МІСТО – ВАЛЕР’ЯН ПІДМОГИЛЬНИЙ – ЛІТЕРАТУРА XX ст

11 клас

ЛІТЕРАТУРА XX ст.

ВАЛЕР’ЯН ПІДМОГИЛЬНИЙ

МІСТО

Роман

(Скорочено)

ЧАСТИНА ПЕРША

Степан Радченко стоїть на палубі корабля, який відносить хлопця від рідного села до Києва, щоб здійснити свою давню мрію – здобути освіту. Разом із Степаном їхали до великого міста і його односельці Надійка та Левко. Левко, який уже був у Києві, жваво розповідав про місто. Степан заприятелював із Надійкою.

Хлопець оселяється на Подолі, у хатині дядькового знайомого крамаря. Господар із байдужістю зустрів хлопця.

І

Степан

несміливо увійшов і поклав у кутку свої клунки. Нахи­ляючись, він крізь щілину між дошками побачив своїх сусідів за пере­городкою – пару корів, що спокійно ремигали коло ясел. Хлів – ось де він має жити! Як тварюка, як справжнє бидло! Він відчув, як шпарко кинулось його серце і кров линула до обличчя. Випроставшись, він був червоний і зневажений; він глянув Гнідому у вицвіле обличчя, що за ним, здавалось, не було ні бажання, ні думки, і, почуваючи якусь владу над ним, промовив:

– Сірника дайте. Прикурить.

Гнідий похитав головою.

– Я не курящий… Та й ви обережніше – тут дерево.

Він причинив

двері, і ще хвилину було чути здалеку дзенькіт його ключів. Степан великими кроками ходив по коморі. Кожен крок його був погрозою. Такого приниження він не чекав. Він ішов на голод, на злидні, але не в череду. Щоправда, він пас корови колись. Так невже ж після революції, після повстань якийсь крамар, тонконоге нікчемство, має право загнати його в хлів?

Маленьке віконце в коморі темнішало дедалі. Раптовий літній ще вечір запинав його. Степан спинився коло нього. Понад лавою одно­манітних дахів гнався в небо фабричний комин. Чорні звої диму не­чутно зливалися з сіро-синіми присмерками. Так, ніби проходили крізь небо, в глиб всесвіту.

Його цигарка вже порвалась між пальцями й висипалась. Він скрутив нову й вийшов на подвір’я. Ну що ж, піде в хату, піде в кухню й добуде вогню. Що там соромитись! Хіба це люди? Але на ганку сидів якийсь юнак, і, коли Степан нахилився до нього припалювати, він сказав:

– Закуріть моєї.

Степан здивувався, але цигарку взяв. Розкурюючи, він дивився на юнака. Той байдуже пускав дим. Коли хлопець подякував йому, той мовчки кивнув головою, немов він про щось глибоко мислив і мав просидіти тут до ранку.

Степан ліг у своїй кімнаті на верстат, з насолодою вбираючи пахучий дим, що п’янив його. Він мріяв, заплющивши очі, і доходив висновку, що все гаразд. Те, що він у хліву, здавалось йому вже тільки комічним. Він двічі стукнув кулаком у стіну до корів, засміявся й розплющив очі. Над комином у віконці стояв ясний молодик.

Тихий одноманітний дзюркіт чути було з-за перетинки, що межу­вала його мешкання від стійла, – там доїли корів. Це зовсім заспокоїло його – ще рано. Він сидів на верстаті, упершись руками в коліна, схи­ливши розкуйовджену голову, і пригадував. Деталі вчорашнього дня проходили перед ним ясною ниткою. Може, ще з часів свого дитячого чередникування, лежачи в полі, плетучи батоги та кошики, він вкорінив у собі звичку до самопоглиблення. І тепер, пригадуючи минулий день, лишився собою невдоволений. Він відзначив у собі певне вагання, якусь, хоч і хвилинну, занепалість – словом те, що можна назвати легкодухістю. А права на це він, на свою власну думку, не мав жодного. Він – нова сила, покликана із сіл до творчої праці. Він – один із тих, що повинні стати на зміну гнилизні минулого й сміливо будувати майбутнє. Навіть за ту пахучу цигарку, покидьок якогось панича, його брав тепер сором.

Степан відкинув з чола нависле волосся й почав хутко прибиратись. Витрусив френча, потер ліктем штани, щоб збити з них пил, і розв’язав свої клунки. В них були харчі, солдатська шинеля царського строю й переміна білизни. Спорожнивши один клунох додолу, хлопець витер торбинкою чоботи, поплював на них і знову витер. Тепер він був зов­сім молодець.

Замість недосяжного тим часом умивання, він вирішив скупатися після іспиту в Дніпрі і взявся до сніданку. Мав аж три паляниці, з пів­пуда пшеничного борошна, фунтів з чотири сала, десяток варених яєць і торбинку гречаної крупи. Несподівано з клунка викотилась пара картоплин, і хлопець голосно засміявся на таку знахідку. Поклавши всі свої їстівні достатки на верстаті, поставивши поруч для порядку одв’язаний від торби походовий казаночок, він уже заходився краяти хліб, як зненацька згадав про фізкультуру. Йому конче захотілось розпочати день нормально, по-міському, так, ніби він уже зовсім у нових обставинах освоївся. Важливо ж відразу поставити себе в норму, бо норма й розпорядок – перша запорука досягнень!

Степан підвівся й почав шукати відповідного об’єкта на вправи. Схопивши лаву, він кілька разів підкинув її, посміхаючись на свою, спритність та пружність своїх м’язів. Поставивши її, він ще не був: задоволений. Любовно помацавши свої біцепси, підплигнув, схопився край низької бантини й почав підійматися на руках, дедалі швидше, з більшим напруженням і завзяттям. І коли, зрештою, сплигнув на землю, червоний від натуги й задоволення, то, повернувшись до дверей, побачив жінку з дійницею в руці. Вона дивилась на нього злякано й : стурбовано.

– Це я тут спав, – пробурмотів хлопець. – Мені дозволили.

Вона мовчала. Степан почував себе трохи ніяково – не тому, що був без френча й натільна сорочка йому повисмикувалась від рвучких рухів з-під очкура, як льоля в малого, – він мав одежу тільки за оборону від| холоду, але сам розумів, що його фізкультура в даному разі вийшла з належних їй меж, обернувшись у пустощі, не гідні ні його поважності, ні становища. Та ще й ця доярка буде, може, плескати язиком, що він пробував вилізти на горище й щось украсти! Він одкинув назад волосся й хотів, вважаючи розмову за скінчену, братись до сніданку, але вона зайшла в його кабінет, глянула на його речі й поставила долі відро з молоком.

– Твердо було спати? – сумно, якось стомлено спитала вона, по­мацавши рукою верстат.

– Н-да, – невдоволено пробурчав Степан. Все-таки вона не йшла. Що їй, власне, треба? Що це за оглядини такі пильні й підозріливі? Він недвозначно похмурився.

– Я хазяйка тут, – нарешті пояснила жінка. – Молока трохи налити?

Хазяйка! Сама корови доїть? А, профспілка кусається з прислугою!

Звичайно, від доярки, свого брата, Степан узяв би молоко, але добро­дійства від хазяйки йому не треба!

– Я не хочу молока, – відповів він. Проте хозяйка, не чекаючи від­повіді, вже наливала йому казаночок.

– Умитись у дворі можна, там кран єсть, – додала вона, забираючи відро.

Степан дивився їй услід. У неї була товста, округла спина – роз­добріла на довільних харчах! Він сердито надів френча й застебнув­ся. Нарізавши сала та хліба, почав снідати, міркуючи про іспити. Нема чого йому боятися! Математика – він чудово її знав. Щоб пе­ревірити себе, згадав формули площин усіх фігур, квадратові рівнян­ня, відносини тригонометричних функцій. І хоч несвідомо пригаду­вав те, що знав найкраще, йому приємна була ясність свого знання. Про соціальні науки він навіть не думав – стільки доповідей на селі прочитано і щодня кілька газет. Плюс соціальне походження, ревстаж і професійна робота! На фронті науки він був зовсім не зле озброєний.

Оглянувши свої документи, він теж лишився вдоволений. Все було в порядку. Купкою папірців лежало все його життя за останні п’ять років – повстанство за гетьмана, боротьба з білими бандами, культурна й професійна робота. Він навіть охоче прочитав дещо. Чого тільки не було! Був полон і втеча з-під розстрілу. Були мітинги, агітація, резолю­ції, боротьба з темрявою і самогоном. І як гарно бачити все це в штампах, печатках, рівних рядках друкарської машинки й незграбних кривуль­ках півнеписьменних рук!

Степан бадьоро підвівся, сховав документи в кишеню, загострив ножиком олівця й наготував паперу. Треба йти. Накривши свої харчі торбинкою, він спинився коло молока. По правді, йому дуже хотілося пити. Сало з хлібом так і просить рідкого. А молоко однаково ж скис­не в таке тепло. Він взяв казаночок, спорожнив його одним нападом і зухвало кинув посудину на верстат. З поганої вівці хоч шерсті шмат! (…)

Коли Степан прийшов до інституту, виявилося, що треба ще пройти приймальну комісію. Він вирішив влаштуватися на роботу, проте його ніхто, попри сподівання, не чекав, хоча Степан і мав заслуги перед революцією. Хлопець відвідав Левка, що мешкав у добрій оселі, потім навідався до Надійки, яка все більше йому подобається.

IV

Сходячи вниз вул. Леніна до Хрещатика, Степан багато що переду­мав. Побачення з Левком його зміцнило. Він казав собі, що путь Левкова – його путь, і на долю товаришеву мимоволі заздрив. Годі щось краще уявити, як таку чепурненьку кімнату! Тихо, уперто працює в ній Левко, складе всі потрібні іспити, дістане свідоцтво й вернеться на село новою, культурною людиною. І разом з собою привезе туди нове життя. Так мусить робити й він. Степан виразно почував зараз всю важливість своїх обов’язків, що чуття їх був утратив на мить, сту­пивши на чужий грунт міста. Він згадував, як виряджали його у районі, і цей спогад війнув на нього далеким теплом. Як він міг хоч на хви­линку забути товаришів, що там лишились без надії вирватися з глу­шини? Він посміхнувся їм замість привіту.

