Мертві душі – Глава I

У ворота готелю губернського міста NN в’їжджає досить красива ресорна бричка. У ній сидить “пан, не красень, але й не поганий зовнішності, ні занадто товстий, ні занадто тонкий; можна сказати, щоб-старий, проте ж і не так, щоб дуже молодий”. В’їзд його не зробив у місті зовсім ніякого шуму. У дворі пан був зустрінутий трактирних слугою. Той спритно повів пана вгору по всій дерев’яної “галдарее” показувати посланий йому Богом спокій. Поки приїжджий оглядав свою кімнату, внесено було його пожитки: перш за все валізу з білої шкіри,

кілька поістасканний, показував, що був не перший раз в дорозі. Валіза внесли кучер Селіфан, низенький чоловік у кожушку, і лакей Петрушка, малий років тридцяти, дещо суворий на перший погляд. Пан відправився в загальну залу. Поки йому подавалися різні звичайні в трактирах страви, як-то: щі з листковим пиріжком, навмисне зберігати для проїжджаючих протягом декількох тижнів, мізки з горошком, сосиски з капустою, пулярка смажена, огірок солоний і вічний листковий солодкий пиріжок, завжди готовий до послуг : поки йому все це подавалося і розігріте, і просто холодне, він змусив слугу розповідати всяку дурницю про шинок і

шинкар та чи багато виходить доходу.

Між іншим, приїжджий встиг-таки розпитати з надзвичайною точністю, хто в місті губернатор, хто голова палати, хто прокурор – словом, не пропустив жодного значного чиновника, але ще з більшою точністю розпитав про всі значні поміщиків, скільки хто має душ селян, як далеко живе від міста, якого навіть характеру і як часто приїжджає в місто; розпитав уважно про стан краю: не було яких хвороб в їх губернії – повальних гарячекат, убивчих будь-яких лихоманок, віспи і тому подібного, і все так грунтовно та з такою точністю, яка показувала більш, ніж одне просте цікавість.

Відпочивши в номері по обіді, пан написав на клаптику папірця, на прохання трактирного слуги, чин, ім’я та прізвище для повідомлення в поліцію: “Колезький радник Павло Іванович Чичиков, поміщик, за своїми потребами”. А сама відправився оглядати місто, яким був, як здавалося, задоволений, тому що знайшов, що місто ніяк не поступався іншим губернським містам: сильно била в очі жовта фарба на кам’яних будинках і скромно темніла сіра на дерев’яних. Траплялися майже змиті дощем вивіски з кренделями і чобітьми, подекуди з намальованими синіми брюками і підписом якогось Аршавського кравця; де магазин з картузами, кашкетами та написом: “Іноземець Василь Федоров”; де намальована був більярд з двома гравцями у фраках – під усім цим було написано: “І ось заклад”. Найчастіше ж помітно було потемнілих двоголових орлів державних, які тепер вже замінені лаконічної написом: “Питний дім”.

Мостова скрізь була поганенька.

Весь наступний день присвячений був візитам; приїжджий відправився робити візити всім міським сановникам. Був з повагою у губернатора, потім відправився до віце-губернатору, потім був у прокурора, у голови палати, у поліцмейстер, у відкупника, у начальника над казенними фабриками… шкода, що кілька важко згадати всіх сильних світу цього, по досить сказати, що приїжджий надав незвичайну діяльність щодо візитів: він з’явився навіть засвідчити повагу інспектору лікарської управи та міському архітекторові. У розмовах з цими володарями він дуже майстерно вмів полестити кожному. Про себе ж, як здавалося, уникав багато говорити, коли ж і говорив, то якимись загальними місцями, з помітною скромністю, і розмова його в таких випадках приймав кілька книжкові обертів: що він незначущий черв’як світу цього і не гідний того, щоб багато про нього піклувалися, що зазнав багато на віку своєму, зазнав службі на за правду, мав багато ворогів, хто вчинив замах на життя його навіть, і що тепер, бажаючи заспокоїтися, шукає обрати нарешті місце для проживання, і що, прибувши в це місто, признав за неодмінний обов’язок засвідчити свою повагу першим його сановникам. Нічехх) більше цього не впізнала місцева публіка і на вечірньому прийомі у губернатора. Чоловіки тут, як і скрізь, були двох родів: одні тоненькі, які все увивалися близько дам. Інший рід чоловіків становили товсті чи такі ж, як Чичиков, тобто не так щоб дуже товсті, проте ж і не тонкі. Ці, навпроти того, косилися і задкували від дам та поглядали тільки довкола, не розставляв чи де губернаторський слуга зеленого столу для віста.

Це були почесні чиновники в місті. Чичиков після спостережень приєднався до товстим, де зустрів майже всі знайомі обличчя: прокурора, людини серйозного й мовчазного; поштмейстера, низенького людини, але вістряка і філософа; голови палати, вельми розважливого і люб’язного людини, – які всі вітали його, як старовинного знайомого, на що Чичиков розкланювався трохи набік, втім, не без приємності. Тут же познайомився він з гречним поміщиком Маніловим і дещо незграбним на погляд Собакевичем. Він одразу ж поцікавився про них, відкликавши тут же трохи в бік голови і поштмейстера. Перш за все він розпитав їх, скільки у кожного з них душ селян й у якому положенні перебувають їхні маєтки, а потім вже поцікавився, як ім’я та по батькові. Через деякий час він зовсім встиг зачарувати їх. Поміщик Манілов, “ще зовсім людина не літній, що мав очі солодкі, як цукор, і щурівшій їх всякий раз, коли сміявся, був від нього без пам’яті…” Він просив переконливо зробити йому честь своїм приїздом в село, до якої, за його словами, було лише п’ятнадцять верст від міської застави. “На що Чичиков… відповідав, що він не тільки з великою охотою готовий це виконати, але навіть почтет за священний обов’язок. Собакевич теж сказав кілька лаконічно: “І до мене прошу”, – шаркнувші ногою… ” На другий день Чичиков відправився на обід і вечір до поліцмейстер, де грали у віст до двох годин ночі. Там, до речі, вона познайомився з поміщиком Ноздрьовим, “людиною років тридцяти, метких малим, який йому після трьох-чотирьох слів почав говорити” ти “. З поліцмейстер і прокурором Ноздрьов теж був на “ти” і звертався по-дружньому, але, коли сіли грати у велику гру, поліцмейстер і прокурор надзвичайно уважно розглядали його хабара і стежили майже за кожним картою, з якою він ходив “.

Наступні кілька днів Чичиков ні години й сиджу в готелі і приїжджав сюди тільки з тим, щоб заснути. “Він у всьому якось вмів знайти і показати в собі світської людини… умів добре тримати себе. Говорив ні голосно, ні тихо, а зовсім так, як слід. Словом, куди не Поверни, була дуже порядна людина. Усі чиновники були задоволені приїздом нового обличчя “.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Мертві душі – Глава I

Categories: Твори з української літератури

Links