Мотиви ранньої лірики П. Тичини

Доля П. Тичини багато в чому схожа на долю В. Маяковського. Його вірші, які прославляли існуючий лад та партію, були хрестоматійним взірцем, заучувались у школі напам’ять. Про що ж писав інший Тичина, живий, пристрасний і справжній, партійність якого визначалася приналежністю до єдиної партії – тої, “де на людину дивляться як на скарб світовий”? Він прийшов у літературу зовсім юним і приніс своє радісне світовідчуття, яке вибухнуло в ній раптово “Сонячними кларнетами”. Поява цієї збірки розцінювалася тоді як справжня революція

в українській поезії. Вона вийшла з тісних рамок традиційної поетики, несла в собі різноманіття барв і звуків, нову, свіжу образність, шукання цікавих форм. її автор був тоді сповнений надій, щасливого передчуття близької всеочисної грози. Він вірив у революцію зі всім шалом юності й тому сприймав так відкрито, з відкритою навстіж душею, з бурхливою радістю світ навколо себе, людей, природу: Слухаю мелодій Хмар, озер та вітру. Я бриню, як струни Степу, хмар та вітру. Всі ми серцем дзвоним, Сним вином червоним – Сонця, хмар та вітру! (“Цвіт в моєму серці”) Мотив єднання, радісної гармонії з природою надзвичайно частий

у ранній ліриці Тичини. Автор досить несподіваний і різний у погляді на, здавалося б, одне і те ж. Поетичними рядками про природу Тичина передає своє світовідчуття – то радісно збентежене, то замріяно сумне. Скажімо, які відмінні його враження від осені: Ох, серце, пий! Повітря – мов прив’ялий трунок. Це рання осінь шле цілунок Такий чудовий та сумний. (“Квітчастий луг”) Ой не крийся, природо, не крийся. Що ти в тузі за літом, у тузі… Безгоміння і сум. Безгоміння і сон. – Тільки зірка упала… (“Ой не крийся, природо”) Такою ж глибокою і неповторною є інтимна лірика Павла Тичини. Дивовижні образи та асоціації викликають щораз у поета згадки про кохану: Подивилась ясно, – заспівали скрипки! – Обняла востаннє, – у моїй душі Ліс мовчав у смутку, в чорному акорді… Тут ще немає місця скорботі. Це ще світла печаль, якої завжди є трохи у справжньому коханні. Інтимна лірика Тичини дуже загадкова. Хочеться насамперед згадати поезію “О, панно Інно”. Це навіть не діалог із коханою – це розмова зі спогадом, з тінню любові, що не відбулася, а тільки зачепила крилом поетову душу: Я Ваші очі пам’ятаю, Як музику, як спів. Зимовий вечір. Тиша. Ми. Я Вам чужий – я знаю. Звучання “Сонячних кларнетів” чисте і гармонійне. Воно контрастує з подальшою понівеченою долею митця і його “сірим” віршуванням у майбутньому. Проте вже навіть у “Сонячних кларнетах” траплялися далеко не “сонячні” поезії: “Скорбна мати”, “Одчиняйте двері”, “По хліб йшла дитина”, “Золотий гомін”. У них вже так багато сумних пророцтв, жахливих передчуттів, сліз і крові. А трохи згодом, коли з’явилась збірка “Замість сонетів і октав” (1920), там вже практично не було світлої радості “Сонячних кларнетів”, закоханість поступилася місцем гніву до істот, волею яких вершилися злочини. Тоді ще Павло Тичина був вірний собі. Коли ж перо почало служити соціальним потребам, він втратив чистоту свого світобачення, радісного та піднесеного. Про це чудово сказав Василь Стус: “В історії світової літератури, мабуть, не знайдеться іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину життя високій поезії, а половину – нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням. Феномен Тичини – феномен доби, що заправила генія на роль блазня…” Але заглядаймо частіше під цю принизливу маску, начеплену через обставини, – і ми бачитимемо того натхненного творця “Сонячних кларнетів”, який мав право бути названим поетом від Бога.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Мотиви ранньої лірики П. Тичини

Categories: Твори з літератури

Links