Радісним було йому й перше знайомство з міськими людьми. Пер­ший – сухорлявий крамар, що його він міг би двома пальцями приду­шити, другий – півбожевільний учитель, прогнаний від школи із своєю мовою та витребеньками. Про першого хлопець не давав собі праці багато думати, – дрібний непманчик, що жінка його вранці корови до­їть, а ввечері надіває шовкову сукню і п’є чай у знайомих. А сам він – боягуз, що драглями тремтить за свій будиночок та крамницю, де все його життя і сподіванки. Степан з насолодою розкривав сам собі духовну порожнечу господаря хліва, де він мусив тим часом жита за­мість кімнати, що існувала в його уяві, як чиста ідея. Що могло бути в душі того крамаря, крім копійок та оселедців? Що може крамар почувати? Він живе, поки йому жити дають. Дивак, бур’ян, сміття, що зникає без сліду й згадки.

А вчитель був цікавіший. Цей щось мислив і чимсь жив. Але кімната його – Степан весело засміявся, пригадавши її. Він враз уявив собі долю цього добродія. Учитель був колись господарем великого помеш­кання, і революція, відтинаючи ордерами кімнату по кімнаті, загнала його разом з недореквізованим й недоспроданим майном у цей куток, що нагадує острів після землетрусу. Вона зруйнувала й гімназію, де він учив буржуйських синків гнобити народ, і кинула, як пацюка, до архіву порпатись у старих паперах. Він живий ще, він ще кричить, але майбутнє його – здихання. Та він і так уже мертвий, як та латина, що тільки дідькові потрібна.

От вони, ці горожани! Все це – старий порох, що треба стерти. І він до цього покликаний.

З такими відрадними думками Степан непомітно дійшов до Хрещатика, відразу опинившись у гущині натовпу. Він озирнувся – і вперше поба­чив місто вночі. Він навіть спинився. Блискучі вогні, гуркіт і дзвінки трамваїв, що схрещувались тут і розбігались, хрипке виття автобусів, що легко котились громіздкими тушами, пронизливі викрики дрібних авто й гукання візників разом з глухим гомоном людської хвилі раптом урвали його заглибленість. На цій широкій вулиці він здибався з містом віч-на-віч. Прихилившись до муру, притискуваний нахабними накотами юрби, хлопець стояв і дивився, блукаючи очима вздовж вулиці й не знаходячи її меж.

Його штовхали дівчата у тонких блузках, яких тканина нечутно єдналася з голизною рук і плечей; жінки в капелюхах і серпанку, чоловіки в піджаках, юнаки без шапок, у сорочках із закасаними до ліктів рукавами; військові у важких, душних уніформах, покоївки, побравшись за руки, матроси Дніпрофлоту, підлітки, формені кашке­ти техніків, легкі пальта фертиків, масні куртки босяків. Його очі спинялись на руках, що в пітьмі, здавалось йому, торкались жіночих грудей, на сплетених ліктях, на притиснених докупи стегнах. Він про­водив поглядом стрижені й уквітчані косами голівки, прямі й похиле­ні до пліч у солодкому вигині шиї; перед ним проходили зачаровані собою пари, неуважні одинаки – вуличні гамлети, гурти хлопців, що вганяли за дівчатами, кидаючи їм перші пласкі слова знайомства, що тут набували збудної гостроти; запізнілі ділки, не поспішаючи до нуд­ного дому, статечні панії, скоса позираючи на чоловіків і щулячись від несподіваних дотиків. Його вуха чули невиразний гомін переплута­них слів, раптові вигуки, випадкову лайку і той гострий сміх, що, зринувшись десь, котиться, здається, з вуст на вуста, запалюючи їх по черзі, мов сигнальні вогні. І вся душа його займалася нестримною ворожнечею до цього бездумного, сміючого потоку. На що інше здат­ні всі ці голови, крім як сміх і залицяння? Чи можна ж припустити, що їм у серці живе ідея, що ріденька їхня кров здібна на порив, що в свідомості їм є завдання й обов’язок?

Ось вони – горожани! Крамарі, безглузді вчителі, безжурні з дурощів ляльки в пишних уборах! їх треба вимести геть, розчавити цю розпусну черву, і на місце їх прийдуть інші.

В сутінках вулиці він вбачав якусь приховану пастку. Тьмяний блиск ліхтарів, разки світючих вітрин, сяєво кіно – були йому блудними вогни­ками серед драговини. Вони манять, але гублять. Вони світять, але сліплять. А там, на горбах, куди лавами сходять будинки й женеться вгору широкий брук, у темряві, що зливалася з небом і каменем, – там величезні водоймища отрути, оселі слимаків, що напливають уве­чері сюди, в цей давезний Хрещатий Яр. І коли б його міць, він накликав би грім на це сіре, важке болото, як казковий чарівник.

Степан почав гидливо проштовхуватись крізь натовп, пхаючись нав­мання, незважаючи на протести, потупившись, мов побожник серед ві­дьомського шабашу. Та біля кожного кіно його закручувало у вирі. Тут топались сотні ніг, штовхались сотні тулубів, прилипали сотні очей. З широких присінок, осяяних разючими ліхтарями, прикрашених ясними плакатами й велетенськими написами, вигортались лави за лавами, то розливаючись, то стискаючись під навалою противних течій. Був час, коли кінчались сеанси і в нутрощах цих помешкань відбувався обмін ре­човин. Хлопець похмуро думав, вигрібаючись із цих загат

“Картинки дивляться”…

Він минав, не спиняючись, пишні вітрини крамниць, де в блиску ламп мінялись великими бантами пов’язаний шовк і серпанок, спадаючи легкими хвилями з підставок на підвіконня; де на скляних поличках лежало золото й миготюче каміння, шари запашного мила між химер­ними флаконами пахощів, стоси цигарок з мальовничими наличками, турецький тютюн і бурштинові чубуки. На них він кидав, ідучи, зневажливі погляди – вогонь і лід. Електрична крамниця раптом спинила його. За її дзеркальним склом невпинно займались і гаснули кольористі лампки, і кристал виставлених там люстр на мить спа­лахував дивними мертвими квітками. І Степан гірко подумав – чому не понести ці лампки на село, де з них була б користь, а не розвага? О, ненажерне місто!

Книгарні він не пізнав зовсім. Невже це ті самі, дорогі, рідні йому книжки лежать у величезній западині, без краю тягнучись за її межі в бічних дзеркалах? Навіщо і їх виставляти напоказ перед глузливі очі безтямної тичби? Хіба тим очам занурюватись у глибінь книги, в схо­вище великих думок, покликаних рухати світом? На це вони права не мають. Він вбачав тут блюзнірство, і його гострий жаль брав за ці оганьблені, запльовані байдужими поглядами скарби – потоптані в жадобі розривок стиглі жнива.

“Тут – аби продати”, – подумав він.

Він так тут замислився, що гамір вулиці видався йому ще дикі­шим, коли рушив знову. Він чув у ньому сміх і загрозу кожному, хто повстане проти крамниць і вогнів. Ця вулиця завтра розтечеться по установах і трестах, заллє посади, великі й малі, і скрізь, де він стука­тиме, будуть зачинені двері.

“Прокляті непмани”, – думав він.

На розі вул. Свердлова, потрапивши знову в тиск, він на мить затри­мався й глянув уздовж рівного схилу, яким підіймався трамвай. Там був несподіваний затишок поруч бурі, раптова заводь, де юрба, звернув­ши, розпадалась на окремі постаті, завмираючи й ущухаючи геть. Він провів очима трамвай, що зник на верховині, розчинившись у далекому мороці, і в цій синястій від ліхтарів смузі серед нерухомих, потупле­них будівель відчув дивну красу міста. Сміливі лінії вулиці, доскона­ла рівнобіжність їх, тяжкі перпендикуляри обабіч, велична похилість бруку, що спалахував іскрами під ударами копит, війнули на нього су­ворою, йому ще незнаною гармонією. Але він ненавидів місто.

Повз нахабні двері пивниць, звідки линула п’яна музика, повз арку, що кликала до лото, й крокодилячу голову над входом до казино він минув окрвиконком і зменшив ходу на пустинній увечері ділянці Хрещатика між майданом Комінтерну й схилом вул. Революції, де тільки самотні повії нудяться під темними ганками. Позаду шумів Хрещатий Яр, праворуч линула музика з Пролетарського саду, ліворуч шелестів людськими тінями Володимирський горб. І трамваї не зда­вались тут такими настирливими.

