“Мене веде господь по блакитних передранкових дорогах…” (по ліриці А. А. Ахматовій)
И голуб їсть із рук моїх пшеницю А недописану мною сторінку. Божественно спокійна й легка. Допише музи Смаглява рука… А. Ахматова Ганну Ахматову неможливо назвати поетесою. Вона завжди була поетом, зі своїм голосом, тематикою й ні із чим не порівнянним ліризмом. Сміло, яскраво й широко ступнула вона в російську літературу, залишивши в ній незгладимий слід. Молюся віконному променю – Він блідий, тонкий, прямий. Сьогодні я з ранку мовчу, А серце – Навпіл, На рукомийнику моєму Позеленіла мідь. Але так грає промінь на ньому, Що весело дивитися.
…А там мій мармуровий двійник. Повалений під старим кленом, Озерним водам віддав лик, Слухає шерехам зеленим. І миють світлі дощі Його запечену рану. Холодний, білий, почекай, Я теж мраморною стану. Здається, її душу переповняли вірші, вони виливалися через край, заповнюючи весь простір навколо. Це був захват творчістю. Часом Ахматову пугала власна геніальність
Вона
Він володар душ, але й заручник вічності. Як дим від жертви, що не міг Злетіти до престолу Сил і Слави, А тільки стелиться в ніг, Молитовно цілуючи трави, – Так я. Господь, простягнена ниц: чи Торкнеться вогонь небесний Моїх вій, що зімкнулися, И німоти моей чудесної? Протягом усього Творчості Ахматова зверталася до біблійних мотивів як до яскравого художнього засобу, що підкреслює масштаби трагедії, пережитої людиною. Ця тема постійно звучить у її “Реквіємі”, прориваючись криками нещасної матері, що дивується, що вона ще жива після всіх страждань, що випали на частку її сина, близьких, країни
Хор Ангелів велика година восславил, И небеса розплавилися у вогні. Батькові сказав: “Почто Мене залишив!” А
(2 votes, average: 2.50 out of 5)