають ночі…” має, насамперед, нетривіальну композицію: умовно її можна поділити на дві частини. У першій частині ми спостерігаємо за згасанням природи, паралельно відбувається й згасання життєвої снаги у душі ліричного героя: “І не знаю, чи я живу, чи доживаю, чи так по сві ту волочусь, бо вже не плачу й не сміюсь…” Здавалося б, ліричний

герой відрікається від життя, не має сили та бажання боротися… Але одразу починається друга частина твору, яка за настроєм та навіть за ритмікою різко відрізняється від попередньої. Ми бачимо, що понад усе ліричному героєві не хочеться без барвного існування, безслідно змарнованого життя:

Страшно впасти у кайдани, Умирать в неволі, А ще гірше – спати, спати І спати на волі – І заснути навік-віки, І сліду не кинуть Ніякого: однаково – Чи жив, чи загинув!

Поет прагне повноцінного життя, яке не минеться, не буде непомітним, він прагне навіть не просто щастя, а долі, тобто “діяльності. духу”, думок та переживань, сили духу, яка в змозі подолати й злу долю:

Доле, де ти?

Доле, де ти?

Нема ніякої!

Коли доброї жаль, Боже,

То дай злої! злої!

Ці рядки проходять рефреном через увесь твір. Творчість Т. Шевченка неповторна, але й думки, висловлені автором через своїх ліричних героїв, – також часто оригінальні та по-філософськи глибокі. Багато хто з нас теж хоче не минути безслідно, боїться “сліду не кинуть”, а більшість тих, хто прагне визнання та слави – люди, які хочуть досягти чогось заради власних амбіцій чи заради грошей: слава заради слави, влада заради самого відчуття влади. Не таким постає ліричний герой Шевченкового твору: він прагне залишити слід не заради поклоніння натовпу, а заради роботи духу, самопізнання та саморозвитку, які неодмінно супроводжують створення чогось вищого, вічного, вагомого. Читаючи цей вірш, я подумав про те, що можна мріяти нібито про одне й те саме, але з різною мотивацією, – і це будуть вже зовсім різні речі: “кинути слід” – заради втамування власних амбіцій чи заради створення чогось, заради самого процесу творення і пізнання. Неймовірно, як поетові вдалося поставити цю проблему у таких, на перший погляд, простих рядках…

Мені згадався відомий вислів іншого видатного письменника Л. Толстого: “Вічно боротися, а спокій – душевна цінність”, – приблизно так говорив російський прозаїк та філософ про душу людини.

Зараз я та мої друзі ще навчаємось у школі, а молодість, як відомо, – та пора, коли душа живе насиченим життям, щодня пізнаючи нове, здобуваючії новий досвід, пізнаючи саму себе. Але і зараз важливо запам’ятати сказане видатним поетом, аби ніколи не “завмерти серцем”, не втратити ентузіазму, жаги до життя та до духовного розвитку…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Мої роздуми над віршем Т. Шевченка “Минають дні, минають ночі”