Степан вперше за цей вечір, одірвавшись поглядом від землі, підвів очі до неба, і чудне тремтіння пройняло його, коли побачив угорі ріжок місяця серед знайомих зірок, того місяця, що світив йому й на селі. Спокійний місяць, такий, як і він, сільський мандрівець, приятель його дитинства й вірник юнацьких мрій, втишив йому те злісне почуття, що була навіяла вулиця. Не ненавидіти треба місто, а здобути. Ще мить тому він був погноблений, а тепер йому виділись безмежні пер­спективи. Таких, як він, тисячі приходять до міста, туляться десь по льохах, хлівах та бурсах, голодують, але працюють і вчаться, непомітно підточуючи його гнилі підвалини, щоб покласти нові й непохитні. Ти­сячі Левків, Степанів і Василів облягають ці непманські оселі, стиску­ють їх і завалять. В місто вливається свіжа кров села, що змінить його вигляд і істоту. І він – один із цієї зміни, що їй від долі призначено пе­ремогти. Міста-сади, села-міста, заповідані революцією, ці дива май­бутнього, що про них книжки лишили йому невиразне передчуття, в ту хвилину були йому близькі й збагненні. Вони стояли перед ним завданням завтрашнього дня, величною метою його науки, висновком того, що він бачив, робив і має робити. Родюча сила землі, що проймала його жили і мозок, могутні вітри степів, що його породили, надавали пристрасної яскравості його маренню про блискучу прийдешність землі. Він розчинявся в своїй безмежній мрії, що захопила його враз і цілком, руйнував нею все навколо, як вогненним мечем, і, сходячи вниз вулицею Революції до брудного Нижнього Валу, знімався вгору і вгору, до жагучого мерехтіння зір. (…)

Степан нарешті успішно склав вступні іспити й отримав стипендію – тепер він студент. Гнідий запропонував і далі жити в нього, навіть перейти в дім (спа­ти на кухні й мати обід), але за умови, якщо хлопець доглядатиме корів, носи­тиме воду та ін. Хлопець пристав на пропозицію, адже на заощаджену стипен­дію він зможе купити собі новий одяг, гідний городянина, речовий доказ своєї талановитості й запоруку майбутньої слави. Виправивши дещо з огріхів і начисто переписавши свій твір, він замислився над його дальшою долею. Передусім треба його підпи­сати, зв’язати його з собою певним ім’ям. Йому відомо було, що дехто з письменників прибирає собі інше ім’я, так званий псевдонім чи псевдомін, мов ті ченці, що відмовляються світу й самих себе з усіма ознаками. Так зробив, наприклад, Олесь, але Степанові цей шлях був відразний. Насамперед його прізвище зовсім не таке, щоб його соро­митись, воно навіть сучасне, коли хочете, а по-друге, навіщо критись? Хай усі знають, що Степан Радченко пише оповідання, яких він письменник, виступає в Академії і дістає оплески. Хай у сільбуді буде його книжка, і товариші, що він покинув, хай дивуються й заздрять йому!

Але, взявшись підписуватись, він завагався – коли прізвище було йому зовсім до вподоби, то саме ім’я – Степан його трохи збентежи­ло. Надто воно було не тільки просте, а й заяложене якесь, і грубе. Хлопець довго міркував, вагаючись між бажанням зберегти себе цілком у підписі й зробити його гучним та блискучим. Він перебрав силу імен, шукаючи гідного наступника, і раптом йому спала в голову чудова думка трохи переінакшити своє власне ім’я, надати йому потрібної урочистості, змінивши одну тільки букву та наголос. Він наважився, підписався і став із Степана – Стефаном, діставши собі нове хрещення.

Упоравши корови й виконавши геть усі господарські обов’язки за певним, уже виробленим регламентом, Степан прочитав своє опові­дання й лишився цілком задоволений. Прекрасне оповідання. Глибоке й розумне. І він його написав! Хлопець закохано гортав сторінки.

Доля кожного твору – бути, по змозі, видрукуваним, щоб потрапити дочитана й зачарувати його. Оповідання Стефана Радченка, письменни­ка, що подавав собі великі надії, а ще більші на себе покладав, теж, на думку його автора, мусило прикрасити десь сторінки журналу, і то як­найшвидше. З журналів він у своїй сільбудівській практиці знав самий “Червоний шлях”, що виходив у Харкові, – туди й належало це над­звичайне оповідання послати, але потреба зараз же, негайно почути вирок із сторонніх уст так захопила молодого письменника, що він вирішив його сьогодні ж комусь знаючому прочитати. Кому саме? Михайлові Світозарову, критикові, що так лепсько промовляв учора з трибуни, так захопив усіх і здобув такі овації. Йому, йому і тільки йому! Він прекрасно знається на літературі, він мусить бути чулий до кожного нового подиху, то більше до такого свіжого, мусить підтрима­ти новака, напутити, порадити. Це, зрештою, його обов’язок і завдання. Критикова постать у палкій уяві юнака ставала добрим божеством, що зичливо прийме його перші літературні жертвоприносини.

І Степан поклав до нього вдатись. Він не знав, правда, його адреси, але творча винахідливість вмить підказала йому, що її можна довіда­тися в адресному бюро. Як зручно жити в місті! Скільки тут вигод! Розпитавши в Тамари Василівни, де саме воно міститься, те бюро, Степан перед обідом помчав туди й за гривеника довідався про свій шлях до літературних верховин.

По обіді він вийшов за ворота певним кроком людини, що знайшла своє місце в пущах світобудови. Легко минав квартал по кварталу, неуважно спиняючись перед вітринами й афішами, щоб показати самому собі, що нікуди не поспішає. Проходячи повз садки на Володимирській вулиці проти пам’ятника Хмельницькому, він зайшов і сів на лавочці серед дітей, що скакали тут, бігали наввипередки й підкидали м’ячі, їхні веселощі заражали його. Затримавши м’яча, що випадково підкотився йому до ніг, хлопець так високо підкинув його, врівень з будинками, що дітвора весело заплескала й загукала, крім власниці, що не сподівалась уже дістати свою цяцьку з лона небес. Але м’яч бомбою упав з-під хмар, викликавши новий вибух боже­вільних радощів. Всі навзаводи трутили хлопцеві свої м’ячі, щоб і во­ни таке головокрутне літання зробили, та він, забравши три, почав підкидати їх усі разом, як цирковий жонглер, вкрай зачудувавши своїх малих прихильників.

В їхньому гурті він переживав солодкі хвилини, не затьмарені ні думками про майбутнє, ні спогадами минулого, почував у собі дивну повінь існування, що дає радість саме з себе, не потребуючи ні надій, ні планів. Він мав себе птахом, що спиняється в повітрі на розгорну­тих крилах, обнімаючи маленьким оком розкішну землю, квіткою, що розкриває вранці маківку, проливаючи запашність назустріч сонцю.

Він пішов далі, попрощавшись із дітьми, що кричали йому навздо­гін, і все навкруги приємно тішило йому очі – стара дзвіниця Софії, трамваї й хвиляста вулиця, обсаджена вздовж каштанами. Близько опери він спинився ще послухати українських пісень у виконанні двох жінок і сліпого діда, представників мистецтва, що вийшло на вулицю, і потім звернув на Нестерівську вулицю, куди вело його бажання і вказівки адресного бюро. Що ближче він підходив до запо­вітного будинку, то більше прокидалось у ньому – не хвилювання, – неприємне почуття жінки, що мусить роздягатись перед лікарем. Він похапцем добирав слів, що мав сказати:

“Вибачте, я написав оповідання і прийшов до вас, щоб ви послухали його”.

Ні, краще: “Вибачте, що я турбую вас, але я хочу знати вашу думку про оповідання, що я написав”.

Будинок, де жив великий критик, був теж великий і мав два флігелі у дворі. Покладаючись на своє чуття, Степан зійшов на п’ятий поверх першого будинку, але останнє помешкання в ньому мало два­надцятий номер, замість потрібного вісімнадцятого. Тоді він, розпи­тавши у дворі, пішов у другий флігель, починаючи вже хвилюватись. Ударивши кулаком у двері, він почав чекати, і серце його кидалось багато голосніше, ніж він постукав. Він постукав ще раз, сам злякав­шись своєї настирливості.

– Кого вам? – спитала жіноча постать, відчинивши.

– Вибачте, що я турбую вас… – почав Степан, не пізнаючи свого голосу. – Я хочу бачити… – Він запнувся, забувши прізвище. – Я хочу бачити… критика…

– Критика? – здивувалась жінка, тримаючи рукою на грудях каприз­ний капот.

– Цебто він статті пише, – тлумачив хлопець, знемагаючи під ва­гою хреста… – Михайла…

– Михайла Демидовича Світозарова? Професора? – полегшено сказала жінка, впускаючи його. – Да, да, це тут. Сюди.

Вона повела темним коридором хлопця, що тремтів, як молодий злодій, вперше полізши вночі грабувати помешкання.

– Міша, до тебе хтось.

Хлопець зайшов у кімнату, де коло вікна за столом серед купи кни­жок сидів сам великий критик і писав, не підводячи голови. Степан спинився край килима, що лежав на підлозі, і боязко майнув очима по великих книжкових шафах, що тяглися вздовж стін. Побожний тре­пет пройняв його холодком у цьому святилищі, і він ладен був стояти так годину, дві, без кінця, почуваючи щось величне й млосне.

Нарешті великий критик кінчив переливати свою думку на папір і запитливо глянув на хлопця, якого погляд цей торкнувся страшним штихом.

– Вибачте, – сказав він, уклоняючись, – ви товариш Михайло Світозаров?

Сам свідомий недоцільності такого питання, він постарався хоч у міру змоги ковтнути маловідповідне слово “товариш”.

– Я Світозаров. А в чому річ?

– Я ось написав оповідання… – почав хлопець, але спинився, по­бачивши на обличчі в критика неприємну гримасу.

– Мені ніколи, – відповів критик. – Я зайнятий.

Ця зневажлива відповідь прикула Степана до місця. В тоскному холоді, що оповив його, він зрозумів тільки одне – слухати його не хотять.

Як він не ворушився, то критик визнав за потрібне повторити, підкреслюючи склади:

– Я зай-ня-т-ий.

– До побачення, – глухо промовив Степан.

Вийшовши з двору, він пішов перед себе незнайомими вулицями, несучи на серці нестерпучий гніт безсилої люті. Ніколи ще не був він такий принижений та знищений. Зухвалі слова того книжного хробака лягли на нього ганебними плювками. Ну хай йому ніколи, але я призначив би час! Хай зовсім одмовиться, але мусить порадити, куди вдатись! Та й яке має він право так казати? О, його до крові стібнув той пихуватий тон, той панський тон дідича від літератури!

Ідучи потупивши голову, він снував невиразні думки про помсту. Він міг би вдарити того слимака, розбити йому нахабне пенсне, тягати по підлозі його випещене тіло, бо перевага його м’язів була безперечна.

