Мицкан Анатолій Айкі

Анатолій Мицкан “Айкі”
Лiтаючi острови
Колись давно хтось придумав гарну казку. Точніше хтось додумався придумати цілий гарний світ. Він може видатись чудернацьким, але насправді він гарний.
Все, що в цьому гарному світі є, так це безмежне рожево-блакитне небо. Куди оком не кинь – воно усюди. Неймовірно приємного відтінку, якого ніхто ніколи і уявити собі не міг. Сховане десь у найсміливішій уяві, чарує око того, хто своє серце відкриє настільки, щоб його побачити. І лине спраглий погляд у безмежність краси.
Але ж там, у тому

гарному світі, хтось має жити. Для цього там придумано літаючі острови. Так. Саме літаючі острови. Дивно? І мені дивно, але так воно є. Невеликі і всі різні літають собі у безмежному небі. І живуть на тих островах всілякі чудернацькі створіння. Живуть на своїх маленьких островах, а іноді і мандрують до інших островів. Іноді просто падають з одного острова на другий, бо острови літають один попри одного, один над одним, один під одним… одним словом, літають так, як їм заманеться. І всім це подобається.
Уявіть собі: ви сидите на одному з островів і дивитесь на прекрасне рожево-блакитне небо, а тут, раптом, попри ваш острів пролітає ще один острів, і ви бачите, як на ньому ціла купа всіляких дивних створінь весело махає вам руками і щось кричить. Тоді ви і самі підскакуєте і починаєте вітати їх. І навколо вас багато друзів і всі раді зустрічі з іншоостров’янами. І так частенько. А іноді досить довго ніякий острів не пролетить. І ви сидите, на краю свого острова, дивитись у безмежність рожево-блакитного неба, що розкинулось перед вами, над вами, під вами і стає якось трохи сумно. Падає сухий листочок, десь з якогось далекого острова, що пролітає високо-високо вгорі. Ви дивитесь туди, де він пролетів і бачите його: далеко-далеко. Видно лише маленьку цятку. Там, на тому далекому острові, певно, осінь. І ви ловите сухий листочок, тримаєте його на руці і думаєте про далекий острів. А тоді встаєте і відпускаєте листочок: нехай летить собі у своїх справах. Ось так.
Ніхто точно не може сказати, звідки взявся той чи інший острів. Звідки походять назви островів. Звідки взагалі взялися ті, хто на островах живуть. А їм і так добре, всім таким різним і чудернацьким.
А ось і острів летить. Він якось так непомітно підкрався, поки ми тут з вами розмовляли. Ось який: великий. Та ж це острів Нумпі-ду! І живуть на ньому добрі-предобрі утаки. Ось він вже зовсім близько. На острові Нумпі-ду саме зараз ранок. Всі ще тільки прокидаються. Починається новий день. І, якщо я не помиляюсь, це особливий день на острові. День Великих Утаків. Ну, далі ви самі все побачите. Я залишаю вас на острові Нумпі-ду, де саме зараз готується щось цікавеньке. А сам собі полечу далі. Може де і впаде з якогось острова вгорі сухий листочок, і я буду точно знати, що десь наступила осінь. До зустрічі.
1. Так усе почалось
– Ти справді нічого не забув? – нервово питала величезна товста жінка переляканого маленького чоловічка. Той зніяковіло відповідав, ніби ще раз обдумуючи її запитання:
– Та ні, не забув.
Ранок видався погожий, і двійко чудернацьких створінь поспіхом кудись бігли, тільки їхні тіні ковзали яскраво освітленою сонцем землею, перескакуючи на огорожі, кущі, стовбури дерев.
– Айкі, мабуть, вже прокинувся. Ой горе, ой біда, не встигнемо. – хвилювалася жінка. “Не встигнемо” – повторював чоловічок і намагався не відставати від неї, весь час поглядаючи на сонце, яке невблаганно піднімалося вище і вище.
– Ось він, будиночок Айкі. – тремтячим голосом промовила жінка і притулила до пишних грудей пакунок, що його несла з собою.
– Здається, він ще спить. – прошепотів чоловічок і вони обидвоє крадькома посунули до великого жовтого і цілком круглого, як жінка, будиночка. Круглі двері і справді були зачинені. Однак крізь прочинене кругле віконце туди-сюди літали метелики, лякаючи велику зелену муху, що намагалася всістися на підвіконні. Все було напрочуд спокійно. – Айкі спить. – вдоволено промугикав чоловічок і раптом підскочив, бо жінка голосно гикнула і завмерла на місці.
