Моя душа ніколи не забуде того дарунку, що весна дала (Леся Українка “Давня весна”)

Одним з найяскравіших автобіографічних творів Лесі Українки є вірш “Давня весна”. Цей вірш входить до циклу “Мелодії”. Весь цикл складається з 12 віршів. Вони писалися протягом 1893 і першої чверті 1894 p., коли поетеса жила в Києві. У 1899 році були надруковані у збірнику “Душа і мрії”.
У віршах циклу багато суму, туги, бо сумним було життя поетеси, сумним було життя народу. Скільки глибокого болю в таких її рядках: Хотіла б я вийти у чистеє поле, Припасти лицем до сирої землі І так заридати, щоб зорі почули,
Щоб люди вжахнулись на

сльози мої. Проте мрії про краще, потяг до життя, бадьорі настрої перемагають, які завжди, сум і тугу. Вірш “Давня весна” умовно складається з двох частин. У першій частині авторка під впливом пробудження природи малює весну. За допомогою яскравих, емоційно забарвлених епітетів образ весни набуває рис живої істоти: вона “щедра, мила”. “За нею вслід прилетіли співучі пташки!” Для більшої виразності поетеса використовує метафори, виражені дієсловами: весна “промінням грала, сипала квітки”, “летіла хутко, мов стокрила”; з її приходом “все ожило, усе загомоніло”, “співало все, сміялося

й бушніло”, а дівчина, в якої виявлено туберкульоз, “…лежала хвора і сумна”. Згадаймо біографію письменниці. З дев’ятилітнього віку вона тяжко захворіла. Недуга була тяжка, біль пронизував усе тіло і приковував до ліжка. Пробудження природи дівчина спостерігала через вікно. Вона не мала фізичних можливостей відчувати всі запахи весни, і від цього їй ставало боляче.
У другий частині вірша Леся відтворює гармонію людини і природи. “Радісна весна” не забула дівчини: …У вікно до мене Заглянули від яблуні гілки, Замиготіло листячко зелене, Посипались білесенькі квітки.
Використання слів з пестливими суфіксами відтворює стан душі хворої. Цьому ж сприяють здорові (гілки від яблуні заглянули у віно, “посипались білесенькі квітки”) і слухові (замиготіли листячко зелене, “прилинув вітер…”, “пташині пісні”) образи. Побідні вияви життя розгонили сум і тугу:
Моя душа ніколи не забуде Того дарунку, що весна дала; Весни такої не було й не буде, Як та, що за вікном цвіла. Яка ж ідея вірша? У кожного своя доля, кожен своїм шляхом їде по життю. Щоб бути щасливим, треба навчитися цінувати найменші радості життя.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Моя душа ніколи не забуде того дарунку, що весна дала (Леся Українка “Давня весна”)

Categories: Твори з літератури

Links