І тому, що тільки такий спосіб помсти міг уявити, свідомість безси­лості ще більше його виснажувала. В ньому знову прокидався селюк з глухою ворожістю до всього, що від нього вище.

Опинившись десь біля парку, він зайшов і сів на крайню лавочку. Трохи згодом, озирнувшись, він його пізнав – це був Золотоворітський сквер з двома обгородженими купами розваленого каменю, що й дали йому назву. Охоплений підступом всепалющої ненависті, він пробур­мотів, криво посміхаючись:

– Тоже… Золоті ворота!

Несподівана рана заступила юнакові всі думки. Почуття, що з дому він виходив пишним Стефаном, а вертатись має затюканим Степаном, не хотіло його покидати. Він тупо дивиться на людей, що проходили повз непрозорими сильветами, вбачаючи в кожному з них потайних ворогів.

Зело дерев швидко темніло, плюскіт фонтана міцнішав у сутінках, і густий вечір тихо знімався з-над кущів. Раптом зайнялись ліхтарі. В своєму кутку хлопець давно вже лишився сам. Денні одвідувачі скверу, чеснотливі тати з газетами й нені та няньки з колисками на колесах, розтанули тут разом з останнім промінням світла. На зміну їм злітались нічні метелики та їхні ловці.

Степан встав, добув свій твір і порвав його на шматки.

– Будь ти прокляте, – сказав він.

Він рушив до Надійки, хоч йому однаково було, бачити її чи ні. Але він пішов би до неї після перемоги, тож вирішив іти й після поразки. Вона радісно зустріла його в своїй хустині на розі вулиці, бо вигляда­ла його, гуляючи.

Вона відхилила голову, його побачивши, і пристрасно засміялась, але він холодно до неї привітався:

– Здрастуй, Надійно.

Вони пішли до Царського саду, і дівчина, сміючись, щасливо роз­повідала про перший день лекцій у технікумі. Він зціпив губи. В його інституті теж, певно, лекції почались. Ну і хай починаються! Він замкнувся враз у собі й похмуро визирав на світ крізь добровільні гратки. Сміх Надійчин був йому нестерпучий, її веселість ображала його. Раптом відраза зайнялась в ньому до дівчини, і це чуття було йому приємне.

– А що пише Семен? – спитала Надійна, ще не почуваючи його настрою.

-Нічого не пише, – відповів він. Та й справді, він цього не знав, бо листа від сільського приятеля ще не прочитав.

Надійна здивовано на нього глянула.

– Ти чудний сьогодні; Степанку, – несміливо промовила вона.

Він нічого не відповів, і вони мовчки дійшли до підгір’я Царського саду. Ця мовчанка ображала дівчину, і вона спинилась, стримуючи сльози.

– Я піду додому, коли ти мене не любиш…

Степан шарпнув її за руку.

– Люблю. Ходімо.

Він почував свою над нею владу і хотів, щоб вона корилась. Вся прикрість його на ній зосереджувалась, і він, може, вдарив би її, коли б вона надумала сперечатись. Але вона покірно пішла.

Коли вони зійшли на пригорок, з долини знялася в небо блакитна ракета й погасла вгорі з тихеньким тріском. Пускали феєрверк. Рожеві, сині, червоні й жовті вогні, свистячи, гнались угору, креслючи світлючі дуги на темному тлі, вибухали й падали на землю іскристим дощем.

Степан дістав останню з своїх легких цигарок і запалив її.

– Сволочі вони всі, – похмуро промовив він, сплюнувши.

Надійна захоплено споглядала на небачену ще гру кольорів та вог­ню, забувши на мить про свого невеселого хлопця.

– Хто? – не розуміючи, спитала вона.

– Всі, що отам дивляться.

– Ми теж дивимося, – боязко зауважила вона, налякана його го­лосом.

– Думаєш, для тебе пускають? – суворо посміхнувся Степан.

Вона зітхнула. Він повернувся спиною до вогнів і пішов. Надійна мовчки наздогнала його й глянула йому в обличчя. Воно було байду­же, холодне в раптових спалахах цигарки.

За кілька хвилин вони опинились у гущавині, де кінчалась алея й починалась стежка край кручі. Темні чагарі тхнули тут вогкістю й по­хмурим спокоєм льоху. Спинившись край поглибленого мороком рів­чака, вони дивились на той бік його, де темними велетнями височились купи дерев, завмерлих у лячному безгомінні. Тиша навкруги таїла че­кання й жагу, мов напередодні грози, і шум міста внизу лунав далекими відгомонами грому.

Цигарка хлопцева погасла, і він нетерпляче кинув її в провалля. Потім обернувся до дівчини, що відчула його погляд з радісним тре­петом.

– Степанку, – спитала вона, схиляючись до хлопця, – чого ти та­кий… сердитий?

Він зненацька обійняв її, і притиснув до себе її груди з пристрастю, роз’ятреною злобою та приниженням. І за це міцне сповиття вона лад­на була забути йому всю попередню неувагу. Схопивши руками його голову, вона хотіла пригорнути її до себе й поцілувати, але він неру­хомо здушував, знесилював її обіймами. Тоді дівчина уперлась йому руками в плечі, силуючись відштовхнути, але мусила їх відкинути, застогнавши з болю й задушення, раптом відчувши, що він бгає і гне її, що коліна їй ламляться і хмарна смуга неба пливе перед очима. І раптом упала навзнаки, холонучи від лоскотних дотиків повітря й трави до оголених стегон, придушена німим тягарем його тіла, що, пручнувшись, подвоїло її і пронизало.

Потім вони сиділи на лавці над річкою, що нечутно бігла внизу, ко­ливаючи вогники фарватеру. Проринаючи крізь хмари та лист, на за­ході білий місяць сходив, що на воду клав холодні лелітки.

Бажання курити мучило Степана, і він рвав між пальцями порож­ню обгортку від легких цигарок.

– Чого ти мовчиш? – спитав він Надійну, підкинувши вгору шматки.

Вона тужно оповила його і припала обличчям йому до колін.

– Ти ж любиш мене? – пробурмотіла вона. Він підвів її й відсто­ронив.

– Люблю. Нащо питати?

Тоді вона голосно заплакала, захлинаючись і хрипучи, немов стри­мувана повінь сліз відразу випорскнула з її очей руїнницьким пото­ком. Степан озирнувся навкруги.

– Не плач, – суворо сказав він. Вона ридала, втративши в сльозах свідомість і волю.

– Я кажу тобі – перестань, – мовив він ще раз, шарпнувши її за руку.

Вона спинилась, але здушений зойк знову вирвався в неї і оскаженів його.

– Я піду, коли так, – сказав він, підвівшись. – Ти винна! – крик­нув він. – Ти, ти винувата!

І пішов геть, повний туги та гніву. (…)

Степан став навідуватися до Надійки, яка жила з подругами на квартирі. Тут частенько збиралася молодь. Один із юнаків запропонував відвідати літературний вечір. На мистецькому зібранні Степан подумки заздрив письменникам, які зі сцени читали свої твори, за що діставали щирі оплески від аудитори. Він теж хотів стати письменником, тож вирішив написати твір про свою бритву. Сюжет узяв із життя. Перебуваючи в загоні повстанців, він потрапив у полон до денікінців, з якого потім визволився, відкупившись у черкеса бритвою. Потім того солдата було вбито і він повернув собі бритву. Тож “долю своєї бритви він підніс до історії громадянської війни, зробив її символом виборюваної влади”.

X

(…) Увечері Степан посадив себе уважно читати вступ до статисти­ки, науки на диво проникливої, що непомильно обчислює, скільки кожен має шансів потрапити під трамвай, захворіти на холеру або стати генієм. Але до цих повчальних розділів хлопець ще не дійшов, і коли дерев’яний годинник, окраса його кабінету, показав десяту, від­чув право спитати й отак розв’язати всі питання минулого дня.

Він заснув і прокинувся від тихого шелесту коло ліжка. Розплю­щив зненацька очі, побачив у темряві, що сіріла коло єдиного вікна, білу постать, величезну в мороку перед очима, повними сну. Він схо­пився й здушено спитав:

– А хто це?

Злодій? Примара? Сон?

Але постать мовчки насувалася, і хлопець не пізнав, а якось зразу догадався – це хазяйка. Що сталося? Пожежа? Нагла смерть? Але не встигши ще нічого спитати, відчув дотик гарячої руки до обличчя, до шиї, до грудей. Потім двох рук. Уривчасте, немов стримуване дихан­ня ближчало до нього, нахилялось, спинилось і лягло йому на уста су­хою, жагучою печаткою. Руки жінки оповили його стан, і до грудей йому торкнувся теплий, тремтячий м’якуш. Охоплений нестямним жахом, Степан пручнувся й притулився до стіни, ладний злитися з нею і зникнути геть.

– Що це ви? Що це ви? – бубонів він, захлинаючись. Все тіло зде­рев’яніло йому від напруження, страх скрутив йому руки в задубілі об­рубки. Він дихав рвучко й голосно, але холодним, терпким повітрям.

Вона тихо пішла геть, і Степан, мов крізь сон, почув, як легенько рипнули двері. Життя потроху верталось до нього, серце втішалось, він поворухнувся й несміливо витягся на ліжку горілиць. Ноги йому ще тремтіли, і струмки крові дзвонили в ушах. Поволі він усвідомлю­вав подію після тваринного жаху, що пройняв і струсонув його.

– Та що ж це? Як же так? – маячив хлопець, соваючи руками.

Разом з усвідомленням йому відроджувався на устах поцілунок, що він урвав, притиск грудей і сласне оповиття голих рук. Голих! Як пізно він це зрозумів! Все ж тіло її, роз’ятрене, здатливе тіло, було відділене від нього лише тканиною сорочки. І він відштовхнув його, як боягуз, замість зануритись у нього, замість спізнати в його глибинах таємну, виснажливу теплінь! Що спинило його? Гріх? Почуття провини перед кимсь, гризота? Що важить для нього цей чіпкий мотлох, ці прикрі, на шляхах розкидані шпичаки, дурна мораль забобонів? Ні, тільки хлоп’ячий ляк – іншого пояснення він не міг добрати.

