Містичне життя Йейтса

Подібним було їхнє сприйняття духовної атмосфери кінця XIX в. “Ніколи ще прикордонна риса науки й віри не була таким різанням і невблаганної, ніколи ще ока людей не випробовували такого нестерпного контрасту тіні й світла” , – пише у своїй статті “Про причини занепаду й про нові плини сучасної російської літератури” Мережковский.

И далі: “По суті, все покоління кінця XIX століття носить у душі своєї те ж збурювання проти задушливого мертвотного позитивізму (раціоналізму), що каменем лежить на нашім серці” (с. 537). Антипозитивістські

настрої характерні й для Йейтса. У статті “Кельтський елемент у літературі” (1897) він писав: “Реакція проти раціоналізму вісімнадцятого сторіччя змішалася з реакцією проти матеріалізму дев’ятнадцятого сторіччя, і символічний рух… безумовно, єдиний рух, що говорить про новий”9 .

Не знаходячи опори в сучасному світі (“Ми вільні й самотні!” – затверджував Мережковский (с. 536), письменники шукають її в минулому, часом огортаючи власну творчість завісою таємничості й містицизму. “Містичне життя, – по визнанню Йейтса, – є центром усього, що я роблю, і всього, про що думаю й… пишу”

. Тут доречне зауваження Г. Кружкова про те, що поет “ніколи не намагався бігти поперед прогресу – навпаки, він уважав справою честі холоднокровно ігнорувати його, іти не в ногу, шукати Майбутнє в минулому” (с. 13). Цими ж словами можна охарактеризувати й Мережковского. На наш погляд, у них полягає одна з найважливіших точок дотику письменників з романтичним мировидением, з його прагненням абстрагуватися від миру реальності. “Куди легше писати поезію, що далека від життя”11 , – говорив Йейтс своєму синові Вільямові. Іншою відмітною рисою романтичного світовідчування є зближення миру людських почуттів з миром природи. Йейтс із дитинства перебував в оточенні величних гір і прекрасних озер. Вони пізнавані в його віршах:

Там, серед лісів зелених,

У болотистій глухомані,

Де, крім чапель сонних,

Не зустрінеш ні душі, –

Там у нас на острівці

Є в затишній схованці

Два кошики

Червоної краденої малини

Об дитя, іди скоріше

У край озер і очеретів

За прекрасною феєю вслід –

Тому що у світі стільки горя, що інший

Дороги немає.

(Викрадений, с. 41).

Відносини Мережковского із природою можна проілюструвати, звернувшись до другого розділу його першої книги “Вірша (1883 – 1887)”, випередженому епіграфом: “До чого прагнеш ти, Природа, того і я хочу. Марко Аврелий”. Далі треба галерея живих образів, перед нами проходять картини природи, вечора, південної ночі, батьківщини:

Об ніч полуденного краю,

Повна ти потужною красою,

По небу тихо пролітаючи

Над зачарованою землею.

Горя, як перлами, зірками,

Ти ароматом облита,

Прозоро синіми тінями

Ти, немов серпанком, оповита;

И, як над дзеркалом, відмінюючись

Над гладдю моря голубой,

Замилувалася ти собою,

Убранням пишним наділяючись…

(Південна ніч12 ).

На цьому мальовничому тлі виділяється фігура поета-ізгоя, відкинутого всесильною природою. Завершується розділ закликом “безмовно” зустріти свій кінець. Смерть – от ціль поета. Але звучить заклик не просто вмирати, а вчитися робити це в “божественної наставниці” природи, і на її прекрасному тлі смерть може бути сприйнята тільки як нагорода:

Це смерть – але без боротьби болісної;

Це смерть, зачаровуючи красою,

Обіцяє відпочинок упоительний –

Кращий дарунок природи всеблагий

(Якщо троянди тихо обсипають… (с. 155).

Мережковский і Йейтс із пильною увагою вдивлялися у звичаї, побут і вдачі інших народів, дотримуючись романтичних традицій. Тільки в першому збірнику Мережковского “Вірша (1883 – 1887)” біля десяти добутків написано за мотивами древніх східних легенд і сказань (“Сонце (Мексиканський переказ)”, “Аллах і демон (Мусульманський переказ)”, ” Сакья-Муни” і ін.). Обоє автора із трепетом ставилися до спадщини світового фольклору й літератури. “Безсмертні образи світової поезії, – пише Мережковский в “Вічних супутниках” (М., 1907), – служать для людства як би просвітами, величезними вікнами в нескінченне зоряне небо: кожне покоління підходить до їм і, удивляючись у таємничий сутінок, відкриває нові мири, нові отдаленнейшие сузір’я” (с. 37). А от слова Йейтса: “У саду світової уяви є сім великих фонтанів. Сім великих циклів легенд… різних друг від друга, як різними були люди, що створювали їх… Вертаючись назад до легенд, рік за роком, поети землі шукають правду про природу й людину…”13

Крім того, обоє письменника навіч бачили багато легендарних місць, надалі описані ними. Вони подорожували, удивлялися в чужу культуру, дихали її повітрям


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Містичне життя Йейтса

Categories: Нові твори

Links