Мельмот Блукач – герой роману Ч. Р. Метьюріна “Мельмот Блукач
Мельмот Блукач – герой роману Ч. Р. Метьюріна “Мельмот Блукач” (1820) – єдиного твори письменника, що мав у світовій літературі яскраву, в чомусь гіпнотичну долю. Образ М. С. проходить сполучною ниткою крізь досить об’ємний і хитромудро побудоване оповідання, об’єднуючи в єдиний сюжет ряд вставних новел і епізодів. У М. С. прочитується почасти і “вічний жид” Агасфер, і своєрідні відгомони мотиву “се-Вільска спокусника”: його можна було б назвати “ірландський спокусник”, бо саме спокуса складає те, чим обертається
З’явившись одного разу вночі в будинок своєї коханої Имма, М. С. вимовляє: “Мені доручено топтати ногами і м’яти всі квіти, що розцвітають як на землі, так і в людській душі”. М. С. – одночасно і мучитель, і мученик, Мефістофель і Фауст, Сатана і Спаситель, якийсь “дух вигнання”, приречений на вічну неприкаяність і вічну покинутість. З’являючись в фіналі роману (як і на його початку
Герой роману Метьюріна успадкував “байронічні” риси Чайл’д-Гаральда, з його романтичною розчарованістю, і прикмети персонажів “готичних романів”: таємничість, наліт містики, відзначені печаткою довлеющего над ним Рока. М. С. породив величезну “мельмотіческую” традицію: в Англії її хронологічний перелік розтягнувся до кінця XIX століття: серед його послідовників крім письменників, нині забутих, Е. Булвер – Літтон і Р. Л. Стівенсон. Данину захоплення М. С. віддали У. М. Теккерей і голова братства “прерафаелітів” Д. Г. Россетті. Але вершиною “англійського мельмотізма” став, звичайно ж, Оскар Уайльд (доводився до того ж Метьюріна внучатим племінником): риси М. С. виразно простежуються у Доріану Грее (та й сам мотив портрета, що живе окремим від зображеного на ньому людини життям, також запозичений Уайльдом з роману Метьюріна). Однак, можливо, головне – це ім’я, яке взяв собі Уайльд після виходу з Редінгской в’язниці, ім’я, під яким прожив він залишок свого життя, ім’я, під яким опублікована була його “лебедина пісня” – “Балада Редінгской тюрми”: Себастьян Мельмот. В Америці вплив “мельмотізма” випробували Н. Хоторн і Е. А. По, у Франції – багато письменники-романтики: А. де Віньї, Ш. Нодье, В. Гюго. Під враженням від прочитаного роману Ежен Делакруа написав картину “Мель-ласун, або Внутрішній вид домініканського монастиря в Мадриді” (1831). Справжній “культ Мельмота” пережив в юності Бальзак: його апогеєм стала повість “Прощений Мельмот” (1835) – своєрідне “змагання-полеміка” з Метьюріна. Численні згадки М. С. і “мельмотовскіе інтонації” зустрічаються у віршах Ш. Бодлера.
Росія також пережила дуже яскравий період захоплення “мельмотізмом”, який розпочався задовго до публікації першого російського перекладу (1833). Всі пушкінське оточення марив Мельмотом – і сам Пушкін у восьмому розділі “Євгенія Онєгіна” згадує цього героя: Скажіть, чим він повернувся? Що нам представить він поки що? Чим нині з’явиться? Мельмотом, Космополітом, патріотом, Гарольдом, квакером, ханжею, Іль маскою щегольнет інший? .. Однак якщо для Пушкіна “мельмотічес-кий” і “байронічний” ставали майже синонімами, то значно більш несподіваними виявляються “мельмотіческіе” риси, помічені у героїв Гоголя. Що стосується М. Ю. Лермонтова, то можна сказати, що він просто “вийшов з Мельмота”: його Демон, його Арбенін (“Ви людина иль демон?” – Питання князя Звездіча героєві “Маскараду”), а також Печорін, Мцирі виявляють виразно “мельмотіческій” характер. Зовсім інша іпостась “мельмотізма” – не романтичного, а зловісно-містичного спрямування – зустрічається в ряді творів Ф. М. Достоєвського. І вже в XX столітті булгаковський Воланд звичайно ж також несе на собі риси свого давнього літературного попередника (аж до майже текстуальних збігів – безсумнівно, випадкових).
(2 votes, average: 3.50 out of 5)