Похолонувши на мить, його кров уже займалася, ширилась, нали­ваючи жили, і молоде серце його кинулось на всю широчінь свого могутнього розгону. Запобіжлива уява розгортала йому образи, що бридкими здаються тільки іншому, а в полум’ї власної уяви стають неприступні для сумління. Охоплений палючою жадобою насолоди, він обережно підвівся і затремтів, торкнувшись ногою холодної під­логи. Навшпиньки підійшов до дверей, що вели в покої Гнідих, і ти­хенько спробував їх відчинити, та вони подались тільки трохи, скіль­ки дозволив накинутий зсередини гачок. Степан, нестямлячись, хотів постукати, але піднесена рука йому безсило впала. Що ж, він сам, зрештою, був винен!

Кімната душила його. Вийшовши в білизні на ганок, він сів і вперся ліктями в коліна. Холодне повітря не заспокоювало його. Страх і напру­ження лишили йому в серці занімілий біль. Каяття за незроблений гріх – саме за те, що не зробив його, – не покидало хлопця, нудило і гризло. Він називав себе дурнем, йолопом, страхополохом і нікчемою. І не тому тільки, що незадоволене тіло його налилось гіркотою, а ще й від невиразного здогаду, що володіння цією пишною, вищою за нього, дозрілішою за нього жінкою могло б зміцнити йому дух, впевнити волю, як буває по перемозі, що самому героєві показує його вартість.

Вранці Степан, знервований і невиспаний, похмуро тинявся по подвір’ї, нудився, запалював все нові цигарки, виснажуючи запаси своєї махорки. Хоч був уже будень і інститут був відкритий для його ревності, самий спогад про нього нагонив на хлопця страшенну відразу. Що там інститут! Проти пригоди минулої ночі це була річ проста й легко досяжна. А бажання тієї жінки, що про неї ще вчора вдень він і помисли­ти не зважився б, перетворилося вже в пекучу спрагу, присмачилось непоборною цікавістю і стало, зрештою, дратівливим питанням його власного самолюбства. Тільки-но він уявляв собі, що ця жінка може йому не належати, лють проймала його й зводила на уста найобразливіші слова. Розпусниця. Бахурка. Навіть повія.

А проте він ладен був би благати її навколішках, коли б вона хоч раз посміхнулася йому, коли б подала йому хоч найменший знак. Але, зди­баючись з ним у кухні, вона була така, як учора, позавчора, тиждень, два тому, найдрібнішим рухом не зраджуючи свого нічного візиту. Це здавалось йому безоднею облуди, глибиною зіпсутості розбещеної самиці. Вона ж приходила. Певна річ. Так чому кирпу гне? Невідомо. Прийде чи ні? Хлопець чудово розумів, що образив її своєю поведінкою, що треба щось сказати чи зробити, але що, але як – він не знав, не зва­жувався, боячись собі пошкодити й невдалим заходом все вкрай зруй­нувати, замість направити.

Тихо, зовсім нечутно прийшов він до кухні, де Тамара Василівна поралась із обідом. Вона стояла спиною до дверей, і хлопець зайшов непомітно. Скутий свідомістю свого приниження і разом охоплений тужною, якоюсь жебрацькою пристрастю, він пожирав очима лінії її спини й ніг то з благанням, то з нестерпучою жагою. І коли вона обер­нулась та побачила його, він постеріг на обличчі її муку й ворожість, що, зринувши на мить, сховались під виразом непорушного спокою. Але з нього досить було й одного погляду в її душу.

– Приходьте сьогодні, приходьте, – прошепотів він аж надто тихо, хоч ніхто сторонній не міг його слів підслухати, бо вранці нікого вдома не бувало. Жоден м’яз не ворухнувся їй на обличчі під його пильним поглядом. Вона одвернулась, а Степан вискочив із хати, люто грюк­нувши дверима.

Він не приходив додому обідати, не без певної надії підкреслити цим свою розпуку, вернувся вже зовсім поночі, проблукавши цілий день коло Дніпра, і зразу вклався спати, знову натякаючи на своє чекання. Години тяглися йому нескінченними вічностями; стелі й усій будівлі сумирного крамаря загрожувала щомить нагла руїна від вибухів його нетерплячки, і коли вона нарешті прийшла, хлопець прийняв її з усім палом юнацької пристрасті й того велетенського запасу сил, що приніс із собою на місто. (…)

Радченко знайомиться з сином Гнідих Максимом – культурною й осві­ченою людиною. Степан із головою поринає в навчання, випереджаючи в науках своїх однокурсників. Він пише оповідання. Борис (один із земляків Степана) порадив надіслати свої твори до журналів, хлопець так і зробив. Ночами до Степана приходила Тамара Василівна, вона розповідала хлоп­цеві про свою складну долю. Максим дізнався про це й назвав Степана нічним злодієм. Хлопці побилися, після чого Максим узагалі покинув свою домівку.

Степан має великі успіхи в опануванні української мови, тому професор, що приймав у нього іспит, знаючи, що хлопцеві живеться скрутно, порадив викладати мову на курсах для державних службовців. Степан купує собі но­вий одяг, тепер він може викладати на курсах. Він покидає свою “мусіньку” (Тамару Василівну) й переїздить у кімнатку, яку запропонував йому Борис. На курсах Радченко знайомиться з попереднім лектором (ним виявився поет Вигорський), приятелює з ним.

ЧАСТИНА ДРУГА

І

Хоч і позбувся Степан злиднів, проте жив і далі по простому за жорстким розкладом. Учив англійську й французьку мови. У листі з Криму Виговський сповістив, що надіслав твори Радченка в кілька журналів. Степан, купивши журнал, знайшов у ньому підписані ім’ям Стефан Радченко свої твори. Від такого щастя він сходив у кафе, а потім накупив купу лотерейних білетів, чим здивував публіку. Нічого не виграв, щоправда, якась дівчина вихопила з йо­го рук один білет і виграла соску, яку урочисто вручила Степанові. Так хло­пець познайомився з дівчиною на ім’я Зоська. Почали надходити гонорари й запрошення від журналів далі писати.

Степан все більше захоплюється Зоською, передусім її непередбачуваністю й невгамовністю. Він дарує їй цукерки й квіти, водить до театру й кіно. Радченковідвідує редакцію журналу, бере участь у літературних дискусіях. Покидає університет і більше читає лекцій української на курсах. Приходить звістка, що збірку оповідань Степана опублікують і йому належить отримати гонорар 350 карбованців.

Якось хлопець зустрів земляка Бориса, той розповів йому, що одружується. Радченко за описом упізнав Надійку, і йому стало прикро: “Гидким злочином уявлялося йому обернути блакитнооку Надійку в куховарку, прибиральницю, в охоронця пісного добробуту молодого міщанина”.

Вийшла збірка оповідань Стефана Радченка. Згодом його обирають на посаду секретаря журналу – і він з головою поринає в роботу.

Степанові захотілося затишнішої квартири, тим паче доходи це йому дозволяли. Коли Радченка обрали до культкомісії місцевкому, йому все важче стало знаходити час для зустрічей із Зоською.

(…) На чергове побачення з Зоською хлопець ішов неспокійно, навіть з деяким острахом. Яких слів мусить добрати, щоб висловити те важке, складне почуття жалю й прощання, що його гнітило? Шаблон любові підказував, що для розлуки мусить бути достатня причина, ревнощі, зрада, сварка принаймні або хоч повільне охолодження протягом дов­шого часу. Та чи й зважиться він, чи зрозуміє вона?

Зоська вже чекала його. Сиділа на кріслі в пухкій блакитній кофточці, недбало скинувши черевички, і посміхнулась, коли він увійшов.

– Як я скучила за тобою! – сказала вона. Хлопець нерішуче спи­нився біля порога, дивлячись на неї збентеженими очима.

– Я теж за тобою скучив, – відповів він. В цих словах було стільки туги, що й для нього вони забриніли несподіваною щирістю.

– Іди ж сюди, – прошепотіла вона.

Він кинув на стільця пальто та капелюха й підійшов до неї похи­лою ходою злочинця.

Вона посадовила його поруч на килим й підвела руками його голову:

– Поцілувати тебе?

– Поцілуй.

– Ти хочеш?

– Хочу, – розпачливо шепнув він.

Вона ледве торкнулась його уст своїми устами і, здригнувшись, зразу припала до нього таким довгим, безтямним поцілунком, що він почав задихатись.

– Так я тебе люблю, – сказала вона.

Він погноблено мовчав, гладячи й цілуючи їй руки.

– Ці два дні, коли ми не бачились, здавались мені такими довгими, як два безкінечні роки, – казала вона. – Не знаю, що сталося зі мною. Хотіла навіть на посаду до тебе прийти.

– Весна? – пробурмотів він.

– Ах, звичайно, весна, як же я не здогадалась!

І тихенько заспівала, хитаючи ногою:

Весна, весна, весняночка,

Де твоя сестра-паняночка.

Степан дивився на неї, любуючись на її маленьку бадьору постать, захоплюючись радістю, що в її голосі бриніла. І йому схотілось узяти Зоську за руку, водити її квітчастими полями, і щоб вона співала так – співала для нього, для сонця, для розкішного обрію, білими хмарками помереженого.

Він стиснув їй руку й сказав:

– Зосько, підемо в поле, коли стане сніг?

– Ах, підемо, і я сплету вінок!

Він не міг себе стримати і в солодкому пориві каяття, в спалахові всіх спогадів, що були йому з дівчиною зв’язані, пригорнув її і став ці­лувати поволі, божевільно, в очі, у волосся, у губи, захлинаючись від радощів покори, як не цілував ніколи.