Під зачиненими круглими дверима щось лежало і мирно сопіло. Воно спало і не відало, що на нього дивляться аж чотири пари вкрай здивованих очей.
– Хто то? – перелякано спитала жінка, показуючи пальцем на маленьке худюще волохате створіння, що клубком згорнулося під дверима Айкі.
– А дідько його знає. – промимрив чоловічок.
– То підійди поближче і спитай. – жінка штовхнула чоловічка, а він втупився всіма своїми чотирма очима в невідоме створіння і боявся зробити бодай крок.
Воно лежало під самісінькими дверима. Очі його були заплющені, але довгі вуха чомусь стирчали якось по-чудернацьки: праве вперлось у круглі двері, а ліве цілило кудись у небо. Що то було таке – чоловічок не знав і гадки не мав.
Раптом пакунок, що його несла жінка, впав. Невідоме створіння порухало носом, підняло вгору праве вухо, потім різко скочило на всі чотири ноги, витріщилося на чоловічка, що здивовано і перелякано дивився на нього чотирма широко вилупленими очима, надулося так, що саме стало круглим, ніби м’яч, і завмерло.
– А… – хотів було щось сказати чоловічок, але створіння відповіло швидше, ніж він встиг що-небудь придумати: “Бу”.
Чоловічок кинув оком на жінку, що стояла позаду нього, міцно тримаючи в руках пакунка, і перепитав:
– Шо?
– Бу. – сказало створіння і продовжувало тиснутися до круглих дверей, позиркуючи на непроханих гостей.
“Воно якесь неправильне” – подумав чоловічок. Зелені очі двома яскравими цятками світилися на фоні яскраво жовтої волохатої шуби, а довжелезні вуха рогаткою стирчали в різні боки. Саме воно то надувалося і ставало зовсім круглим, то здувалося і було довгим та худющим. Одним словом геть якесь неправильне.
“Вони якісь геть неправильні” – подумало собі перелякане створіння. – “Величезна жінка з якимось чудернацьким пакунком у руках, маленький чоловічок без пакунка…та це все ще дурниці. Головне і найбільш неправильне у них обидвох те, що вони… двоголові!” – створіння знову букнуло і надулося, мов м’яч.
Для двоголового чоловічка все це виявилося справжньою проблемою. Треба було щось робити, але було страшно. А так, щоб не страшно – він нічого не міг придумати.
“Для чого їм аж по дві голови?” – думало створіння. “Та ще й такі неправильні – абсолютно круглі, з абсолютно круглими пишними кучмами на кожній голові”.
– Що з ним робити, Мамуна? – несміло перепитав чоловічок.
“Одна голова питає, а друга що – для мебелі?” – подумало створіння.
– Не знаю, Мумік. Ти – мужчина. Ти і вирішуй. – відповіла одна з голів жінки, а друга голосно сморкнула носом.
“І чого б це їм зі мною щось робити?” – подумало створіння.
Чоловічок зробив несмілий крок уперед.
– Кис, кис, кис. – підлизувалась одна з його голів.
“Ого! Я – кис?” – подумки надулося створіння.
– До нього не доходить. – сказала жінка.
– Мабуть тупеньке. – мовив чоловік.
“Ну нічого собі” – подумало створіння. – “Тупеньке. Ха!”
В цей час у круглому будиночку хтось заворушився, голосно пчихнув, а невідоме створіння відсахнулось від дверей і ще більше надулось.
– Ой! – скрикнули обидві голови жінки. – То Айкі. Давай швидше, Мумік.
– Швидше, швидше. – пробурмотів чоловічок. – А якщо воно кусається!
– Досить!!! – не витримало створіння і щосили зарепетувало, аж задні ноги вище голови піднялись.
Але саме в цю мить, коли волохате чудо взялося репетувати, Айкі, як завжди, з розмаху відчинив круглі двері, які й прихлопнули невідоме створіння до круглої стіни круглого будиночка. Став собі на порозі, смачно потягнувся, солодко мружачись від яскравого сонця і ще раз пчихнув. Тоді глянув на світ Божий всіма своїми чотирма очима і два роти розпливлися в широких усмішках:
– Мамо, тату… – глибоким і вдоволеним басом прогуділи по черзі обидві голови, а бідне волохате створіння повільно відлипло від стіни за дверима, що з тихеньким рипінням починали зачинятися, і кволо сповзло на землю.
Айкі був ще більшим від мами Мамуни, мабуть у два рази, а то і більше.