– Ти… Зосько… я не можу без тебе, не можу… – шепотів він.

Коли заспокоївся, вона погладила його по голові:

– Ти – божественний.

Але йому мало було цих поцілунків. Щось невичерпане й натхнен­не лишилось ще в його душі. Він хотів зробити для неї щось виключ­не, хотів, щоб їй завжди було радісно коло нього, як зараз, хотів зв’язати її з собою назавжди.

– Зосько, я давно про щось думаю, – сказав він захоплено.

– Про що?

– Давай поженимось.

Вона відсахнулась.

– Ти збожеволів!

Ні, він зовсім не збожеволів. З блискавичною винахідливістю, мов і справді про це віддавна думавши, почав поважно викладати їй свої докази. Передусім фактично вони вже й так подружжя. Розлучатися ж вони не збираються, ні? Гаразд, то треба зробити висновки. Він живе, як злидень, без ніякого затишку. В житті – безлад, який і писати йому заважає. Та й не можна ж вічно користуватись чужою кімнатою! Одне одного вони вже досить знають. Навіщо красти десь годинки побачень, коли вони взагалі можуть бути вкупі? їй теж краще житиметься, якщо вона любить його, звичайно. Всі ж женяться, і дивно, як вони ще й досі не поженились! Матеріальний бік цілком забезпечений. Та він і посаду допоможе їй знайти кінець кінцем.

Він спокійно зважував міркування “за” й не знаходив жодного “проти”. Потімспитав:

– Скажи, ти хочеш? Зосько!

Вона лукаво відповіла:

-Звичайно, хочу. – І смутно додала: – Якби ти знав, як важко бути коханкою. Скільки я перемучилась!

Він вдячно поцілував її.

– Тепер уже кінець твоїм мукам. Але батьки твої?

– А я їх питатиму? Вийду заміж, та й уже.

Тепер вона сіла коло нього на килимі, і почалося захоплене обгово­рення майбутнього життя. До загсу вони підуть, коли буде кімната, яку Степан шукає. Але, може, треба зразу дві? Поміркувавши, пого­дились, що дві важче знайти й важче умеблювати. Хай згодом. Степан розгортав широкі плани роботи й розваг. У Зоськи відразу прокинувся жіночий дух порядкування. Вона вмить уявила себе господинею з не­обмеженою владою в хаті. Два килими, або вона й заміж не виходить! На сніданок – конче яєчка.

– Це дуже поживно. І смачно, – сказала вона.

Він пригорнув її і шепнув на вухо:

– Крім того, заведемо собі пацанка.

– А що таке пацанок?

– Це такий маленький хлопчик.

– Ах, хлопчик, це дуже гарно!

Нарешті Степан догадався глянути на годинника. П’ять на четверту. Справді, шахрай з цього часу!

Коли одяглись, дівчина сказала, згадавши:

– Завтра ж та вечірка. Ми підемо?

Він чемно поцілував їй руку.

– А чому ж? Коли хочеш, оповістимо там про наші заручини.

– О, це буде фурорі

Зоська стягла з нього шість карбованців пайки – за себе і за нього, – дала йому адресу й сказала приходити о десятій увечері. А сама мусила раніше піти, щоб допомогти господині.

Але він не хотів розлучатись з нею до завтра.

– Сьогодні ми в театрі? – спитав він.

– Тільки щоб назад – візником!

XI

Наступного ранку Степан почав уявляти подружнє життя (хтось постійно зазіхатиме на його час, увагу) і зрозумів, що згодом романтика життя перетвориться на прозу. Він почав картати себе за поспіх і вирішив порвати із Зоською. На вечірці у друзів він їй прямо про це сказав і почав відверто залицятися до інших дівчат, тут він познайомився із Ритою – артисткою з Харкова, яка приїхала до батьків.

Степан вирішує написати великий твір про людей, почав з легкістю, проте дедалі важче йому давалася творчість. І ось він згадав про Зоську, вирішив прийти до неї й перепросити, щоб помиритися. На порозі її дому його заскочила страшна звістка: Зоська отруїлася й померла.

Нарешті Степан переїздить до омріяного житла – квартиру в семи­поверховому будинку з ліфтом, проте нова умебльована квартира не при­несла йому щастя, хлопець був пригнічений, почувався самотнім. Якось Радченко зустрів свого односельця Левка, який повідомив, що вивчився і їде тепер працювати на Херсонщину: йому в місті все – і люди, і життя – чуже. Степан пригадав рідні степи, село – і він вирішив, що йому теж треба поки­нути Київ.

XIV

Восени в степу тривожно шамотить сухим гіллям кукурудза, – цілі поля рівних жовтих стовбурів, ніби хтось, крадучись, розсуває її об­вислий лист. Восени при шляхах розсипають насіння бур’яни, – високі зарослі незграбної лободи, молочаю, будяків, віниччя та нехворощі. Незграбні рослини восени, втративши зело. Восени вітри ходять раптові, непевні. Восени вітри нападисті й хитрі. Здивує і зникне. Рівчаки в степу провалюються зненацька вглиб, розкриваючи глиняні нутрощі. На дні купчиться дереза, а в ній гади, комашня й мільйони ящірок. Безліч шляхів у степу, доріг і стежок. Перехрещені, кривулясті, колінкуваті. Ніби навмисне наплутано їх там, щоб ходити й блукати без краю. І хо­четься в степ іти. Хочеться звернути на бічну стежку. Куди вона? По­волі йдеш у степу, і дивно, коли дійшов до місця. Шляхи є западисті, людину ховають, а стежки в’ються горбами, могилами, женуть навпро­стець по нивах та баштанах. І ламається під ногами шелестка стерня.

Степан раптом спинився. Скільки міг зрозуміти, це була Павлівська вулиця. Може, з півгодини ходив він уже, розлучившись з Левком на порозі їдальні, ходив замислено, радісно, в тому незглибному спокої, що людину опановує найвідповідальнішими хвилинами життя після болісних турбот і розчарування. Почував, що зважується на щось, що зараз відбудеться щось неповторне, давно сподіване, але приспане в душі випадковим видивом. Передчуття визволення було в нім, і ті спогади, що невпинно йому допливали, повертали його назад і назад, у чудове дитинство, в незабутній час першого дізнання світу. Він ішов чарівною стежкою минулого, натхненно шукаючи колишніх джерел, і навесні серед міста пристрасно марив теплою осінню степів.

Тепер він глянув на годинника. Чверть на дев’яту. Ще не пізно. Ще не пізно. Він ще може її побачити. Та й що йому час? Мусить її побачити!

Хлопець повернув і швидко пішов, так само швидко складаючи свої наміри. Він знайшов їх уже готові, яскраві, випечені в серці карбами.

Він вертає на село.

Ця думка, дика, раптова, не злякала його. Навіть не здивувала. Во­на народилась зненацька, ясна, чарівна, повна жагучої радості, сили й надій! Він вертає на село. В степ. До землі.

Назавжди покине це місто, чуже його душі, цей камінь, ці збудні ліхтарі! Зречеться навіки жорстокої плутанини міського життя, отруй­них мрій, що тяжать над галасливим бруком, задушливих поривів, що роз’їдають душу в вузьких закутках кімнат, відкинеться божевільного прагнення, що ятрить думку, затиснуту в лещата міста. І піде в спокійні, сонячні простори полів до покинутої волі, і житиме, як росте трава, як стигне овоч.

Дзвінок трамвая спинив його. І він радісно подумав:

“Завтра я тебе вже не почую”.

І той півтора року накупчуваний біль, те гнітюще невдоволення, людині в поривах притаманне, вся гіркота щоденного прагнення і ви­снажливість мрій, що він у місті пізнав, обертались тепер у щасливу стому й щемлячий потяг до заспокоєння. Він бачив себе завтра не сільбудівцем, не сільрадівцем, не вчителем чи спілчанським діячем, а непомітним хліборобом, одним із безлічі сірих постатей, у свитках, що водять по землі вічне рало. Вогкий ранку! Свіжино першого про­меня! Чудовий блиску тихої роси! Будь благословенний час, коли родиться світло життя! Дух минулого, злеглий, могутній, проки­нувся в нім, дух віків, що дрімає в душі й підводиться хвилинами зрухів, манячи до завмерлості й тиші, той непереможний, хоч і приборений голос, що шепоче казки про втрачений рай та співає пісні природності.

Але не в цім, власне, був його найголовніший клопіт. Охочого купи­ти кімнату й обставу він знайде завтра ж, так само й заяву про звіль­нення подасть. Дарма що затримуватимуть! І завтра ввечері рушить потягом на південь пристати десь до комуни або артілі. Це неважливо. Це просто й легко. Про це нема що думати й турбуватись. Але… він поїде не сам!

Гадаючи про це, він захвилювався. Щось безмежне було в цім рапто­вім зворушенні відкинутої, погнобленої любові. З дрібнісінької жарин­ки, півзагаслої і спопелілої, немов мстячись за холодний жах згасання, спалахнув той жагучий вогонь, що осяяв його новим поривом. Ясна, така проста, радісна путь була перед ним, і він тихо піде нею вдвох із Знайденою.

– Надійно, Надюсю, – шепотів Степан.

Розумів тепер, що вона завжди присутня була в його душі, як клич­ний дзвін із далечини, що породжувала в ньому своїм подихом тривогу, з’явилась йому в мріях, і він не пізнавав її аж досі; що і в інших він лю­бив тільки її, а в ній любив щось безмежно далеке, якийсь неспізнанний спогад, ледве чутну луну з-за горбів свідомості. Він почував тепер, що не забував її ніколи, що шукав її весь час у нетрях міста, і вона була тим вогнем, що горів у нім, пориваючи вдалеч. Вертаючись до неї, він зна­ходив себе. Вертаючись до неї, він ніби відживляв те, що загинуло, те, що зникло від його хибності, те, що сам у засліпленні зруйнував.

Надійно! Прекрасна дівчино! Білява русалко вечірніх полів. На його поклик вона відгукнулась тихим тремтінням, що втілилось у ньому, долинувши звідти, де жила вона, де чекала його, погноблена й скорботна. Вона мов повернула голову на його благання, і очі її засвітились щасли­вою згодою, і рука простяглась до його чола. Вона прощала! Та й чи могло бути інакше? Вона піде! Та це й неминуче. Тепер у квітчастих до­линах, що чекають їх, він дивитиметься без краю в її очі, де бачитиме світ і життя, братиме її за руку в радісній покорі й почуватиме на долоні своїй невичерпне тепло її тіла, до якого не наблизиться ніколи! Вночі стерегтиме її сни, чудові сни заколисаної краси, і розумітиме їх, як ро­зуміють мову людей. І питиме, питиме щохвилини насолодної отрути її обожнення, і вмиратиме поволі коло її ніг у смертельній сп’янілості. Так треба, її воскресіння разом зі співучим потягом до степів зливалось у єдиний порив сласної спокути, порив до безконечного рабства, що в ньому відчував він всю радість оновлення

На розі Володимирської він стурбовано спинився. Чи не забув він їхньої… тобто її адреси? Ні. Андріївський узвіз, 38, 6. Назва вулиці й цифри вмить сплили йому в пам’ять, хоч чув він їх тільки раз. І дивним йому тільки здалося, що до неї так близько йти, так легко дістатись. Тим краще, бо він ладен був би сходити пустелю, голодний і спраглий, блукати в підземеллях і хащах, серед несвітських небезпек і все пере­могти в її ім’я.

Хлопець приказував:

“Андріївський узвіз… Андріївський узвіз…”

Враз він пригадав цю круту, покарлючену вулицю, колишній шлях свій з Подолу до інституту. І знову стріпнувся – на тому шляху, де за­губив її, він і мав її знайти!

“Як це чудно… як чудно…” – гадав він.

Нова думка раптом спала йому в голову, породжена його спогадами й жаданням відживити минуле, що досі жило тільки в нім. Йому схо­тілось побачити той маленький будинок на Бессарабці, увійти в нього так, як увіходив уперше, коли побачив Надійку в товаристві друзів-селюків. Де вони? Де соромлива Ганнуся й молодецький Яша? Де пишна Нюся з інструктором клубної роботи? Вони зненацька стали йому страшенно дорогі, рідні, цікаві, і невиразна сподіванка охопила його, що він зустріне їх зараз усіх коло столу й сяде поруч Надійки, що його чекає. Та й чому, справді, їй випадково не зайти туди? Міг же він здибатись сьогодні з Левком, якого ще довше не бачив! Степан звернув праворуч і хутко зійшов на Хрещатик.

Серце йому нестямно кидалось, коли він постукав у хисткі дверні низенької халупи. Все навкруги він пізнав: старомодний ганок, палій, садник, надвірні віконниці. Ніщо не змінилось, яке щастя! Та й часу зрештою, минуло небагато – півтора року, що здавалось йому зараді однією ніччю глибокого сну.

Йому, відчинили. Відчинив чоловік з грубуватим голосом, який невдоволений, непривітний.

– Чи тут живуть дівчата., що жили півтора року тому? – спита Степан.

На жаль, інакше спитати він не міг, бо забув їхні прізвища.

– Нема тут ніяких дівчат, – відповів чоловік таким тоном, немов хотів сказати, що тут мешкають тільки чесні люди. І хотів зачинити.

Тоді Степан, плутаючись, почав пояснювати йому. Він, власне, і свою сестру, яку покинув у місті тому півтора року, і де вона – це і жуть знати тільки дівчата, що тут жили. Вони вибрались? Якщо він не знайде, то нічого не знатиме про сестру, яка виїхала кудись. І у совому бюро він був уже. Нічого не сказали.

– Гроші тільки беруть, порядки совєтські, – пробурчав чоловік трохи зласкавившись.

– Так, страшенний бюрократизм… Одна з них була швачка, низенька.

– Та тут швачка якась у дворі живе. Пройдіть у хвіртку.

Попрощались вони досить приязно, і хлопець зайшов у темі

Двір – вузеньку просторінь між високостями сусідських будинків росло кілька дерев. Спочатку він не побачив, де б тут взагалі можна було жити, потім постеріг крихітну хатинку, мов той гриб приліплену ліворуч до глухого муру. Бліда стрічка світла в щілині віконниць лед­ве примітна була в темряві цієї загороди. Спотикаючись через груд­ки землі та цеглини, Степан підійшов до вікна й обережно постукав.

– Хто там? – почув він жіночий голос.

Хлопець, затремтівши, відповів:

– Одчиніть… це я… Степан… пам’ятаєте, до вас приходив, як Надійка тут жила…

– Степан? – здивовано перепитало в хаті.

– Атож,.. Степан із Теревенів. Відчиніть, Ганнусю І Всередині рап­том засміялось.

– Отаке! А мене Ївгою звати!

Степан з жахом відступився, її звати Ївгою? Ївга! Яке непотрібне йому ім’я! Він ладен був упасти тут на землю, заплющивши очі й про все забувши. Але коли вийшов на вулицю, спогад про Надійку знову опанував його, і він знову почав про неї думати.

Тільки це було вже не солодке марення, що допіру так гріло й тішило його, а болісна, ніби зовні накинута потреба, страшна, невідклична по­треба, якої причини не були йому й приблизно відомі. Тепер він мірку­вав про справу більше розумом, ніж бажанням, і розважав свій намір з боку реального його здійснення. Що Надійка чекає його, це здавалось йому незаперечним. Свідомість виключного права на цю дівчину й справді його ніколи не покидала. Якщо вона не з ним, то тільки тому, що він досі цього не хотів. Сьогодні він з’ясує їй, що життя можливе тільки в природі, яку вони покинули й до якої мусять повернутись, а місто, душне й нудне, – це страшенна помилка історії. Думки ці, він сам знав, не які й нові, але це тільки доводить їхню правдивість. Та вона це зрозуміє без слів. Зараз він про неї зовсім не турбувався. Але ж вона за­міжня була! І той Борис такий упертий, певно, і незговірний буде! Поки йому розтлумачиш усі ці думки, поки його переконаєш… А він, дивись, ще й заперечуватиме! Доведеться вести мову проте, кому дівоцтво Надійчине належить… Ах, як це неприємно! Хлопець глянув на годинника. Двадцять на десяту. Пізненько, але повинен відбути це сьогодні.

Почуваючи страшенну втому, він гукнув візника й поїхав, мляво відхилившись на сидінні. Вогні вулиць, вечірній рух юрби гнітили його, доводили його стому до цілковитого виснаження. Хлопець заплющив очі, і бажання спати, як теплий важкий покров, застелило його думки нерухомою млою. Він почував зв’язаність свого тіла, якесь міцне спеленання душі, і м’яке гойдання ресор колисало його, відсуваючи далі й далі турботний рокіт життя.

Зненацька візник спинився.

– Що? – спитав Степан, прокинувшись.

– Приїхали, – сказав той.

Хлопець, здригнувшись, скочив на землю.

– Може, почекати? – спитав візник.

– Чекайте, я зараз, – відповів Степан.

Він трохи хапливо розчинив двері будинку, де над ворітьми горів потрібний йому номер, але сходами йшов повільно, присвічуючи сір­никами. Нарешті спинився на третьому поверсі, подзвонив, і душа йо­го сповнилась байдужістю.

Він прихилився до одвірка й почав думати про те, що вийшов сьо­годні з портфелем, а зараз портфеля в нього немає. Очевидячки, він згубив його. І хоч у портфелі, на щастя, нічого важливого не було, Степан відчув глибоку прикрість. “Ех, йолоп же з мене”, – подумав він.

Кроки за дверима урвали його міркування. Він знову захвилювався. Вона чи не вона відчинить? Ні, жіночий, тільки не її голос запитав: “Хто там?” – і хлопцеві раптом спало на думку, що вони, може, вже й вибра­лись звідси. Це припущення збадьорило його, і він голосно відповів:

– Можна бачити товариша Бориса?

Тоді двері відхилились на ланцюжку, і в щілину глянуло на нього обличчя дівчини-підлітка.

– Бориса Вікторовича немає вдома, – поважно відповіла дівчина. – Вони поїхали у відрядження.

– Шкода, – буркнув Степан. І ніяково додав: – Тоді я залишу йому записку.

– Заходьте, – мовила дівчинка.

У передвітальні він повісив на кілочок капелюха, пригладив во­лосся і ввійшов за дівчинкою до кімнати, де над застеленим цератою столом горіла лампа під широким абажуром з оранжевого ситцю. Він сів до столу, і поки дівчинка давала йому олівця та паперу, крадькома оглянув обставу. На вікнах – мереживні завіси, на підвіконнях – квітки. В кутку матерчаста канапа, коло неї невеличкий килимок. По­під стіною прості, але ретельно вишикувані стільці. І раптом праворуч – величезний поміщицький буфет із горорізьбою, важка окраса помеш­кання, невідповідна до розмірів кімнати. Було тихо й охайно, всі меблі стояли на призначених їм місцях, додержуючи Принципу симетрії, а буфет здавався зверхнім наглядачем ладу, суворим представником непорушних основ тутешнього життя.

Щось торкнулось його ноги – кицька горнулась до його черевика Він узяв її на коліна й почав зосереджено писати:

“Любий Борисе, нарешті я зібрався тебе провідати, і так нещасливо; Думалось погомоніти вечір про минуле…”

Збоку рипнули двері, і хлопець, підвівши голову, побачив на поро­зі жінку в широкій червоній хустці, що ховала її постать аж до колін. Степан ніяково підвівся, десь здогадуючись, що жінка ця, може, диви­лась на нього у щілину, коли він пестив кицьку.

– Це ви, Степане…

– Павловичу, – підказав він, розуміючи її зупинку. І тільки почувши голос, пізнав її. Це була вона, тільки страшенно змінена, майже спотворена, але в чім саме, він ще не міг сказати. Навіть голос її якось інакше бринів, – якось прикро, певно, погордо. Вона злякала його своєю появою, своєю постаттю, церемонністю й глузливим поглядом. Стискуючи їй руку, хлопець подумав: “Ні, я таки справді йолоп”.

– Сідайте, Степане Павловичу, – мовила господиня.

І він зразу постеріг, що вона вагітна.

– Дякую, – відповів він, опановуючи почуття жаху, образи і болю. Вона сіла на канапу коло дверей і крикнула:

– Наташко, грій самовар!

– Це, може, для мене! – стурбовано спитав Степан. – Дякую, я до­піру пив чай. Якраз пив чай.

– А я ще не пила, – відповіла вона.

Настала прикра мовчанка, і хоч хлопець почував, що ця мовчанка його принижує, а її, може, й тішить, проте слова його страйкували. Опуклий, важкий живіт паралізував його.

Нарешті господиня промовила:

– Рідкий ви в нас гість, Степане Павловичу.

– Атож, – пробурмотів хлопець, – прокляте нікольство… Та й Бо­рис усе у відрядженні… .

Він хотів спинитись, але страх перед мовчанкою видушив з нього ще кілька речень:

– Це я хотів запропонувати… якби Борис, звісно, був… поїхати ку­дись завтра погуляти… далеко десь… в природу, як кажуть…

– Прекрасна думка, – відповіла вона. – Але я не зовсім добре себе почуваю.

І хлопець знову з жахом відчув, як западається між ними мовчан­ка, нудна, дратівлива мовчанка людей, яким не варто здибатись. Кож­на думка його, тільки виникнувши, натикалась на її живіт і безтямно тікала назад у свої нетрі.

Раптом вона спитала:

– Ви оповідання, кажуть, пишете?

– Так… писав, – сумно відповів хлопець.

– А тепер?

– Тепер не пишу.

– Чому?

– Нема про що.

Вона посміхнулась.

– Хіба у вашому житті не було пригод?

Він здригнувся. Чи не занадто вона дозволяє собі з нього глузува­ти? І гордо відповів:

– Були, але дрібненькі. Занадто звичайні.

Потім повагом глянув на годинника й підвівся:

– Вибачте, Надіє…

– Семенівно, – підказала вона.

– …Семенівно, я мушу йти. Вітайте від мене Бориса.

– Прошу заходити до нас, – сказала Надія Семенівна, – ми завжди будемо раді вас бачити.

На сходах він дав волю своєму гніву. Яке нахабство! І хто? Хто, пи­тається? Чи не та, що він прогнав від себе, як повію? Думає, як чоловік у неї, так вона цяця. А чоловік її злодій. Хіба на кооперативну платню він міг би купити такого буфета? Отже, він краде. Отже, він буде в бупрі. А сама вона – пузата міщанка! Він солодко прошепотів кілька разів це назвисько й трохи заспокоївся.

На вулиці йому схотілось зійти на Поділ, а звідти виїхати автобусом на Хрещатик. Але не зробив він униз і кілька кроків, як хтось гукнув на нього:

– Товаришу! Товаришу!

Це візник, що чекав його. Коли платив йому гроші, жаль згнітив хлопцеві серце. Ну навіщо цей візник чекав його тут? І сам він навіщо сюди приходив?

Ідучи вниз темною крутою вулицею, хлопець думав про мітлу жит­тя, що рівняє позаду сліди минулого, велику, священну мітлу, завжди нову й завжди бездоганну. А все-таки не був спокійний. Цей вечір йо­го тягло туди, де він лишив колись часточки самого себе, і ці крихти, по дорозі розсипані, тепер непереможно його вабили. Він ніби хотів зібрати їх, повернути їх собі, почуваючи нез’ясовне зубожіння свого єства. Тож, дійшовши площі Революції, освітленої ліхтарями й рух­ливим блиском трамваїв, він поволі звернув ліворуч у вузькі вулиці Подолу. Ось Нижній Вал. Ось і хатка Гнідих, його перше міське приста­новище. Він спинився по той бік вулиці й дивився з затінку на знайоме йому подвір’я, на сарай, на ганок, де сидів вечорами, і на будинок. Ди­во! Всі вікна в ньому були освітлені, і чудні звуки крізь стіни його проходили в сонний затишок вулиці. Там танцювали під дзвінкі пере­ливи мандоліни. Завмерлий, струхлявий домок розплющив раптом свої очі і вийшов із тиші домовини. Домок ожив, і в цьому пізньому воскресінні, може, теж позначалась його хода по землі, хода людини, що значить кроки смертю й життям.

Раптом глибокий спокій огорнув його. Як смішно пригадувати! Бо все позаду засипається геологічними шарами, обертається в незрозумілі поклади під гнітющим діянням часу, і божевільний той, хто прагне надихнути спогад новим існуванням! Бо розкладається минуле як труп.

Та коли йшов геть, постерігав потрохи, що гаданий його спокій Є тільки тихий початок зрадливої туги. Щороку більшала, випиналась, важчала вона, як вагітний живіт, і разом із нею дедалі глибше, дедалі тоскніше хвилювання його душило. Він почував у собі страшенний голод усіх звільнених чуттів, шалений порив їх, могутнє піднесення життя в собі, що проривалось крізь мертвечину його недавніх думок. Білим шумом нуртувала в ньому та страшна, чарівна сила, і, захлинаючись у цьому поновленому вирові, він марив з жахом і надією, що віднині життя його буде якесь нове, зовсім не подібне на те, що було, зовсім відмінне від пережитого. І хоч би швидше воно вже по­чалося!

На площі Інтернаціоналу він купив у кіоску, своїм звичаєм, пук газет і, відійшовши, завмер з несподіванки. Цей вечір був справді казко­вий! Просто назустріч йому плили світючі незабутні очі, що сміялися йому з завмерлої маски жіночого обличчя, і він пізнав їх відразу, він кинувся до них, як на рятунковий вогонь маяка.

– Рито, Риточко, – шепотів він, стискуючи її руки. Ту ранку, що вона полишила колись на його долоні, він почував тепер у серці. І ладен був притиснути цю жінку тут, серед вулиці, пристрасно й безтямно, відчути її так, як відчував, танцюючи.

Вона відповіла, посміхаючись:

– Яка несподівана зустріч!

– Тільки несподівана? – схвильовано спитав Степан.

– І бажана, – додала вона.

Він захоплено на неї споглядав.

– Куди ви йдете? – спитав нарешті.

– На Малу Підвальну.

Він узяв її під руку.

– Ходімо.

Але за окрвиконкомом у темряві провулка він спинився й жагуче оповив руками її стан.

Вона випручнулась і шепнула не дуже невдоволено:

– Ви божевільний!

– Завжди такий, – радісно відповів він, знову беручи її під руку. – Схиліться до мене. Ну, ближче! Ну, не будьте скупою! Я шукав сьогодні цілий вечір. Коли хочете знати, то я й портфеля свого сьогодні десь загубив. Але знайшов вас. Ви не можете мене зрозуміти. Після того як ви поїхали тоді, я не міг нічого робити. Я жив тільки спогадами про вас, надією вас побачити.

– Справді? Я теж вас не зовсім забула.

– Тим краще! Але й зараз я ще не певний, що це ви. Розумієте? Ви в іншому вбранні, і мені здається, що, може, це вже й не ви.

– Треба доказів?

– Ви відгадали мою думку! – скрикнув він. Вона на мить, на одну мить торкнулась його уст колишнім поцілунком.

– Це я?

– Так, ви, – погноблено відповів він. Потім спитав: – Ви надовго в Київ?

– До осені.

Він вдячно стиснув їй руку. Він трохи побоювався, що вона скаже – назавжди.

– Я безтямно люблю вас, – шепнув він. – Ви особлива, ви якась чудова.

Вся туга його зненацька полилася любовним шепотом, зворушли­вими словами, ніжними назвиськами, сміливими, збудними порівнян­нями, що в них мінилася вся глибінь його чуття.

Раптом вона спинилась.

– Годі, пустунчику І Я вже дома.

Він бурхливо скрикнув:

– І я піду за вами! Я піду до вас!

Вона погрозилась пальцем.

– Не можна. Я живу в батьків, як вам відомо.

– Ах, як це не дотепно, – плаксиво промовив Степан. – Що ж ро­бити?

– Завтра ми танцюємо в опері. Чекайте мене.

– Тільки завтра?

– Тільки завтра. Але я хочу квіток.

– Ви їх матимете.

В мороку присінок, ледве освітлених лампою з другого поверху, він цілував її палко й запитливо, вимогливо, нестримно, мов шукаючи в глибині її уст весь вік сподіваної розгадки. І швидко пішов, буяючи радістю знайдення.

Ніколи не почував він ще такої могутності самопочуття. Земля, здавалось, пливла йому під ногами оксамитовим килимом, і дахи бу­динків вітали його, як велетенські капелюхи. А в голові, в прекрасній, вільній голові низками, роями в щасливому захопленні линули всеосяж­ні думки.

Не чекаючи ліфта, хлопець притьмом збіг на шостий поверх, і до кімнати ввійшовши, розчинив вікна в темну безодню міста.

Воно покірно лежало внизу хвилястими брилами скель, позначене вогняними крапками, і простягало йому з пітьми горбів гострі кам’яні пальці. Він завмер від споглядання цієї величі нової стихії і раптом широким рухом зронив униз зачудований поцілунок.

Тоді, в тиші лампи над столом, писав свою повість про людей.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 5.00 out of 5)

МІСТО – ВАЛЕР’ЯН ПІДМОГИЛЬНИЙ – ЛІТЕРАТУРА XX ст